Найбільша драма полягає у тому, що якою би мовою не говорив до того, який цією мовою володіє, ніколи не маєш права сподіватися, що той інший зрозуміє тебе саме так, як ти намагаєшся дати зрозуміти.
Мова, якою говориш, є єдиною реальністю, яку тобі дано матеріалізувати. Все інше – хімія, фізика і фізіологія. У глобальному сенсі – коли кожен елемент системи є визначальним у життєдіяльності системи – лексика і фонетика за кількістю перевершують сукупність усіх інших елементів дійсності.
Кожна мова є довершеною і самодостатньою, але для кожного лише якась одна мова може бути сродною. Власне вона є фатумом. Вибір мови, якою думаєш, завжди пов'язаний з перверзією і незворотними психічними змінами. Це не суперечить іншому феноменові: знати, любити і користуватися іншими мовами – євангельська чеснота.
Щодо зближення до єдності і єднання з близькістю, то вони максимально можливі лише у межах однієї мови, сродної обом чи усім сторонам.
Відповідно, не надуманий патріотизм – це почуття спорідненості у мові. Що не заперечує можливості різномовної співпраці і любові, бо кожна людина має здатність бути ще чимось ширшим, окрім патріота.
Кожна мова, як і кожен біологічний вид (викладач філософії на біологічному факультеті особливо застерігав нас від спокуси так званого біологізаторства онтології, соціології і навіть метафізики), має свою порцію життєвої сили. Вона з'являється, росте і відмирає. Смерть мови залежить і від змін навколишнього середовища, і від внутрішніх мутацій. Це нормально і невідворотно, але життєва сила існує для того, щоби протриматися якнайдовше. Бо сподіватися на експансію годі.
Життєвої сили, тобто здатності до розширення ареалу і стійкості щодо змін обмежувальних факторів, в української мови виявилося менше, ніж у мовах сусідів. І власне це веде до закріплення двох полярних явищ – її елітаризацій і її ж марґіналізації.
Усі сусіди української мови – навіть угорці – вважають українську мову зіпсутою їхніми природними ворогами своєю. Найвидатнішими у цьому є росіяни, чия нищівна нелюбов до себе переважно виявляється у братній ненависті до носіїв української мови.
Найбільший жарт історії полягає у тому, що варіантів або субмов у кожній мові є досить багато. Тому уніфікований перехід на єдину нормативну мову є таким самим патологічним, як і перехід на зовсім іншу мову. Відповідно, найреальніший патріотизм – це все ж таки почуття єдності, яке породжує однаковий говір. Тому навіть трохи інакша вимова подразнює.
У моєму дитинстві не тільки росіяни і російськомовні, але й східняки вважалися чужими. Принаймні у межах нашого краю. І виразно іншими здавалися усі носії реґіональних діалектів. Як на Гуцульщині, де навіть окремі слова того, що здається гуцульським діалектом, можуть бути маркером несвійськості.
Коли я колись давав інтерв'ю російською російському журналові, то кореспондент сказав мені, що такою мовою вже не розмовляють.
Коли московські філологи поїхали шукати чистої російської десь до поморів, то з подивом виявили, що їхня розмовна мова складалася з матів, бюрократичних штампів, телевізійних зворотів, запозичених слів, і тільки десять відсотків припадало на справжню давню лексику.
Що вже казати про російську в Україні, це цілковитий покруч.
Перекручуючи Гайдеґґера, можна собі уявити, що мова – це поїзд буття. Він собі їде. На якійсь станції народження ми всідаємо в нього. І ціле життя – це тільки той поїзд. Ми щось там робимо, залишаємо якісь сліди свого перебування. А потім сходимо у смерть. А поїзд їде далі. І нічого від нас не залишається іншого, окрім того, що ми вчинили у цьому поїзді. Ці поїзди ніколи не перетинаються, хіба у випадку катастрофи, хоч вони рідко стаються, бо – окрім поодиноких перехрещень – поїзди їдуть окремими коліями. Можливі, звичайно, пересадки, але вони завжди пов'язані із ризикованим чеканням на випадкових станціях і неприємним дорученням до сталих пасажирів. Можна, звичайно, встигнути щось побачити у вікнах сусіднього поїзда. Але ніякого іншого способу пересування не існує. Зрештою, кожен поїзд їде за трохи іншим маршрутом.