Константинополь і Москва: спиною один до одного

Три питання: про кризу, про Євангеліє, про єдність

 

 

Виходячи з проектного характеру тексту, варто зробити два попередні зауваження.

 

Перше. Я не буду говорити про Вселенський патріархат, оскільки не знаю патріарха Варфоломія особисто і ніколи не був на Фанарі, однак уважно стежу за заявами і діями Вселенського патріархату, був на його парафіях і в монастирях, знайомий зі священиками і мирянами в різних країнах світу, з деякими з них дружу вже багато років.

 

Друге. Московський патріархат я знаю набагато краще. Пропрацювавши в Московській патріархії майже 15 років, добре знаю і настрої, які там панують, і стиль управління. Знаю історію і сучасний стан РПЦ, нову і стару міфологію. З двома останніми патріархами, багатьма єпископами, священиками і мирянами, що працюють у церковних структурах, знайомий особисто. Я ціную і люблю парафіяльне духовенство, серед якого є не тільки мої друзі й однодумці, а й чудові подвижники, які бачать життя Церкви інакше, ніж я.

 

Ці вступні ремарки необхідні для того, щоби позначити мої вихідні позиції. Я буду говорити:

 

1) про російську Церкву і зсередини російської Церкви;

 

2) про Церкву як інститут, її ієрархічне ядро й одночасно про церковну самосвідомість.

 

З огляду на обмежений час, моя розповідь буде схематичною. Для докладнішого знайомства з моїм аналізом процесів, що відбуваються в Росії, тим, хто читає по-російськи, рекомендую звернутися до моїх статей, зібраних у двох збірках – «Церква в пострадянській Росії: відродження, якість віри, діалог із суспільством» (2013) і «Церковне відродження. Підсумки» (2018).

 

 

1. Про кризу

 

Не дивно, що криза у відносинах між Москвою і Константинополем у зв'язку з українською автокефалією виникла саме зараз.

 

Незважаючи на глобалізацію, інформаційно-комунікаційні технології та відкриті кордони, православні в Росії не розуміють греків в цілому і Вселенський патріархат зокрема. Не розуміють точно так само, як не розуміли їх у XV або XVIII століттях.

 

Чому?

 

Період, який ми в Росії звично називаємо "церковним відродженням", привів РПЦ в стан найглибшої кризи. Це криза системна, насамперед еклезіологічна. Вона охоплює весь церковний організм. Найочевидніше вона проявляється на рівні церковного управління й адміністрації, релігійної освіти та монастирського життя, але своїм корінням іде набагато глибше. Парафіяльне життя теж у глибокій кризі.

 

Цілком можливо, що це загальна тенденція, характерна не тільки для Росії. Проте в Росії вона проявляється з особливою силою і вкрай болісно, бо накладається на:

 

1) великі сподівання і надії на справжнє церковне відродження, яке в результаті виявилося придушене церковною ієрархією;

 

2) максимальну бюрократизацію церковного життя, пов'язану з адміністративними реформами патріарха Кіріла (якщо говорити про еклезіологічну модель, то це фактично православний папізм, причому часом у дуже карикатурних формах);

 

3) відсутність органічної церковної традиції, яку повністю знищили більшовики, та її підміна історичною реконструкцією, вигаданою традицією (яскравий, але не єдиний приклад – це формування міфу про новомучеників на манер героїв радянської епохи);

 

4) нехтування канонічними правилами при впорядковуванні церковного життя, тлумачення церковних правил суто на користь єпископату, брак фахівців із церковного права;

 

5) добровільну участь Церкви у формуванні нової російської ідентичності, де значення мають тільки ідеологічні й історичні питання, а богослов'я, Євангеліє і молитва занедбані (найважливіші тут приклади – це ідеї «русского мира» і «традиційних цінностей», які було розроблено в РПЦ і «продано» Кремлю для політичного використання).

 

Мені вже доводилося говорити про те, що ті 70% росіян, які заявляють себе православними, насправді сповідують досить специфічну форму громадянської релігії. У 1960-1970-ті Роберт Белла розробив модель американської громадянської релігії, яка згодом зазнала серйозної критики.

 

Проте я вважаю, що цілком доречно, використовуючи посилання на Р. Беллу, називати сформований у Росії комплекс релігійних та ідеологічних установок пострадянською громадянською релігією. В ній тісно переплітаються ті самі механічно реконструйовані православні традиції, залишки радянських ідеологем і нова імперська ідеологія за підтримки державної пропаганди. Це інша, відмінна від американської модель громадянської релігії – однак треба мати на увазі, що її прихильників дуже часто приймають за російське православ'я.

 

У такому стані Російська православна церква не здатна до вільного братерського діалогу з іншими помісними Церквами. Відмова від участі у Всеправославному соборі, відмова від діалогу про надання автокефалії Україні – це все наслідки невпевненості РПЦ у собі, її глибокої внутрішньої кризи.

 

Отже, перший висновок, максимально песимістичний: на інституційному рівні РПЦ є повністю закритою, герметичною. Мало сказати, що не готова – Російська православна церква не здатна до правдиво церковного спілкування з іншими помісними Церквами й екуменічного діалогу.

 

Я не бачу жодних можливостей змінити ситуацію на краще в найближчому майбутньому. Для цього потрібні люди з іншим баченням світу, богословськи освічені, які знають контекст як міжправославної, так і міжхристиянської співпраці. Це мають бути люди, що довіряють співрозмовнику. Нині ж офіційні представники Московської патріархії в співрозмовнику найчастіше бачать якщо не ворога, то опонента.

 

 

2. Про Євангеліє

 

Зізнаюся, я дуже часто не розумію, як рішення патріарха Кирила і Священного синоду РПЦ пов'язані з Євангелієм.

 

Сам факт того, що патріарх Кирило вдруге за чверть століття розриває (погрожує розірвати) спілкування з Константинопольським патріархатом, – це наслідок серйозних проблем із розумінням Євхаристії.

 

Як можна використовувати Євхаристію в якості «розмінної монети» в політичному/канонічному конфлікті? Євхаристія як «політичний інструмент» – це не просто анахронізм, це ганьба всієї православної Церкви.

 

І дуже прикро, що його доволі активно стосують й інші помісні Церкви. Тільки за минулі роки розрив євхаристійного спілкування використовувався в конфліктах між Румунським а Єрусалимським, Єрусалимським а Антіохійським патріархатами.

 

Наприкінці п'ятої глави Євангелія від Матея є слова про любов до ворогів:

 

«Ви чули, що було сказано: Люби ближнього свого й ненавидь ворога свого. А я кажу вам: Любіть ворогів ваших і моліться за тих, що гонять вас; таким чином станете синами Отця вашого, що на небі» (Мт. 5: 43-45).

 

Кожен християнин здає собі справу, які це важкі слова, наскільки це важка, навіть, здавалобися, нездійсненна заповідь. Однак тут немає жодних застережень: що для мирянина ці заповіді обов'язкові, а, скажімо, для митрополита чи патріарха – ні. Заповідь про молитву за гонителів і кривдників кожен християнин, незалежно від чину і звання, покликаний виконувати. Вдасться чи не вдасться – інша річ, але чинити всупереч цій заповіді і публічно заявляти про це виглядає дуже дивно.

 

Тим дивніше, що в рішеннях синоду ми бачимо саме цю логіку – логіку відмови слідувати за євангельськими заповідями. Я маю на увазі публічну, внесену до журналів Священного синоду відмову патріарха Кіріла молитися за свого собрата, патріарха Варфоломія.

 

Не з пустої цікавості хотілося би мені дізнатися, чому весь синод одностайно погодився з цим рішенням. Чому не виникло до нього жодних коментарів? Невже жоден із дванадцяти митрополитів та єпископів, які засідали разом з патріархом, не змогли або не захотіли побачити в цьому пряме зневажання Євангелія?

 

Так, я розумію, що це питання риторичне, синодали на нього навряд дадуть відповідь. Але це зовсім не означає, що саме це питання не має бути поставлене.

 

Можливо, для секулярної свідомості мої слова звучать як нікчемний докір. Але для християнина саме заповіді завжди і в усьому на першому місці: «Бо яка користь людині здобути світ увесь, а занапастити свою душу?» (Мк. 8: 36).

 

Зрештою, якими би не були обставини земного життя – часи благополуччя чи кризи, часи миру чи війни – є тільки один шлях, яким ідуть учні Христа: «З того усі спізнають, що мої ви учні, коли любов взаємну будете мати» (Йн. 13: 35). І це те духовне завдання, що ним не можна знехтувати: що важливіше – любов чи сила? володіти Україною чи життя вічне?

 

Я переконаний, що для Російської Церкви проявити любов до Української – це означає її відпустити, як у притчі про блудного сина. Люблячий батько не противився, коли син йшов у землю далеку, і дав йому сповна всю його частку спадщини. А вже повернеться чи не повернеться – вирішувати тільки синові. Люблячий батько просто чекатиме…

 

Задумаємося тільки про засади, про заповіді. Якщо займатися лише політикою, то ці заповіді надто обмежують і в словах, і у вчинках. Але чи означає це, що про Євангеліє деколи можна і забути?

 

Думаю, що подібні питання варто час від часу ставити всім предстоятелями Церков.

 

Висновок другий. Якщо рішення про розрив євхаристійного спілкування буде прийняте, то я вважаю, що у мирян є всі підстави відмовитися від його виконання, оскільки рішення про розрив відносин матиме не віроповчальну, а суто політичну мотивацію.

 

 

3. Про єдність

 

Цілком можливо, що конфлікт між двома патріархатами є передусім одним зі свідчень кризи всіх інституційних / ієрархічних Церков.

 

Як підготуватися до майбутнього? Як побачити завдання Церкви в її земній перспективі?

 

У Російській православній Церкві на ці питання звертають надто мало уваги. Але мені здається (я, звичайно, можу помилятися), що підростає покоління, якому історичні суперечки і кривди будуть глибоко байдужі.

 

Від Церкви чекають незмірно більшого – звіщати Христа, свідчити про Царство Боже.

 

Справжня єдність можлива тільки серед тих, хто поділяє ці цілі й завдання. Але це означає радикальний розрив із церковним націоналізмом/патріотизмом, боротьбою за владу і канонічні території. Все те, чим тішилися ієрархи в попередні століття, треба викинути на смітник.

 

Але, вибачте, хто ж на це здатний?

 

Не знаю.

 

І все ж вірю, що скромні невеликі кроки в цьому напрямі можна зробити вже тепер.

 

 

4. Загальні висновки

 

В умовах кризи гранично важливо зайнятися не просто облаштуванням Церкви, а формуванням нового бачення її канонічних основ.

 

Ці питання безпосередньо пов'язані з формуванням єдиної помісної Церкви в Україні. Який у неї буде статут?

 

Важливо, щоб у цьому статуті знайшли своє відображення наступні проблеми:

 

1) визначити канонічний статус мирян – без цього опора на них вкрай ефемерна, вони, з точки зору ієрархії, ніхто і ніщо;

 

2) захистити парафії і парафіяльних священиків від свавілля єпископів;

 

3) в цілому поставити чіткі межі влади єпископа над парафіями і кліриками своїх єпархій;

 

4) поставити під сумнів одноосібну форму правління; цілком можливо, що синодальна форма правління дозволить уникнути авторитаризму і є більш перспективною в сучасних умовах.

 

В РПЦ ці питання стоять максимально гостро. Однак вони є актуальними і для інших помісних Церков.

 

Вселенський патріарх прямо заявив про те, що бере на себе відповідальність за єдність Православної Церкви. Сподіваюся, він не буде ухилятися від розв’язання тих проблем, які я позначив вище.

 

Насамкінець,

 

5) мені здається, настала пора зробити при Вселенському патріархові дорадчий орган за участю мирян і кліриків різних помісних Церков. Розумію, що це надзвичайно складно як з канонічної, так і з технічної точки зору. Але я переконаний, що це передусім питання продуманої конфігурації: такий дорадчий орган може бути і неформальним об'єднанням, своєрідним «клубом», коли збираються не офіційні делегати помісних Церков, а, скажімо, друзі Вселенського патріарха і ті, кому він довіряє.

 

Звучить утопічно? Так, безумовно!

 

Але це сьогодні – а що буде завтра? Я вірю, що механізми соборності в Православній Церкві будуть розвиватися.

 


Доповіть виголошена на другому семінарі комісії «Правда, справедливість і примирення між Росією, Україною і Європейським Союзом»,
Київ 2
3 жовтня 2018 року

С.Чапнін — головний редактор альманаху «Дары», в 20092015 – відповідальний редактор «Журнала Московской Патриархии», офіційного органу РПЦ.

 

 

12.10.2018