Історія і вимисел

Маріо Варґас Льйоса

Книжка Роки Бареи про іспанську чорну легенду ставить під сумнів самі підвалини історії як об’єктивної науки, бо показує, що в багатьох випадках вона допасовується до ідеологічних нагальних потреб чинної влади.

Чи може бути захопливою строго вчена книжка? Дуже рідко, але саме такою є нещодавно прочитана мною «Імперіофобія і чорна легенда», яку написала Марія Ельвіра Рока Бареа. Праця є фаховою, глибокою й полемічною і читається на одному подиху – як детективний роман, в якому читач ковтає сторінки, щоби дізнатися, хто вбивця. Зізнаюся: вже давно я не читав такої цікавої і стимулюючої книжки.

Її підзаголовок – «Рим, Росія, Сполучені Штати та Іспанська імперія». Авторка й справді розповідає про чорні легенди, породжені трьома першими імперіями; але найглибше, невимушено оперуючи вражаючою бібліографією, вона пише про ту інтелектуальну і фіктивну конструкцію, яка вже не одне сторіччя суттєво спотворює історію Іспанії і виставляє на посміховисько її народ. На думку авторки, вона й досі жива, бо самі іспанці не хотіли і не вміли їй протидіяти, відвертаючись від тих карикатур, які представляли їх як фанатиків, негідників, невігласів, підсвідомих ворогів науки, новизни і цивілізації.

Рока Бареа вважає, що антиіспанська чорна легенда була пропагандистською операцією, яку проводило і тривалий час підтримувало протестантство – передусім в його англіканському і кальвіністському відгалуженнях – супроти Іспанської імперії і католицької релігії, аби укріпити власний націоналізм, демонізувавши їх до страхітливих меж і навіть позбавивши всього людського. Вона наводить численні і розмаїті приклади цього: теологічні трактати, історичні книжки, романи, документальні і художні фільми, комікси, анекдоти і навіть застільні жарти. Сприяла розповсюдженню і тривкості чорної легенди байдужість, з якою спочатку Іспанська імперія, а згодом іспанські інтелектуали, письменники і митці замість захищатися, в багатьох випадках солідаризувалися з чорною легендою, підтримавши її перегини і фабрикування як частину лютої самокритики, що робила з Іспанії нетерпиму, мачистську, розпусну країну, супротивну науковому духові і свободі.

Чи знали ви, що обезголовлення і четвертування католиків в Англії Генріха VIII і королеви Єлизавети і в Нідерландах Вільгельма Оранського були безконечно численнішими, ніж тортури і страти за всю історію страхітливої іспанської інквізиції? Чи знали ви, що цензура книжок у Франції, Англії та Німеччині була такою ж чи навіть суворішою, ніж в Іспанії? Есе Роки Бареи доводить усе це однозначно – але також марно, бо, як показує ця книжка (і це є найбільш тривожним у ній), коли один із цих недобрих вимислів (нині ми назвали би це постправдою) вростає в історію, підміняючи правду, то набуває міцності і реальності, які витримують будь-яку критику і спростування, і завжди бере над ними гору. Вимисел поглинає історію. Саме тому наполеонівські битви, описані Віктором Гюго і Толстим, завжди здаються нам – попри їхні численні помилки – більш достовірними, ніж їхній опис, зроблений найбільш строгими істориками.

Утім, в книжці Роки Бареи з’являються дуже авторитетні історики – наприклад, німець Леопольд фон Ранке і англієць Томас Маколей, – є багато інших не менш визначних мислителів і митців, як-от Вольтер чи Едгар Аллан По, які (можливо, не усвідомлюючи цього) посприяли чорній легенді. І грубо спотворили історичну правду, підтасувавши в своїх книжках факти так, аби вони підтверджували, а не спростовували перебільшення і брехні, вигадані для того, аби знеславити і морально й політично знищити імперського і «папістського» «ворога». Авторка «Імперіофобії і чорної легенди» не стверджує, що все це є наслідком змови, яку свідомо плели можновладці; усе це, звісно, надихається і подекуди фінансується владою, але також народжується спонтанно, як природний наріст націоналізму, який формується і посилюється завжди проти чогось чи когось, бо потребує ворога, щоб ненавидіти, аби могти і далі існувати. А Іспанія Золотої доби, коли чорна легенда є найактивнішою, була найбільш могутньою імперією Європи – і, ясна річ, неминучим ворогом держав, які прагнули її заступити. А також релігійних конфесій, які хотіли бути найправдивішими спадкоємицями біблійних істин.

У цей непрямий спосіб книжка Роки Бареи, навіть не маючи цього на меті, ставить під сумнів самі підвалини історії як об’єктивної науки, бо її дослідження показує, що в багатьох випадках в неї просочується (внаслідок політичного і релігійного тиску й обставин) вимисел – як елемент, який спотворює історичну правду і допасовує її до ідеологічних нагальних потреб існуючої влади. А немає дієвішої і безпринципнішої кислоти для спотворення історичної правди, ніж націоналізм – як власне зараз мають нагоду переконатися іспанці через сецесійний виклик Каталонії, яка окрім того, що порушує Конституцію і закони, ще й намагається переписати історію і перетворити її на вимисел до своїх послуг.

Книжка Роки Бареи дуже добре написана – вишукана проза, обґрунтовані аргументи й подекуди сміхотлива іронія, котра пом’якшує серйозність питань, що в ній піднімаються. Іноді авторка перескакує з глибокого минулого у сьогодення, аби продемонструвати, що між ними є таємний взаємозв’язок, і часто вказує в примітках точний день, коли знайшла певну цитату чи підтвердження в архівах (гадаю, це робиться вперше).

Авторка цієї надзвичайної книжки втерла мені носа, згадавши на одній з її сторінок, що роман як літературний жанр був заборонений в Латинській Америці протягом трьох колоніальних століть, бо іспанська релігійна і політична влада вважала, що дурнуваті вигадки цих книжок можуть збити з пантелику індіанців і змусити їх забути релігійне вчення. Це, гадаю, єдиний випадок в історії, коли заборонили літературний жанр. Рока Бареа нагадала мені, що в Іспанії в той час з’явився крутійський роман (вона також могла б згадати його вінець – «Дон Кіхота»). Це моє твердження не є частиною чорної легенди, йдеться про безсумнівну правду. Заборона, що існувала і кілька разів скасовувалась протягом тих трьохсот років, стосувалася лише колоній, а не метрополії. І хоча заборона працювала в частині публікації романів, вона не завадила тому, аби завдяки буйній контрабанді романи масово читали в американських колоніях. Та перший роман як такий був опублікований в Мексиці тільки після незалежності, то був "Перікільйо Сарньєнто" (1816 р.) Всі гарні оповідки латиноамериканської літератури (раджу дві найкращі – авторства Енріке Андерсона Імберта і Хосе Міґеля Овієдо) відтворюють ці заборони, які від студентських років завжди мене вражали. Чому було заборонено вимисел як такий? Наслідком стало те, що після руйнування природного джерела вимислу, що ним є роман, все в Латинській Америці просякло забороненим вимислом: не тільки літературні жанри, як-от поезія чи театр, але також релігія, політика і саме життя суспільства і людей.