Що спільного між казкою про Василису Прекрасну, "Шинеллю" Гоголя, "Ідіотом" Достоєвського та "Майстром і Маргаритою" Булгакова?
Нещодавно я почав викладати курс з етики та літератури в своєму університеті. В міру того, як курс переходив від фольклору до літератури і від 19-го століття до 20-го, виявилася несподівана закономірність. У російській літературі добро постає слабким, безсилим. І, щоби здобути перемогу над злом, мусить заручитися його ж поміччю. Але в цьому випадку воно перестає бути добром – а значить, все одно зазнає поразки.
У цій загальній схемі багато варіацій. Почнемо з казки "Василиса Прекрасна". Її сюжет перегукується з "Попелюшкою" – як у французькій версії (Ш. Перро), так і в німецькій (брати Грімм). Гарну сумирну сироту зла мачуха та зведені сестри намагаються звести зі світу, доручають їй найважчу роботу, часом не до виконання. Вона з усім справляється, залишаючись доброю, терпеливою і нещасною. Потім втручається якась чарівна сила і раптово перевертає її долю – красуня потрапляє до палацу й одружується з царем / принцом.
У чому ж відмінність російської казки від французької? Попелюшці помагає добра фея, її хрещена, а Василисі – людоїдка Баба-Яга: "їла людей як курчат", "паркан навколо халупи з людських кісток, на паркані стирчать людські черепи з очима; замість дверей біля воріт – ноги людські..." Василисі теж загрожує смерть, але оскільки вона без слова спротиву виконує всі накази Баби-Яги, та неохоче її відпускає зі своєї халупи. І навіть дає на дорогу зловісний подарунок – череп з палаючими очима, адже мачуха і посилала пасербицю до Баби-Яги "по вогник", щоб освітити будинок.
"Внесли череп у світлицю; а очі з черепа так і дивляться на мачуху та її дочок, так і палять! Ті було ховатися, але куди не кинуться – очі всюди за ними так і стежать; до ранку зовсім спопелили їх на вугіль; тільки Василису не заторкнуло".
Так сирітка позбулася домашнього ярма. Одне, менше зло було переможене іншим, всесильним.
Згодом Василиса своєю красою, ретельністю і ткацьким вмінням привертає увагу царя – і він бере її за дружину. Втім, особливою працьовитістю Василиса, на відміну від Попелюшки, похвалитися не могла – всю роботу робила за неї лялька, залишена матір'ю у спадок: дивний персонаж – чи то рабиня, чи то худобинка, то чи іграшка, а чи талісман, чи ж знаряддя праці: "Лялечка поїсть... а на ранок всяку роботу виконає замість Василиcи; а та лиш відпочиває в тіньочку та рве квіточки, а в неї вже й грядки виполені, і капуста полита, і вода наношена, і піч напалена... Добре було їй жити з лялечкою". Така собі техноутопія, що виправдує і неробство, і нечесність – оскільки весь труд лялечки Василиса приписує собі. І навіть одружившись із царем, вона "лялечку до кінця життя свого завше носила в кишені". Якщо вдуматися в мораль казки, то вона виявиться сумнівною: винагороджуються лінощі, брехня і насильство.
Ще один варіант казки, німецький, за рівнем участі зла виявляється посередині між французьким та російським. У братів Грімм Попелюшці допомагає не добра фея, але і не страшна Баба-Яга, а біленька пташка та її коліжанки, які прилітають на дерево, що виросло на могилі матері. Але головна відмінність – у дії чарівної сили. В Ш. Перро злі сестри хоч і знущалися над Попелюшкою, але отримали повне прощення, коли та стала дружиною принца. Адже Попелюшка "не тільки гарна собою, а й добра". Більше того, "вона взяла сестер до себе в палац і в той же день видала їх заміж за двох придворних вельмож". Щасливий кінець для всіх.
У німецькій же казці сестер жорстоко покарано. Ті ж самі добрі білі голубки, які допомагають Попелюшці впоратися з важкою роботою, видзьобують очі сестрам, причому в найурочистіший момент одруження: "Ось так і були вони покарані сліпотою на все життя за їхню злостивість і лукавство". Німецька казка значно страшніша за французьку, її мораль – жорстока кара. Ну, а в російській казці немає не те що прощення-милосердя, як у французькій, але навіть і мотиву справедливості й відплати, як у німецькій. Сестри і мачуха Василиси, які "заздрили її красі, мучили її всілякими роботами", просто заживо спалені. Кара перевершує провину.
Звернемося тепер до найгуманнішого твору російської літератури – повісті Гоголя "Шинель". Звідси мотив співчувати маленькій людині перейшов до Тургенєва, Достоєвського, Толстого, Чехова і став ніби фірмовим знаком російської класики. Бідний Акакій Акакійович навіть муху не здатен скривдити, він втілена сумирність, смиренність, запопадливість, а його ображають всі, доля завдає удар за ударом, і важлива персона на його благання про поміч відповідає таким пароксизмом гніву та погрозами, що А.А. незабаром віддає Богу душу. Автор всіляко намагається викликати пронизливу жалість і милосердя до свого героя. "«Дайте мені спокій, нащо ви мене ображаєте?» – і в цих проникливих словах дзвеніли інші слова: «Я брат твій». Зникла і сховалась істота, ніким не захищена, нікому не дорога, ні для кого не цікава..." Ось це, здавалося би, і є повчальною метою повісті: пробудити в читача добрі почуття до малих світу сього.
І власне тому настільки несподіваним є фантастичний поворот сюжету, коли Акакій Акакійович з'являється після свого скону в образі страшного привида, явно змовившись із нечистою силою, і наводить жах на північну столицю. "Обличчя чиновника було блідим як сніг і гляділо цілковитим мерцем. Але жах важливої персони перевершив усі межі, коли він побачив, що рот мерця скривився, і на нього пахнуло страшно могилою..."
Ось воно, нове явище тієї ж сили, що і смертоносний череп у чарівній казці. Виявляється, що доброта нічого доброго не здатна в цьому світі зробити, і вся жалість, яку автор намагався викликати до Акакія Акакієвича, не може змінити його долю: ні зігріти від морозу, ні захистити від грабіжників, ні заступитися перед генералом. І тільки мрець із запахом могили здатний покарати злого генерала і відібрати в нього шинель. Епілог повісті вступає в різке протиріччя з її "гуманним" і "моральним" завданням, а по суті і розвінчує його, бо всієї доброти і сумирності Акакія Акакійовича вистачило лише на те, щоб розжалобити одного вразливого молодого чоловіка. Але перед потрійною владою – суворою природою, зухвалим злочином і бездушним законом – добро виявляється тричі безсилим. Лише уклавши угоду з дияволом, маленька людина може покарати кривдника. "Я брат твій" не помагає, натомість "зараз же віддавай свою [шинель]!" – спрацьовує чудово. Цей злісно-мстивий мотив торжествує над гуманним, відтіняючи його безсилля.
Ще одне велике свідоцтво про безсилля добра – "Ідіот" Достоєвського. Задуманий роман був якраз яко розповідь про "позитивно прекрасну людину", перед нами сам "князь Христос", як зазначено в начерках Достоєвського. Мишкін бездоганно добрий, щедрий, приймає всіх людей, прощає їм кривди та гріхи – але чому ж безпосереднім наслідком цього всепрощення стає крах людських доль: злочин Рогожина, смерть Настасії Пилипівни, відчай і надлом Аглаї, остаточне божевілля самого Мишкіна? Якби на місці Мишкіна виявився хтось менш добрий та співчутливий, навряд чи підсумок міг би виявитися більш жорстоким та безвихідним. То Христос він чи Антихрист?
Думка роману виявляється глибшою та страшнішою за його задум: це думка про згубність добра – не тільки тому, що саме воно безсиле зробити якесь благо у світі, а й тому, що своїм безсиллям воно вивільняє сили зла, потурає руйнівним пристрастям. Гордість і мстивість Настасії Пилипівни, нестримна пристрасть Рогожина, самолюбство Гані Іволгіна, ревнивість і пихатість Аглаї – все це багаторазово посилюється мишкінським жалісливим співчуттям. Христос, який прийшов зі звісткою добра і прощення, але позбавлений мужньої волі і влади спрямовувати людей до мети спасіння, – це лжеподоба, псевдодвійник Христа, подвійно небезпечний своєю схильністю всіх прощати і виправдовувати.
Російська література, навіть проповідуючи добро, не вірить у його силу, в його здатність переробити світ. Зло виявляється могутнішим, непоборним – і приневолює добро або, перемагаючи його, до трагічної капітуляції, або, змушуючи заручитися своєю підтримкою, до капітуляції іронічної. Така роль зла і в "Майстрі і Маргариті" М. Булгакова. В юдеохристиянскій теології Бог всемогутній і всеблагий, але у Булгакова ці два атрибути протиставлені один одному. Образ Всесильного Добра тут розпадається на безсило-доброго Ієшуа – і князя світу, цього Воланда... Безсиле добро і недобра сила – такі два полюси роману, задані з глибини часів, приречені на протистояння і дивний союз. Майстер пише роман про свого героя Ієшуа – і зазнає злісного цькування суспільства; а Маргарита, щоб визволити беззахисного Майстра з психлікарні і врятувати його рукопис, покладається на допомогу всесильного Воланда.
У сюжеті найвідомішого російського роману ХХ століття у Маргарити фактично та ж роль, що й у героїні чарівної казки. Спочатку вона страдальниця, як Василиса, а потім сама стає відьмою заради спасіння доброго, але слабкого коханого. З'являється тут і череп (Берліоза), що його Воланд наповнює кров'ю – і наказує Маргариті випити її ("солодкий струмінь пробіг по її жилах, у вухах почався дзвін"). Тільки після цієї диявольської ініціації Маргариті вдається повернути собі Майстра і його рукопис. Чути тут і відгомін "Шинелі", оскільки лагідний Акакій Акакійович, щоб повернути собі вкрадену шинель, теж мусів укласти союз із дияволом.
Якщо добро хоче змінити світ на краще, воно саме змушене звертатися до зла, підлещуватися до нього. А зло від надміру сили і зневажливої щедрості кидає йому маленьку подачку, щоби ще певніше показати свою перевагу.
01.10.2018