«Свобода – це відповідальність»

Колектив, якому всього шість років, сьогодні запрошують на найвідоміші і найгучніші фестивалі, концертний графік розписаний на рік. Громадянська і соціальна лірика гармонійно поєднується із ніжними і романтичними композиціями, кілька пісень вже стали справжньою хрестоматією сучасної української музики. Саме тому фольк-рок-гурт «Kozak System» для своїх шанувальників – завжди патріотичні і ліричні.

 

 

З одним із лідерів гурту, Іваном Леньо, ми зустрілися у Чернівцях, де музиканти виступили головними гостями фестивалю «Обнова-фест». Перед тим відіграли концерт за 800 кілометрів від Буковини, провели всю ніч у дорозі, але Іван щиро зізнається, що така втома – радість. І додає, що хотів би це відчувати і через багато років, коли їм, музикантам-козакам, буде далеко за…

 

 

 

«Якщо ти відчуваєш, що можеш щось змінити навколо себе – змінюй. Або терпи».

 

 

– Багато роботи, і роботи улюбленої – це, звісно, щастя. Але чи довго витримаєте такий графік?

– Ми, скажемо так, його дотримуємося. Якщо ось мали нічний переїзд, то снідаємо і лягаємо спати. Змушуємо себе це робити. Можна би було трохи потусуватися Чернівцями – були такі пропозиції від друзів, гурту «Гуцул Каліпсо». Але у такому випадку ти вийдеш на сцену нереально змучений. Тобто,  відпрацювати можна, але це неправильно, ти маєш бути свіжим перед глядачем. Перед Чернівцями ми грали на фестивалі «Таврія» у Херсоні. Між цими містами – майже 800 кілометрів і подекуди дуже погані дороги. Не часті ось такі концерти, але бувають. І тут не доводиться вибирати. Ми обрали цей шлях давно, ще коли взяли перший раз до рук музичні інструменти, знали,  що нас чекає…

 

– Ви якось зізналися,  що хотіли би вийти на сцену сімдесятирічним… За кордоном це нормально, коли рокер поважного віку все ще у строю…

– Дуже би хотів, аби на той час Україна була б справді незалежною, шоу-бізнес був би потужно розвинений. І нам, якими ми тоді будемо, не доводилося виходити на сцену через те, що не вистачає грошей. Я насправді заздрю Міку Джаггеру, який у свої роки (а це можна побачити на ютюбі, як він тренується перед виходом на сцену), просто кайфує від того, що  продовжує бути молодим, продовжує любити сцену, людей… І це щастя. Саме це робить його, що називається, вічно молодим. Таких прикладів в нашsй країні ще немає.

 

– Коли ви спілкуєтеся з журналістами, це для вас – спосіб піару гурту чи можливість донести свою позицію?…

– Навіть не думав про це. Ми з хлопцями найменше турбуємося, щоб сподобатися. Акцент в інтерв’ю більше на тому, щоб поділитися досвідом, якимись цікавинками. І таким чином донести те, що думаємо і відчуваємо. Ми вже давно стоїмо на такій гуманній позиції: у нас в Україні різні люди, і всі вони – наші. Й інших українців у нас немає, значить треба працювати, розмовляти, жити з ними. І якщо ти відчуваєш, що можеш щось змінити навколо себе – змінюй. Або терпи.

 

– Тобто, ви приклад девізу «Починай із себе»….

– Абсолютно.

 

– Кілька останніх років музиканти і артисти у нас поділилися на дві категорії: одні кажуть, я просто музикант, живу у своєму світі; інші ні, у наш час так не можна… Як ви ставитеся до тих, хто зараз, у такий непростий для країни час, хоче жити лише у своєму музичному світі?

– Я філософ,  принаймні, так думаю. І давно нікого не осуджую. Але щодо музикантів, які не хочуть бачити те, що їх оточує, або якщо бачать, то не хочуть про це говорити, або говорять не те, що є правдою, то мені таких людей шкода. Бо вони, очевидно, лицемірять. Але «музикантів-космонавтів», якщо так можна образно висловитися, тобто, тих, хто живе суто творчістю, у нас одиниці. От я добре знаю Катю Чілі, вона по-своєму – «космонавт» у музиці,  дійсно перебуває у власному космічному вимірі.  І якщо вона десь недоінформована якимись соціальними речами, то це в її випадку є правдою. І якщо ви задасте їй  конкретні питання, пов’язані  з війною чи інші, далекі від музики, то, припускаю, що вона не зможе дати коментар. Але, попри це, у неї дуже чітка громадянська позиція, і вона чітко знає, хто ворог – це якщо ми вже говоримо суто про війну. А ті, хто бояться говорити правду, а я знаю, що вони знають, на чиєму боці правда, ті просто бояться втратити свого слухача. Для багатьох гроші не пахнуть. І для дуже багатьох Україна є територією заробітку, а не батьківщиною, матір’ю.

 

– Ви згадали про артистів, які бояться втратити своїх слухачів. А ви своїх втрачали? Адже, напевно, не у всіх ваших прихильників така ж чітка громадянська позиція, як у вас?

– Я впевнений, що втрачали. По-перше, ми були дуже активними на Майдані. А досить багато людей, які живуть в Україні, не були на його боці. Потім ми разом з кількома музикантами та письменниками написали петицію до Президента, щоб він подав у парламент закон, який би заборонив на час війни будь-який інтелектуальний продукт, вироблений на території ворога… Симпатиків російського світу тут,  в Україні, більш ніж достатньо. І людей, які заради батьківщини не готові чимось жертвувати – теж вистачає. У нас люди люблять комфорт. Може не так комфорт, як просто лінуються йти еволюційним шляхом. А війна – це дискомфорт. Тільки чому цей дискомфорт мають ділити тільки воїни? Чому не розділити всім громадянам порівну? Як ви плануєте  перемагати ворога, якщо велика частина населення цього ворога не вважає ворогом?... Не відчуває запаху війни, не має бажання поїхати на Схід?…Я впевнений, що були люди, які слухали «Kozak System», послухали нашу пісню  «Маніфест» і перестали бути нашими фанатами. Але це дуже добре. Такі речі – гостро соціальні пісні, як «Маніфест»,  «Фарисейська» – як фільтр, через нього не проходять зайві люди. Ми хочемо, аби на наші концерти приходили думаючі глядачі.

 

 

«Весь час співати про кохання – це буде спекуляцією».

 

 

– До слова, після «Фарисейської», де ви висміюєте московський патріархат, ви дійсно могли втратити значну частину своїх слухачів, бо дуже багато українців є його прихожанами…

– Ну ось теж одна із великих проблем в Україні, цей московський патріархат. На мій погляд, це таке вмістилище «рускава духа, рускава міра». Не треба навіть глибоко копатися у Вікіпедії, щоб зрозуміти, що це – дітище ФСБ Росії, повністю ним контролюється і ним фінансується. І зрозуміло, що ідеї, які проштовхують московські священики, далекі від любові до України, від бажання зробити український народ незалежним, вільним. Тому ми і написали цю пісню, бо цьому треба поставити край. Я вже не кажу про таку дуже просту і меркантильну річ, що за кожну куплену свічку у церкві московського патріархату українець віддає гроші, за які купуються патрони, якими потім вбиваються їхні ж рідні люди… Не розуміти цього зв’язку неможливо, я б навіть сказав, це злочинно. Мені видається, що якась частина еліти України це дуже добре розуміє... Але я впевнений, що такі соціальні речі таки доходять до адресатів, і люди відкривають очі на багато чого. Все-таки результат нашої творчості є, ми його вже бачимо, не треба чекати десятиліття.

 

– Я правильно розумію, навіть коли війна закінчиться, соціальна і громадянська тема все рівно буде присутня у творчості «Kozak System»?

– Я якось не дуже розумію, чому деякі рок-колективи грають-співають тільки  про кохання. Це нецікаво. Ну раз заспівав, ну два, ну можна цілий альбом присвятити, але щоби весь час... Мені здається, це буде спекуляцією. Бо щиро і по-справжньому можна видати не так й багато пісень. Ми з хлопцями не хочемо зайвий раз видавати пісню, за яку самі не впевнені на сто відсотків. Деякі твори лежать по два роки у шухляді в сирому вигляді. До деяких, може, ще повернемося, а є більш-менш зроблені, але вони вже не будуть нам цікаві. Але ми будемо завжди активними і правдивими. Повторюю, якщо нас по-справжньому буде щось боліти, ми будемо про це писати.

 

– Щодо активності у громадському житті. Є артисти, які виступають у Росії, але допомагають українській армії. Це нормально? 

– Це дуже ненормально. Це так само, як наприклад, створити притон для наркоманів, займатися  наркоторгівлею, а десять відсотків від проданих наркотиків віддавати на лікування  безнадійно хворих наркоманів. Оце так і виглядає. Розумієте, зізнатися собі у тому, що у тебе під боком ворог, ворог цинічний і зі стажем, і після того, як зізнатися, радикально змінити своє життя, своє ставлення до всього російського і совєцького: йдеться про фільми, книжки, про так званих геніїв, повністю переглянути своє ставлення  до руського міра як явища – це серйозна робота над собою. І після того, як ти почнеш цю боротьбу із собою, почнеш вимітати з голови сміття, орієнтуватимешся на європейські, світові стандарти, якщо будеш читати добротну літературу, то зрозумієш, що замінити цього Достоєвського, з яким носяться як з писаною торбою, можна. Так само як і фільми Михалкова: які б ці сучасні так звані генії не були талановиті, вони є калькою з європейських стандартів. Якщо ти хоч раз поїдеш на передову, побачиш війну на власні очі… Як після цього у Росії виступати? Я таких артистів не вважаю українцями, вважаю їх заробітчанами.

 

– Ви часто у своїх інтерв’ю говорите про особисті принципові речі. А загалом у нашому шоу-бізнесі можна бути принциповим?

– Принциповим ти маєш бути не тому, що ти мусиш для когось таким бути. Ним ти маєш бути перш за все для себе. Принциповість – це, як правило, втрати. Бо принципових людей не люблять, перед принциповими людьми зачиняється багато дверей. Але будь-яка розвинута країна, це, насамперед, країна принципових людей. І чим більше таких людей, тим успішніша  країна. Нас сімдесят років радянська система ламала і робила стадом, індивідуальності знищувалися. Принциповість – це насправді дуже хороша риса. Але ти маєш приготуватися до втрат. Згодом навколо тебе сформується коло людей з подібними стандартами. Ми кажемо, що козацька система, тобто наш гурт, – це не тільки п’ятеро козаків, піар-мереджер,  технік і  звукорежисер. Це велика армія подібних до нас людей, тих, хто є нашим близьким оточенням. Ці люди – особистості, вони дуже цінні не лише для нас, а й для країни. Тому ми доволі щасливі люди, бо оточені своїми. Якщо вам, не дай Бог, доведеться потрапити в оточення людей, які не мислять так, як ви, не мають тих цінностей, тих векторів – то це пекло. Ми притягуємо до своєї системи таких, як ми, тому дуже комфортно себе почуваємо.

 

 

 

«У нашій  свідомості має бути присутня термінологія “служити батьківщині”».

 

– Насичений концертний гастрольний графік це свобода?…

– Так, це свобода. Але свобода, це дуже небезпечна річ. Вона як наркотик: якщо передозуєш, то помреш. Тому що свобода – це коли ти єдиний себе обмежуєш, і ти єдиний себе примушуєш.

 

– Як казав Любомир Гузар: «Бути вільним – означає бути відповідальним».

– Гарно дуже сказав. І це відповідальність в першу чергу перед собою і тими, за кого відповідаєш. Правильно виставити пріоритети, правильно скласти свій графік, виділити важливі для себе речі і не дуже, а головне – летіти в цьому просторі, чітко знаючи  висоту, швідкість, об’єм, це дуже непросто. Але коли ти виходиш на такий рівень, це майже як Нірвана. Це те, що всі називають просвітленням: немає речей, які тебе можуть роздратувати. Хіба засмутити можуть, бо ми люди із серцем. Але так, щоб ти був обуреним – вже навряд чи…

 

– Справжній митець завжди прагне донести до слухачів якийсь меседж. Ось у Чернівці Ви приїхали в футболці, на якій зображений Олег Сєнцов. І, виходячи на сцену, можете нічого не говорити, все зрозуміло….

– Так, це також дуже потужний інформаційний рупор, коли ти виходиш на сцену, навіть без слів, у футболці, і тим тисячам людям, що стоять перед сценою, ти відкриваєш очі на одну з болючих проблем сьогодення. І це також відповідально. Я завжди згадую слова Тараса Чубая, який казав: «Інколи задумуюся, скільки хлопців взяли до рук зброю і скільки загинули під пісню “Лента  за лентою”».  Я  так глибоко, як то кажуть, не копав. Аж тепер розумію, що на нас дійсно лежить величезна відповідальність…

 

 

– Коли у вас вийшла пісня «Не моя», всі зрозуміли, яка у нас особлива поезія наших класиків, в даному випадку Василя Симоненка. Які «плюси» і «мінуси», коли робиш сучасне оранжування класичних речей? Це ж не можна робити так часто, правда?

– Абсолютно вірно. І я думаю, що це скоріше виняток – ця пісня, ніж правило. Коли Сашко Дем’яненко, наш гітарист, закохався у цей вірш, він приніс його на репетицію вже з певною молодією. І коли ми почали робити з цього пісню, а воно виглядало досить симпатично, ми зрозуміли, що у нас немає другого куплета, і вже, на жаль, Василь Симоненко нам його не напише. І  почалася дуже цікава епопея. Я зустрівся з Іваном Малковичем і попросив написати другий куплет, він лише посміхнувся: «Іване, це би було дуже зухвало, я не візьмусь, це метр Симоненко. А я вже досвідчений, щоб наражати себе на такі авантюрні ризики».  В цей  же час у Малковича  пив каву Кость Москалець. В нього була подібна реакція: «Іван, ну ти здурів чисто». І тут Малкович підкидає геніальну фразу, мовляв, попроси  Положинського, він точно поможе. О 8-й ранку пишу Сашкові Положинському, а через дві години він присилає мені другий куплет, який і є частиною цієї пісні. Таке враження, що писала одна людина. Так все склалося… Образно це так: коли ти готовий до виверження, у просторі відповідно з’являється  хтось, хто оцю хімічну сполуку підпалює і вона підривається. Але  часто це робити небезпечно. Бо перетворишся у конвеєрщика. Перестанеш бути цікавим. Зараз взагалі такий світ, в якому важко бути почутим, дуже багато всього, велика конкуренція, люди дуже поспішають, час швидше біжить… Якщо люди і читають, то не об’ємні тексти, хіба тези; якщо дивляться, то, вибачте за гумор, тізери, а не фільми. І якщо ти хочеш донести комусь свою думку, ти маєш бути дуже лаконічним. Через такі ось речі не хочеться робити пісні прохідні, хочеться у кожну пісню вкласти якомога більше. Коли ми з Тарасом Чубаєм робили альбом «Пісня самонаведення»,  ми точно розуміли,  що на даний момент цей альбом не буде оцінений належним чином. Бо це дуже глибокий альбом, це певний манускрипт, який колись візьметься з полички і буде прочитаний  всіма як «Кобзар» Тараса Шевченка. Це такий свого роду «Музичний кобзар». Бо ми підняли такий пласт музики: XVII-XVIII століття, плюс  епічний голос Тараса і, на мій погляд, абсолютно унікальне аранжування  реггі в стилі даб, які ніхто в Україні не робив, а якщо і робив, то дуже поверхнево. Уявіть собі, три роки нашого життя пішло на це, і коштів, і багато праці. Та це було свідоме служіння батьківщині. Люди мають розуміти, що в їхній свідомосіт має бути присутня термінологія «служити батьківщині» – безкорисливо. Якраз у служінні один одному, у єднанні, у соціальних проявах тебе як людини по-справжньому можуть бути еволюція і прогрес. Ніхто ще нічого не створив шедеврального, люблячи себе самого рідного. Всерівно всі подвиги робляться для когось. Всі шедвери робилися кимось для когось, або кимось з думками про когось.

 

 

«Одного разу виступали на одній сцені разом з Назарієм Яремчуком».

 

 

– Коли  ми говорили про  сучасне аранжування класичних творів, то на батьківщині Володимира Івасюка не можу не запитати, чи не плануєте взяти у свій репертуар щось з Івасюка?

– Я дуже люблю  пісню Володимира Івасюка  «Тільки раз цвіте любов». Дуже люблю її співати. Сам. Під фортепіано. Може, колись у нас з’явиться час і можливість зробити хороше аранжування для цієї пісні. А взагалі шаную і поважаю все, що робив Івасюк, бо це, зрозуміло, геній.

 

– Чернівці для вас – непересічне місто…

– Багато чого пов’язано з цим містом, і приватного в тому числі. Почнемо з того, що художній керівник Чернівецької обласної філармонії Остап Савчук свого часу зробив для мене гіперважливий вчинок: довзолив отримати від філармонії дозвіл на навчання в аспірантурі. Бо на той момент радянська номенклатура потребувала таких речей, що якщо хочеш після консерваторії в аспірантуру, то мусиш мати дозвіл від когось, що ти будеш там викладати. Остап Васильович розумів, що мені це потрібно як людині, яка хоче далі розвиватися. Отож після Київської консерваторії я поступив в аспірантуру, а раз на півроку їздив до Чернівців, грав у філармонії звітні концерти. Ми навіть одного разу виступали разом з Назарієм Яремчуком,  я грав на акордеоні. Також у чернівецькій філармонії працює дует «Писанка», який я дуже поважаю. По-друге. У Кіцмані народилася і виросла моя перша дружина. І я дуже ціную, що свого часу вона познайомила мене з буковинською музикою. Колись ми із Сашком Положинським поїхали у культорологічну подорож, і перше село, яке відвідали, було Ошихліби Кіцманського району, де, можливо, дотепер мешкає Рахиля Руснак. Це культова особистість, навіть у нашому репетуарі є одна пісня з її репертуару «А вже тому сім рік буде». Вона – абсолютно унікальний носій буковинського солоспіву, який є нереально особистісним. А ще у Чернівцях живуть наші друзі – музиканти гурту «Гуцул Каліпсо», з якими ми зробили спільну пісню, яку вони скоро запрезентують.

 

– Ви згадали про першу дружину. Але загалом в інтерв’ю особисте життя для Вас фактично табу…

– Я не афішую особисте життя тому, що це дійсно надто особиста штука. Я дуже люблю фільм «Пропала грамота». Там є момент, де до героя  підбігає хлопчик і каже: «Пане Василю, пане Василю, хочу з вами». Він його саджає на коня зі словами: «Ось степ, кінь, поле, їдь людям служити». Мені дуже подобається цей епізод, бо я дійсно вже давно служу людям. Безперечно, у мене є приватне життя, у мене є донька, яку я просто обожнюю – єдина моя дитина Маланка, яка часто їздить з нами на концерти, допомагає. І цього достатньо, щоб зрозуміти, що я – людина, яка вміє любити і вміє про когось турбуватися.

 

 

Розмовляла Наталія Фещук

Фото автора, FB сторінка «Kozak System» 

20.07.2018