Ідеальний інший

Днями трохи заскочила одна новина від наших західних сусідів. У цій новині було так багато різних сенсів, знаків і прихованих натяків, що одночасно хотілося плакати і сміятися. Польське міністерство сім'ї провадить перемовини з урядом Філіппін на тему працевлаштування в Польщі працівників із цієї країни. Мотив – компенсувати "нестачу робочих рук… здебільшого у сфері опіки за особами похилого віку".

Певна річ, не було б у цій новині для нас нічого трагічного й комічного, якби не контекст. Авжеж, активній фазі багатогранних і складних польсько-українських стосунків з їхнім мало не щоденним іскрінням уже добрих три роки. Хронологічні рамки тут – річ неоднозначна, бо ніхто на сьогоднішній день не скаже точно, коли і з чого саме почався цей черговий, цитуючи Пушкіна, "спор славян между собою". Однак мало хто сперечатиметься, що все це перманентне польсько-українське шапіто цілком збігається із правоконсервативним ухилом Польщі й накладається на російсько-українську війну.

Суть польських претензій до України – секрет Полішинеля, а тому взайве заглиблюватись у нерозв'язані проблеми, пов'язані з Волинською трагедією, "героїзацією ОУН-УПА" чи війною пам'ятників, могил і кісток, не варто, оскільки їхня чергова констатація, крім вселенської скорботи, нічого не додасть.

Утім існує теж інший вимір взаємин – економічний, у якому, за неписаними законами взаємозалежності, Польща потребує як повітря українських трудових ресурсів. Легендарний "польський сантехнік", незлецьки працевлаштований у Великій Британії, Франції, США чи Норвегії, утворив на батьківщині порожнє місце, тому природно, що на тлі економічних негараздів в Україні йому на зміну приходить український заробітчанин. Якщо ж до цієї ситуації додати теж небажання Польщі вирішувати за свій рахунок проблему біженців із Близького Сходу, що свого часу стала каменем спотикання у взаєминах Польщі з Брюсселем, то вимальовується якась геть химерна картина. І в цій картині жагуча потреба польського міністерства сім'ї в далеких філіппінських громадянах здається водночас і гримасою, і анекдотом, і симптомом, і синдромом, а найбільше спонукає до міркувань культурологічного плану.

Отже, чому саме філіппінці?

Наважуся припустити, що саме в цьому стомільйонному заморському народі, розсіяному по численних островах Філіппінського архіпелагу в західній частині Тихого океану, польське міністерство сім'ї побачило образ "ідеального іншого". І якби на те була воля помислодавців та виконавців ідеології пісівської "Доброї зміни", таким "ідеальним іншим" можна було би безборонно заповнити всю країну і вирішити всі проблеми, які так гостро докучають у зв'язку з навалою, за висловлюванням багатьох польських політиків, "біженців" зі Сходу.

Спробую ввійти в становище, проникнути в суть моменту і зрозуміти мотиви.

По-перше, філіппінці – роботящі й невибагливі, як китайці. Це давно відомо всьому світові й не потребує жодних доведень. Очевидна перевага перед китайцями – відсутність досвіду життя в комуністичній диктатурі, а отже, і враженості лівою ідеологією.

По-друге, 80% філіппінців – правовірні й ревні римо-католики. Єдиновірство знімає релігійну напругу, сприяє успішній адаптації на спільних духовних засадах та ідеалах Другого Ватиканського собору, всіляко наближаючи робітника до роботодавця і забезпечуючи комфортну та безконфліктну взаємодію. Для відсіювання евентуальних мусульман (їх у Філіппінах 20%) у вимогах можна було би якимось таємним циркуляром прописати обов'язковість довідки про хрещення або перевірку на обрізання.

По-третє, філіппінці не викликають жодних негативних історичних асоціацій: не тримають каменя за пазухою, не встромлять ножа у спину, не мають в анамнезі ні кривавих різунів, ні підступних зрадників, ні небажаного елементу. Відтак легко пристосуються не лише до сучасного життя, а й забезпечать ідилічне й позбавлене суперечностей минуле, яке можна буде згадувати без жодного внутрішнього дрожу.

По-четверте, у сучасних умовах присутність філіппінців певним чином компенсує історичний брак заморських колоній, а тому можна дати волю фантазії й уявити себе колоніалістами-завойовниками. Ясна річ, уже не жорстокими, як решта колоніальних народів у минулі століття, а добрими, вирозумілими й сучасними. Це могло би бути колоніалізмом нового типу – уявно-віртуального: коли колоній немає ні де-факто, ні де-юре, але є невідпорне відчуття, що завдяки мудрій політиці держави десь далеко існує реальний колонізований тобою народ.

По-п'яте, філіппінці точно не виявлятимуть претензій, непокори, незадоволення чи невдячності, їстимуть менше, а обійдуться дешевше. Їх завжди буде достатньо багато для виконання робіт різноманітної важкості та складності і водночас їх завжди буде достатньо мало, щоби не впадати в око і не псувати овид. Батьківщина філіппінця – далека і малодосяжна, тому він не створюватиме великих черг на східному кордоні, не вештатиметься постійно додому на шкоду трудовій дисципліні, а більшу частину заробітку залишатиме в Польщі, таким чином забезпечуючи економіці країни подвійну вигоду як найманий працівник і внутрішній інвестор.

По-шосте, філіппінці точно не забиратимуть робочі місця в поляків, тому що поляки давно працюють у Західній Європі, і їхні робочі місця давно там. Гірше від цього буде лише українцям. Це їхні робочі місця, тому і проблеми – теж їхні.

По-сьоме, філіппінців зі зрозумілих причин легко виявляти у скупченнях людей, у транспорті, в костелах, на ринках і в супермаркетах. Їм набагато важче мімікрувати під поляків, тому їх легше локалізувати і контролювати.

По-восьме… Але, думаю, буде достатньо й семи пунктів. Решту ж зможуть легко дописати коментатори в коментарях. Їм, мабуть, буде дуже приємно, що я пам'ятаю про них – моїх "ідеальних інших".