Після двох тижнів прокату фільму Зази Буадзе «Позивний Бандерас» остаточно зрозуміло, що це – комерційний провал. Та цього разу, схоже, причина не у «злочинному недбальстві» Експертної комісії при Держкіно, що підтримала нездалий проект. Мова про «недбальство» ширшого кола людей – нас самих.
Невдячна річ звинувачувати аудиторію у провалі фільму – без сенсу йти проти натовпу. Та у випадку «…Бандераса» вимальовується настільки характерна ознака нашого суспільства, що лицемірно буде про це не сказати, навіть наражаючи себе на небезпеку потрапити під осуд глядачів і колег критиків, які так нещадно, невблаганно, (несправедливо?), рознесли фільм вщент.
Ми так довго жалілися про відсутність жанрового кіно і мріяли про воєнний фільм, де б солдати не базікали, а стріляли; і не програвали б у фіналі, а вигравали... І ось коли щось подібне з’являється, глядач відповідає байдужістю. В перший вік-енд фільм подивилося дев’ять тисяч осіб (лише!), а в той самий час комедію «Скажене весілля» (про тата, розлюченого через можливого чорношкірого зятя), подивилося майже 150 тисяч. Чому? Загальновідомо, що комедія, а не екшн є лідером прокату в усіх країнах, хоча б тому, що аудиторія бойовиків переважно є чоловічою, а комедії люблять всі, незалежно від віку і статі. Тож порівнювати «…Бандераса» з «…весіллям» недоречно. Тим більше, робити це в нашій країні, де народ елементарно втомився від політичного та соціального абсурду, тож комедія легко збирає повні зали.
Ми жаліємося на погане кіно, на нікчемні псевдопатріотичні фільми, з яких сміятися хочеться, тільки сльози не дозволяють. Ми кричимо, що у нас немає сучасного військового кіно, де б жанр був грамотно зміксований з ідеологією. А коли воно нарешті з’являється, ми на нього не ходимо.
«Позивний Бандерас» оперує певними штампами екшн для випускання пари, але це є перший звичайний (без негативу) український фільм у жанрі військового екшну на запит часу і на потребу масам! Склали його з актуальних тем, відомих локацій і бажаних реакцій. Тільки чомусь точний постріл не потрапив у ціль… Автори взяли нашу реальну російсько-українську війну, і відтворили художніми засобами ідеалізовану ситуацію, коли протагоніст перемагає, антогоніст – гине, і все закінчується хеппі-ендом. Щоб не було вже занадто солоденько і пластиково, і щоб виборена перемога видавалася більш важливою, впродовж фільму вмирають від рук ворогів чимало позитивних героїв. Тим часом говоряться правильні слова і робляться правильні речі. А головний герой постає Героєм в еллінському проторозумінні. У фільмі це – капітан Саєнко з позивним Бандерас (Олег Шульга). У складі відділення розвідників він прибуває на фронт із завданням знайти серед воїнів ЗСУ агента сепаратистів з позивним Ходок. За ним він іде доріжкою з крихт-трупів, що той залишає після себе. І врешті знаходить.
Якщо шукати слабке місце фільму, як причину провалу, то це може бути детективний сюжет. Повіримо на хвилинку, що насправді перший глядач «… Бандераса» був вибагливим й начитаним глядачем, і його поінформованість була на високому рівні знання літературної та кіно-класики детективу. І саме він, як агент «циганської пошти» і «народного телеграфу», розніс свою зневіру в народі. Він, цей глядач, побачив, як легко головний герой пристає на версії, хто такий Ходок, звісно, кожен раз помиляючись, адже треба якось погребти до фіналу, де і має бути розв’язка. А версії виглядають такими простими, що й дитина не повірить. Далі проблемним стає протагоніст, який не зміг переконати першого глядача у своїй достовірності. Драматично доволі простий, Саєнко-Бандерас до біса стоїчний – впевнений і непохитний у своїх поглядах та намірах, і момент про його юнацьку втечу з дому ніяким чином не кидає на нього тінь, навіть за наявності факту, що кинув і дівчину, і матір. Адже з дівчини робити дружину йому було зарано, а матір вийшла заміж за іншого, ще й року не пройшло після загибелі батька, і за кого вийшла – за російськомовного (національність не педалюється).
Мова – це третій слизький момент фільму, на якому схибила орієнтація на маси. Чітких розподіл персонажів на україномовних і російськомовних проходить у фільмі демаркаційною лінією, причому перші є позитивними героями, а інші – негативними. Втім, це варто розуміти як умовність, як шаховий розподіл фігур на білих і чорних. Бо якщо в американській стрічці про терористів негативні персонажі є мусульманами, це не означає, що всі мусульмани - терористи, а лише те, що майже всі терористи є мусульманами – це правда на 99%. Крім того, фільм – це не життя, і тим паче не документ. Герой капітана Саєнка надміру виважений і цілісний, чесний і сильний, одним словом – ідеальний герой. І це чудово проявляється у передфінальному бою, коли він один кладе взвод російських спецпризначенців, фантастично влучно стріляючи з двох рук, через голову і в падінні. В цьому він ні чим не поступається Слаю з «Рембо 2» чи Шварцу з «Командо».
Так, прямолінійність детективу або навпаки, недоречність деяких його ниточок, пояснити чи виправдати не вийде. Факт залишається фактом – до Ходока не вела жодна лінія, і не було жодного натяку на причетність одного, доволі часто присутнього на екрані персонажа, до сепаратистів. Так само як не вийде виправдати невпинне сповзання фільму у відверту телевізійність: довгі сцени, в яких просився ще бодай один план, мелодраматичність деяких моментів і цей пресловутий «середній план», хай йому грець! Та «проблемних» сцен було не так вже й багато, аби поставити штамп «телек», і цьому значним чином сприяла дивовижно (як на українське кіно) «жива», рухлива камера. Як на мене, оператор Олександр Земляний цим реабілітувався за жахливого «Червоного». Потреба жанру і динаміки сюжету змусили його брати камеру до рук, бігати і стрибати за бійцями. Тож камера вправно крутилась на всі боки, тремтіла і сіпалася в такт бою, при цьому дуже акуратно, аби не перебрати з частотою, як це до нудоти робилося в «Таємному щоденнику Симона Петлюри».
І поза всяким сумнівом у фільмі перфектна військово-тактична частина. Акторів добре вимуштрували щодо дуже важливих фізіологічних елементів, без яких розвідник – мертвий розвідник: як вони тримають зброю, як це роблять у походному положенні і в строю, як рухаються вперед у двійці, прикриваючи один одного, як тримають тил і як користуються знаками. Ймовірно, «на передку» так ніхто не робить, це базова наука, місяцями і роками вкарбована в тіло задля налаштування автоматизму рухів та мобільності на всі випадки. Але в кіно потрібна ефектність, і вона в «… Бандерасі» є (попри навмисні, гіперболізовані й зовсім невірогідні речі, описані вище).
І загалом ефектність стосується всього акторського складу фільму. Герої стильні, фактурні, живі. Видно, що актори кайфували від ролей, даючи собі можливість творити образи. Наприклад, персонаж десантника Купола – голлівудського виду чолов’яга – виглядав в кадрі як скеля, монументально. І одяг зі сленгом у героїв був правильний. І налаштування на перемогу – теж.
Порівнюючи «… Бандераса» з «Кіборгами» – а жанр це дозволяє – як це не дивно, робиш реверанс у бік фільму Зази Буадзе, а не Ахтема Сейтаблаєва. Хоч спецефекти і зйомка кількох боїв в «Кіборгах» були серйозніші, «… Бандерас» бере в цілому, переважає тріумвіратом позитиву. По-перше, переконливістю жанрової форми. По-друге, патріотичним піднесенням, дуже необхідним саме зараз (в столичному кінотеатрі «Київ» на другий вік-енд прокату глядачі вдячно плескали фільму, і, промовляючи «Слава Україні», чули у відповідь одностайне «Героям слава!»). І по-третє, показом пекельної драми і трагедії всього регіону, де сталася духовна катастрофа. Цим «… Бандерас» перетинається з «Донбасом» Сергія Лозниці, вичерпним висновком на тему дірявих сердець і порожніх душ. Сценарні провали (в детективному сюжеті) та екшн-направленість фільму, звісно, не дають «… Бандерасу» піднятися до рівня порівнянь драматургії, але на це він і не претендував. Пафосний по своїй суті, він «не пне груди», претендуючи на винятковість. За це – подвійний бонус…
…Чому ж за такої кількості присутніх (наданих рецензентом) бонусів «Позивний Бандерас» так болюче провалився в прокаті? Гадаю, кількість екранів не є причиною. І мала кількість копій – так само. Навіть невигідні, поодинокі сеанси, виставлені кінотеатрами, теж суттєвого не вплинули на збори. Висловлю свою думку, сумну, але виважену – це ми такі. До випалених радянським режимом генів долучилась сучасна байдужість, новітня затюканість і втома. Це не смертельний діагноз і не вирок вини. Ми рухаємося і розвиваємося. Просто дуже повільно. Бо інерція часу – шалена, а бажання – стрімкі. «Позивний Бандерас» виявився зашвидким для мас. На жаль.