Ромцьо

Уривок з повісті «Шльондра»

Він впав мені на голову як сніг у квітні, бо саме у квітні 2017 року написав мені на Фейсбук: «Привіт! Частенько бачу тебе в центрі, та лише вітаємося. Мені цікаво, чим ти живеш. Може на вино якось?».

Справді ми частенько перетиналися з Ромцьом у центрі, віталися, а часом перекидались кількома фразами. Але зустріла я його давно. Та й коли я могла його зустріти, як не в свої буремні п’ятнадцять! На якійсь із навколомистецьких тусовок. У ті часи я спілкувалась із значно старшими від мене людьми, тож різниця в десять років між мною і моїм співрозмовником фактично й не вважалася за якусь різницю. Спілкуватися з такими людьми було легко і невимушено, бо то були переважно співаки, художники, музиканти й поети. І єднала усіх нас незмінна гальба пива або шклянка чогось міцнішого.

Я, звісно, на зустріч погодилась, як всі нормальні люди, біля Нептуна, і Ромцьо одразу ж запропонував піти десь засісти. Ромцьо виявився небагатослівним у темах, що стосувалися його приватного життя, а поза тим вміло, мов дотепник-кагебіст, мало-помалу вивідував із мене потрібну йому інформацію. Вузький розріз очей так і підкреслював його хитрість, котра час до часу блискала по мені карим поглядом. Риси обличчя у нього були досить симпатичними, аби він мені міг сподобатись і залишитись у пам’яті.

Того вечора я, за своєю дурною звичкою відкриватись перед новими людьми, розповіла йому занадто багато. І про захоплення езотерикою, і про ритуали, які я провела. Отак гарно посидівши, Ромцьо запропонував переміститися до іншого закладу, тепер вже на мій вибір. Я поволочила його до «Підпільного Кіндрата» на Валовій, бо обожнювала цей заклад насамперед через атмосферу: чомусь там я почувала себе ніби за часів бабці Австрії, а що там щовихідних музики грали якесь ретро й джаз – то додавало йому ще більшого шарму. «Підпільний Кіндрат» славиться дуже смачними настоянками на самограї. Від фруктово-овочевого асорті аж до екзотичних смаків, навіть «борщ» у них з градусом. Проте найбільшим попитом серед моїх знайомих користувалась настоянка «Біла мама» на маточному пилку. Солодка, тягуча і дуже міцна. Саме її я запропонувала скуштувати Ромцеві.

Ми замовили чотири чарки по п’ятдесят з різними смаками і каву. Поки я пригубила, смакуючи і розтягуючи задоволення, першу, мій друг її уже допив і, кривлячи пикою, брався за другу. Після того він висловив думку, що це неможливо куштувати, бо воно неймовірно міцне, і в нього не було іншого виходу, окрім як випити все залпом. Досидівши, заки не звечоріло, ми вийшли із «Підпільного Кіндрата». Я – в нормі, а Ромця вже трохи похитувало. Після того він мені не дзвонив.

За кілька днів почався фестиваль «Флюгери Львова», і ми перестрілися знову. Я сиділа в компанії старшого пана фотографа та журналістки місцевої газети. Ромцьо прийшов у компанії якоїсь панянки, що з поглядом заляканої лані заглядала йому до писка. Потім панянка десь щезла, а Ромцьо приєднався до нас. Сівши поруч мене, він поклав мені руку на плече, наблизився до мого вуха і сказав свій вирок: «Слухай, ну тебе в пизду з твоєю «Білою мамою». Я голосно розсміялась, але мій сміх проковтнув шум музики, що лунала довкіл.

Кінець липня. Фейсбук. Ромцьо: «Ти в центрі?». Пишу, що так. Ми саме сиділи з дорогою моєму серцю подругою Олюнею і попивали закарпатське вино, поки вона розповідала, як їздила до Праги. «Я зараз прийду». В той час я розповідаю Олі історію кількамісячної давності, і кажу от, мовляв, нормальний хлопака, а я йому про свої чари почала втирати, певне подумав, що я йобнута якась, а ще споїла його того вечора, аая-яй, як негарно вийшло. Він прийшов, привітався, перекинулись кількома словами. Оля кинула на нього оцінюючим поглядом, і з її міміки я зрозуміла, що вона схвалила одобрила мій вибір.

– Ну шо, раз ти пила вино, то йдем знову на вино? – питає Ромцьо, коли ми вже шкандибали Ринком.

– Не маю нічого проти, – відповідаю я.

– А то ви з подругою завжди так вбираєтесь, чи то для якоїсь нагоди?

Напевно, важко було не помітити наші з Ольгою напуцовані пики зі стрілками, червоними помадами, мешти на підборах і красиві сукні.

– Та нє, – кажу, – то питання настрою.

Ми опинились знову на Валовій. Питаю, чи він бува знову не захотів у «Підпільний Кіндрат», але Ромцьо замахав руками і сказав, що то було занадто, і більше його нога туди не ступить.

– Йдемо в «Букет вина»! – проголосив він, як молодий Ленін, а я мовчки скорилась.

«Букет вина»… Коли я похвалилась Професорові, що молоді поети мене водили туди під час якогось із «Форумів», коли мені було шістнадцять, він сказав: «Шо-шо? Вино за п’ять гривень? Я б з такими гівнюками, які вгощають вином за п’ять гривень, не воловодився». Тепер вино там далеко не п’ять гривень, але я розумію, що то були святі слова, і старші люди дурному не навчать.

– Шо ти п’єш? – гукнув мені Ромцьо.

– Трамінер! – відповіла я і пішла шукати місця на літній терасі.

Розмова складалася дуже навіть непогано, ми говорили з ним, ніби старі знайомі. Про усе на світі, починаючи від письменників, закінчуючи творчістю різних музикантів. Поволі вечоріло, навколо нас сиділо багато людей, було купа сміху, цигаркового диму, і вина, вина, вина… Все крутилося, ніби у вальсі.

– Слухай, так добре розмова йде, – сказав мрійливо Ромцьо. – Може, я візьму нам літру того твого «Трамінеру»?

Я, розуміючи, що зможу випити ще багато, мовчки кивнула головою. Мені вже було по цимбалах.

Офіціантка кілька разів буркнула, що у них «самообслуговування», і ніякого вина вона нести не збирається, перед тим показово задерши носика догори. Ромцьо, трохи завагавшись, все ж піднявся з місця і попрямував до закладу, аби зробити чергове замовлення. Потім перемістився ближче до мене, розвернувся обличчям до вулиці, аби подивитися, як молодь квасить на «Літачку» біля Колізею. Ніколи не любила цього місця, але постійно різні причини мене туди приводили. Там збирались підлітки-неформали і просто старі гівнярі, час до часу люди з будинків по сусідству викликали поліцію, ті відповідно лякали всіх відвідинами райвідділу, гівнярі ховали свою горілку чи кагор за пазуху, в крайньому випадку несли до смітника, де примудрялись допити залишки. Зрештою, ніколи нічим такі суперечки не завершувались. Всі залишались при своїх інтересах. Минулого літа бачила там хлопчину років сімнадцяти, який перед тим закинувся наркотою, а потім у нього почала синіти голова і валила піна з рота. Дуже весело.

– Гарно молодь відпочиває, скажи? – замилувався Ромцьо.

– Не бачу тут нічого гарного. Мені від того гидко, – відповіла я.

– Та ти, напевно, старієш. Як так? Дивись, вони всі такі щасливі, їм весело.

Він підсунувся ще ближче, сказав, яка я прекрасна і нахилився, щоб поцілувати. Це тривало кілька секунд, і все було дуже мило, доки Ромцьо не надумав запхати мені руку до грудей. Я автоматично її відкинула і побачила його здивований погляд.

– Бачу, ті старі пердуни тебе навчили, як себе поводити. Щось не так?

І тут я усвідомлюю, що він міг собі понавигадувати бозна чого, знаючи, що я тусуюся зі значно старшими від мене чоловіками.

– Все нормально, тільки нащо переходити межу? Ми ж не настільки знайомі.

– Знаєш, часом саме з таких ситуацій може вийти щось дивацьке.

– Власне, що дивацьке. Мене це не цікавить.

– Боже мій, ти така гарна в цьому вечірньому світлі. Я кажу тобі, як фотограф.

«О, так, – подумала я, – чого тільки не скажеш дівчині, щоб її вграти!». Він знову чемно нахилився до мене, але цього разу вирішив змінити концепцію і поклав мою руку на свій пульсуючий член. Сказати, що я офігіла – не сказати нічого. Я висмикнула руку.

 – Здурів? Хочеш, аби я тобі тут дрочила?

– А що таке?

– Це як мінімум невиховано, – сказала я.

– Ти мені ще скажи, що ніколи, кгм-кгм, не тримала в руках прутня.

– Сьогодні ні. І в планах не маю, – скромно відповіла я. – Піди оно в браму, подрочи і вертайся. Я зачекаю.

Ромцьо відсів і продовжив пити. Я не могла збагнути, чи то та дурна чоловіча натура, чи алкоголь так на нього вплинув, але вести себе так, коли тобі вже за тридцять – це було направду смішно. Найдоречніше в такій ситуації викликати таксі та втекти додому. Я сказала, що мені пора, і Ромцьо відповів, що проведе мене до Данила, але не піднявся, а витріщився на мене і затріпотів, як прапор на Ратуші, а потім протягнув руку і погладив мою ногу. Я подумала, що не можна бути такою недоброю, і вирішила не псувати йому вечора остаточно. Тому мужньо терпіла, коли він совав долонею від коліна й на яких двадцять сантиметрів вище. Але таки не вище. Що й сказати – джентльмен. При цьому він дивився мені просто в очі, а зіниці його розширялися і блискали хтивістю. Ромцьо був схожим на кота, який перебрав валер’янки. Кілька хвилин потримавшись за мою ногу, він спазматично смикнувся, застогнав, голосно видихнув десять літрів заспиртованого повітря і розпластався на лавці із задоволеним усміхом.

 – Кінчив? – запитала я.

Він не відповів. На його обличчі розпливалось блаженство, в очах бриніли сльози щастя.

Я підвелась. Ромцьо, поки вставав, поперекидав шклянки й попільничку. Неспішним кроком ми дійшли до Данила, він взяв мене за руку й пильно глянув у вічі. Мені хотілося розсміятись, бо ледь опустивши погляд, я побачила невеличку вологу пляму на його штанях…