— Миші тебе з'їдять, Паньку, коли ти ще далі будеш такий впертий. Хіба тобі не краще позбутися цього клопоту та що на думці — це і з голови. А ми на тебе не будемо ждати, ані теж не думаємо за тебе, бо з твоєї вини, терпіти. Що? Не послухаєш доброї ради? Тоді ми інакше візьмемося до тебе. Ціле село є за тим, лише ти один вертиш носом і завжди тобі якась невигода. Треба їхати конем по пісок чи до іншої праці, тоді в тебе кінь босий; вісь у коваля, чи зломаний дишель. Завжди в тебе вимовка. А коли піша робота, тоді в тебе крижі болять, вереда собі на спині продумаєш; хитро-мудро, коби тільки до роботи не піти. Ми маємо за тебе тупцяти та й твою нездарність покривати?! А хіба ж ти себе між господарів не зачисляєш, ріллі не маєш, як і твої сусіди? Ми тебе в біді, якщо вона дійсно в тебе була б, радо підперли б; одначе на твої викрути довше спокійно ніхто вже не буде зжати. Даш збіжжя разом із усім селом, чи гилою треба змусити?
— Йой, те я не мовлю, що не дам. Але в мене інша пильніша робота під руками, як молотити збіжжя. Збіжжя буде час із приморозками зачати молотити.
— Ти завжди своє та тільки не на руку громаді. Паньку, зле буде! Не тягни сам на себе біду за роги, коли вона тебе оминає. Є сказано, що треба свою частину збіжжя віддати, так і кінець. Нема іншого виходу, так мусить бути.
— Куме радний, я хіба перечу, що не треба? Я добре знаю, що треба. Та бачите й цю роботу теж треба зробити, — далі на своє Панько накручує.
— Яку ж знову пильну роботу ти, Паньку, собі напитав? — сердився вже радний Микола.
— Різну, як звичайно на господарці, — спокійно відповів Панько та далі пакав свою люльку. — Оборожина валиться, треба підставити нові стовпи, щоб було місце на солому. Де подіюсь з пашею, як прийде слітна осінь? Ви тоді не скажете, що ми йому не дали оборіг направити, лише знову будете мене називати ледащо та пізним Іваном.
— Тоді знай же, Паньку, що громада, щоб на сeбe біду не звлечи, найме людей та на твій кошт зробить за тебе роботу, — на відхідному сказав Микола та пішов далі по селі пригадати людям, щоб собі не легковажили свого обовязку. — Кума з возу, коням легше...
Панько затягнувся димом із своєї глинянки, та аж закашлявся, — така біда, бакун давячий, моцний наче півкварти самогону. — Ге, ге, ге... Він собі думає, що воно така легка річ... Пішов Панько до сіней, виймив із топірника сокиру, прикотив на середину подвір'я колоду, найшов якесь дерево й почав тесати кілок. Але сокира була затовчена, треба пильником погострити. А потім узяв майстер Панько коновку до рук, пішов до керниці, начер води, шукав ще зо цебриком по загатах, камінь теж до гострення десь задівся, — ба нема кому корбкою крутити за гострило...
Так крутився і нишпорив Панько по своїй оборі дополудня. І хто зна — чи до вечора був би сокиру погострив. А було б спитати його — ге, та чоловік має стільки праці, що не знає за яку вперше взятися... Хитрун Панько.
Цим разом громада перехитрила його. На Панькову обору заїхала дворядова з витрясачами молотілка. Хлопці чисто підмели подвір'я, одні скочили по драбині на оборіг та лише бубон із зубачами загарчав... Одні солому відкидали і снопи подавали.
— Ти, Паньку, маєш, стільки і стільки віддати зі свого поля. Більше ані зерна ніхто від тебе не жадає.
Панько довго кліпав очима, потім чіхався за лівим вухом, очі кулаком протирав і не міг збагнути — що це все означає. — Як чорні круки...
Але громада не звертала уваги на домашнього господаря, тільки молотила копу по копі до рахунку, — скільки стояло від гектара.
— Давай, Паньку, мішки, будемо збіжжя зсипати; ми ще далі підемо бубнути...
— Та дам, дам, — уже не протестував.
— Сусіди добрі, збіглися як мишва... Ба, був би я по снопові, по два щодня протер, і минула б зима при праці. А так, що я буду діяти продовж усенької зими?...
Рідна земля
26.09.1943