УКРАЇНСЬКІ ДЕРЕВ’ЯНІ ЦЕРКВИ В РОКИ ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ ОЧИМА АВСТРІЙСЬКИХ І НІМЕЦЬКИХ ВІЙСЬКОВИХ МИТЦІВ
Перша світова війна пронеслася Європою, призвівши до страшних руйнувань, забравши величезні людські жертви, викликавши економічний спад. Надії призвідців війни, що це буде швидка перемога, не справдилися. Після чотирьох років тяжких кровопролитних боїв стара Європа перестала існувати. Розсипалися і держави – Австро-Угорська, Німецька та Оттоманська імперії, які її розпочали. Постали нові держави і новий світовий порядок.
Керівництво Австро-Угорської та Німецької імперій сподівалися на швидкий успіх у воєнній кампанії. Для документування успіху, передбачуваного керівництвом цих держав, були створені спеціальні відділи, які мали фотографувати, фільмувати, описувати і замальовувати переможну ходу їх армій.
Митці, яких призвали на військову службу в австоро-угорській армії, підпорядковувалися цісарсько-королівській Воєнній прес-квартирі (Kriegspressequartiers, KPQ), якій надали ранг підгрупи Головного Штабу Армії (Untergruppe des Armeeoberkommando). Військові малярі (Kriegsmaler) мали завдання прославляти цісаря і військову потугу, підтримувати дух військових і цивільних в цих тяжких воєнних часах. Цих митців, яких було понад 350, організували в окрему мистецьку групу (Kunstgruppe) в структурі KPQ. Без сумніву, в цій групі були митці різного рівня, як високо кваліфіковані професійні, так і студенти та початківці.
Подібні структури були і в німецькій армії. Спершу, від 5 жовтня 1914 року, митці підпорядковувалися Центральному бюро дипломатичної служби, пізніше, від 1 липня 1916 року, – Військовій службі Міністерства закордонних справ, а під кінець – Управлінню зображень і фільмів (BUFA), заснованому 30 січня 1917 року.
Праці митців репродукували тисячними накладами листівок, видавали плакатами, друкували в періодиці, експонували на пересувних виставках. Регулярно виставляли у віденському домі мистецтв (Kunstlerhaus) та в Академії мистецтв, у різних містах Австрії, Угорщини, Німеччини і навіть в деяких нейтральних країнах (Швейцарії, Голландії, Норвегії). Темами робіт митців були епізоди боїв, побутові сцени з життя військових, військові укріплення та портрети вояків. Але вони зображали і наслідки війни – руїни міст і містечок, зруйновані мости, загиблих на лінії фронту.
Треба зазначити, що в цій страшній трагедії країн і народів, якою була Перша світова війна, був і певний позитивний момент. Маси людей, кинутих у вир війни, переміщалися Європою з лініями фронтів, знайомилися з іншими землями і людьми, їх культурою і побутом. В мирний час лише окремі з них могли побачити ці землі, оцінити пам’ятки та культурне надбання незнайомих для них людей і народів.
Таким відкриттям для австрійських і німецьких митців стали українські дерев’яні церкви, зокрема в Галичині. Не будемо говорити про численні фотографії цих пам’яток, зроблені військовими обох армій. Мова піде про рисунки та малюнки церков, виконані під час війни митцями австрійської і німецької армій.
Але на початку треба згадати німецького мистецтвознавця, який вже у 1915 році опублікував невелику піонерську статтю про наші дерев’яні церкви. Цей науковець – Ян Ґеорґ Піус Карл Леопольд Марія Януарій Анаклет Веттин (Prinz Johann Georg Pius Karl Leopold Maria Januarius Anacletus von Sachsen, Herzog zu Sachsen) (10.07.1869 Дрезден – 24.11.1938 замок Альтсгаузен) – шоста дитина Ґеорґа І і португальської інфанти Марії Анни, молодший брат останнього короля Саксонії Фридерика Августа ІІІ. Він був колекціонером і шанувальником мистецтва. В 1881 розпочав військове навчання, у 1889-1890 роках разом з молодшим братом Максиміліяном вивчав право у Фрибурґу Бризґовійському. Після переходу в Ляйпціґський університет відвідував виклади з історії і мистецтва, а у 1909 отримав диплом доктора гоноріс кауза. Військову кар’єру закінчив в ранзі генерала піхоти.
На початку липня 1915 року принц Ян Ґеорґ перебував у Галичині, відвідуючи військовий лазарет німецької Південної армії. Він зацікавився дерев’яними церквами в місцевостях, через які проїжджав і вже у тому ж році опублікував своє дослідження «Русинські дерев’яні церкви» в ляйпціґському річнику «Monatshefte für Kunstwissenschaft» (Журнал мистецтвознавства)¹. Невідомі до цього часу дерев’яні церкви вразили його:
«Коли зараз займаюся спеціально русинськими дерев’яними церквами, а саме греко-католицькими, то це тому, що вони мають особливо характерну форму. Деякі особи, з якими я говорив про це, вважали, що ці церкви нагадують китайські храми. Але це не так. Це просто форми східно-християнського церковного будівництва перенесені на дерев’яну архітектуру. Звичайно, що при цьому дещо мусило змінитися. Тому що орнаменти у камені не можна цілком точно відтворити у дереві. Природно, що й форма і вид дахів є іншими. Через те церква отримує, як видається, дуже змінений вигляд. І все-таки, якщо детальніше приглянутися, то це є типове східно-християнське будівництво. Звичайно, це не є високе мистецтво, навіть не справжнє народне церковне мистецтво, яке ми тут зустрічаємо. Але тут напевно є своя краса. Слов’янський елемент особливо проявляється у застосованих кольорах. Дещо вказує також на вплив західноєвропейського мистецтва»².
Під час свого перебування принц Ян Ґеорґ відвідав і сфотографував сім дерев’яних церков – шість галицьких у Тухольці, Верчанах, Яйківцях, Цвітовій, Шумлянах, Вишкові та одну закарпатську у Торуні. Дивним випадком йому вдалося побачити майже всі основні типи наших церков – галицький однобанний (Цвітова, 1864 р.) та трибанний (Шумляни, 1711 р.), галицький безверхий (Верчани, 1808 р.), бойківський (Тухолька, 1858 р. та Яйківці, 1867 р.), гуцульський (Вишків, 1895 р.) та мармороський з бароковим завершенням вежі (Торунь, 1809 р.). Більш чи менш детально описавши кожну, на завершення він підсумував:
«Думаю, що ці церкви не можуть привернути увагу як великі мистецькі твори. Але вони вказують на стару традицію. Бажано було б, щоб їх можна було сфотографувати, але не тільки з погляду архітектури. Треба було б всі ікони, іконостаси і все приладдя дослідити, а кращі зарисувати (списати). Тоді вияснилося би, як в цих скромних сільських церквах поєдналося мистецтво Сходу і Заходу. І в цьому полягає велика краса і принада цих будівель»³.
Одним з перших, хто зобразив українську дерев’яну церкву в мистецькому творі в часі війни став визначний австрійський маляр Луїджі Казимир.
Луїджі Казимир (Luigi Kasimir, італ. Alois Heinrich, 1881-1962) – австрійський маляр і графік, рисувальник; народився в Птуї (Ptuj, Словенія), в 1900-1905 роках навчався в Віденській академії, Був учнем Вільяма Унґера; спеціалізувався в літографії, аквафорті і мідьориті; популярність здобув завдяки акварельним віденським пейзажам. Він був одним з найплідніших і найбільш відомих австрійських графіків. Під час Першої світової війни Казимир, як і багато інших митців, темою своїх праць обрав тогочасні події, став автором теки «Galizien 1915. Ein Kunstlertagebuch» (Галичина 1915. Мистецький щоденник)⁴, виданої у Відні 1915 року.
Власне у цій теці було поміщене і зображення української дерев’яної церкви без позначення місця⁵. Літографія подає вигляд чільного фасаду однонобанної дерев’яної церкви, оточеної деревами. За нашими дослідженнями, це церква в селі Нелипковичі ґміни В’язівниця Ярославського повіту Підкарпатського воєводства.
Перша дерев’яна церква Св. Івана Богослова в Нелипковичах була збудована у 1718 році. Первісно це була тридільна дерев’яна церква з однією банею над навою та дзвіницею над бабинцем. У 1788 році коштом місцевих дідичів Карчмарів церква була дещо перебудована – розібрана дзвіниця над бабинцем і зведена окрема. Десь в кінці XIX ст. до західної стіни бабинця був добудований присінок. Церква пережила обидві світові війни, але на початку 1950-х років була розібрана польською владою.
Ще один рисунок церкви Луїджі Казимира був випущений у формі листівки польової пошти. На ній зображена церква Св. Миколи в Дусівцях. Це була надзвичайно гарна церква, яку звів у 1641 році «майстер Іван тесля Щірбявий з Гусакова родич», про що свідчив напис на надпоріжнику. На другому ярусі над бабинцем містилася каплиця Св. Стефана. На жаль, цю церкву зруйнувала польська влада в кінці 1940-х років після виселення українців у «Акції Вісла».
Рис. 1. Церква Покрови Пр. Богородиці у Недипковичах. Автор Луїджі Казимир, 1915 р.
Рис. 2. Церква Св. Миколи в Дусівцях. Автор Луїджі Казимир, 1915 р.
В середині 1915 року більша частина Галичини була звільнена від російської окупації. Лінію оборони на відтинку між Дністром і селом Нараївка в Галицькому районі утримувала 208-а піхотна дивізія (208 Infanterie-Division) німецької армії. Тут вона провела три битви з російськими військами в червні-жовтні 1916 року. Тоді в цьому військовому угрупуванні перебував військовий маляр Антон Шютц.
Антон Фрідріх Йозеф Шютц (Antoni Schütz, 19 квітня 1894 Bernsdorf – 6 жовтня 1977 Скарсдейл, Нью-Йорк) німецько-американський художник, рисувальник, графік, гравер, автор і видавець. Батько – вчитель Антон Валентин Шютц, мама Елізабет з дому Струт. Батько у 1895 році закінчив викладацьку кар'єру в Берндорфі і переїхав в Трір репортером газети. Там Антон Шютц закінчив 1900 початкову школу, в 1904 році – Фрідріх Вільгельм гімназію, з 1908 навчався в Королівській школі граматики. У шкільні роки зауважили його художній талант, він став відвідував вечірні заняття в Kunstgewerbeschule. У 1910 році придбав тодішній мер Альберт фон Bruchhausen картини для муніципального музею Тріра. Шютц розпочав в 1912 році вивчати архітектуру в Технічному університеті в Мюнхені, але був відкликаний в серпні 1914 року в німецьку армію. З Pioneer батальйоном він був в Соммі, пізніше на півночі Росії, у Східній Галичині та Фландрії. Всюди він робив креслення театрів військових дій, які були видані в поштівками польової пошти (Feldpostkarten). За заслуги під час війни Шютц отримав звання лейтенанта і Залізний хрест II ступеню і Залізний Півмісяць. Після війни він вивчав мистецтво в Академії мистецтв в Мюнхені, Після повторного відкриття Технічного університету, продовжив паралельно вивчати архітектуру і успішно завершив обидві освіти. У 1920 році він одружився з Марією Гедвіг Karoline Schwaz з Тіролю. Від 1924 року проживав у США.
В Галичині він створив серію гравюр, об’єднаних спільною назвою «Між Дністром і Нараївкою» (Zwischen Dnjestr und Narajowka)⁶, в якій подав зображення сіл, руїн Галича, а також чотирьох дерев’яних церков – в Демешківцях, Ганнівці, Різдвянах⁷ і Слободі Більшовецькій. Зображення цієї серії гравюр, виконаних травленням, було розтиражоване у вигляді польових поштівок видавництвом Kunstanstalt Wilhelm Hoffman Dresden A. 16, і мало велику популярність. Розглянемо ці церкви вже тому, що не всі збереглися.
Рис. 3. Церква Вознесення Господнього у Різдвянах. Автор Антон Шютц, 1916 р.
Рис. 4. Церква Різдва Пр. Богородиці у Демешківцях. Автор Антон Шютц, 1916 р.
Церква Різдва Пр. Богородиці в Демешківцях постала у 1884 році. В цей час громада села Тустань (село за декілька кілометрів на схід від міста Галича) вирішила збудувати нову церкву, а стару розібрати. Довідавшись про це селяни старанням місцевого господаря Петра Борткова купили стару церкву, збудовану біля 1740 року і в перевезли до села. На місці місцеві майстри зібрали церкву. Про давній вік будівлі свідчить єдиний вхід до церкви з півдня і відсутність вікон у стінах бабинця. Будівля збережена і репрезентує давній галицький тип однобанної церкви.
Три наступні церкви, зведені у кінці XIX ст. однією артіллю майстрів репрезентують модернізований гуцульський тип хрещатої однобанної церкви. Церква Св. Арх. Михайла в Ганівцях (Придністров’я, Ганнівці за рікою), постала у 1888 році на місці давнішої стараннями пароха о. Івана Ґурґули і посвячена у 1888 році. Вона пережила і Першу і Другу світові війни і далі служить громаді. Церква Воскресення Господнього в Різдвянах зведена 1900 року коштом парохіян. В роки розгулу войовничого атеїзму церкву зняли з реєстрації, а у 1984 – розвалили бульдозером. Церква дерев’яна Св. Миколи в Слобідці Більшовецькій постала у 1883 році. Після того, як Антон Шютц зафіксував її на своїй гравюрі, вона була розібрана німецькими вояками і дерево використане на будівництво укріплення окопів. Цієї останньої церкви зображення залишилося лише на гравюрі Антона Шютца.
Рис. 5. Церква Св. арх. Михайла у Ганнівцях. Автор Антон Шютц, 1916 р.
Рис. 6. Церква Св. Миколи у Слобідці Більшовецькій. Автор Антон Шютц, 1916 р.
В недалеких Сарнках Середніх (Діброві) церкву Св. арх. Михайла і військовий цвинтар біля неї⁸ зобразив маляр з Дрездена Альфед Клюґе (Alfred Kluge), який перебував тоді в 241 піхотному полку (Regimentstag R.I. R.241) німецької армії. На жаль, про автора не вдалося розшукати жодної інформації. Церква в Сарнках Середніх зведена 1894 року майстрами за проектом львівського архітектора Василя Нагірного, але без погодження з ним. Церква пережила радянський період, хоча і була зачиненою та пограбованою. Літографія церкви з цвинтарем теж було розтиражована у вигляді листівки видавництвом Лаубе.
Рис. 7. Церква Св. арх. Михайла в Сернках Середніх (Діброві). Автор Альфред Клюґе 1916 р.
Ще одну дерев’яну церкву майже відразу після звільнення Східної Галичини від російських окупаційних військ намалював австрійський солдат Третього цісарського стрілецького реґіменту Еріх Майр (Erich Mayr, 1890 Брессаноне, іт. Bressanone, нім. Brixen – 1965 Інсбрук), виходець з Південного Тіролю. Весь період військової служби з 1913 по 1919 рік він вів щоденник, в якому описав Галицький і Італійський фронти. Як солдат на Східному фронті виконав чудові малюнки з Жежави над Дністром, Коломиї та Городенки⁹.
Рис. 7а. Церква Св. Параскеви в Жежаві (Зелений Гай) Автор Ґерд Маєр, 1 липня 1915 р.
Вже 1 липня 1915 року Е. Маєр намалював пером церкву в Жежаві над Дністром, підписавши «Kirche in Zezawa am Dnjester 1/VII 1915»¹⁰. Ця церква Св. Параскеви в селі Заліщицького району, яке в радянський час перейменоване на Зелений Гай, була збудована у 1784 році і збереглася донині. Чудовий і дуже детальний малюнок зображує церкву з південно-східного боку. Тут ще відсутній великий непропорційний присінок, добудований у міжвоєнні роки. На жаль, ця церква, нині не чинна, навіть не внесена в реєстр пам’яток України.
Ще один гарний рисунок пером старої дерев’яної безверхої церкви Св. Трійці в селі Пишківці Бучацького району походить з 1915 року. Підпис на рисунку виконано польською мовою «Stara cerkiew w Pyszkowcach», тому невідомо в якій армії перебував художник – чи в російській, чи в австрійській, як і не вдалося встановити його ім’я, бо він підписався лише криптонімом «F. D.». Ця церква, збудована перед 1840 роком, пропала під час Першої світової війни, а у 1928 році на її місці звели нову муровану за проектом львівського архітектора Олександра Лушпинського.
Рис. 7b. Церква Св. Трійці в Пишківцях. Автор Ф. Д., 1915 р.
У 1915 році в частинах німецької армії, які на допомогу австро-угорській армії були направлені в Карпати, перебував Гайнріх Фоґелер.
Гайнріх Фоґелер (Johann Heinrich Vogeler, 12.12.1872 – 14.06.1942) – німецький маляр, графік, архітектор, дизайнер, педагог. Народився в Бремені, у 1890-1895 навчався Дюсельдорфській Академії мистецтв. В 1895 році оселився в селі Ворпсведе біля Бремена. До 1908 року працював над перебудовою свого дому в Баркенгофі за власними кресленнями. Працював над оформленням журналу символистів «Острів» («Die Insel»). 1906 року здійснив подорож на Цейлон. А у 1909 році для вивчення концепції «міста-саду» перебував в Англії. Гайнріх Фоґелер пішов добровольцем на фронт під час Першої світової війни вже у 1914 році. Він служив офіцером розвідки в Карпатах, де за завданням Генерального штабу креслив карти зон бойових дій. Перебування на фронті змінило погляди Фоґелера і він став радикальним пацифістом і противником імперії. З цього часу він став прихильником революційного робітничого класу, поступив у Комуністичну партію Німеччини. Гайнріх Фоґелер також змінив орнаментально-пейзажний стиль на експресіоністський, зображав людські страждання під час війни. В 1920-х роках кілька разів відвідував Радянський Союз, куди повністю переїхав у 1931 році. В вересні 1941 року його, як німця, депортували в Казахстан, де помер в селі Корніївці у 1942 році.
Рис. 8. Церква Св. Трійці в Максимівці. Автор Гайнріх Фоґелер, 1916 р.
У 1916 році опублікував альбом з 60 рисунків пейзажів Карпат під назвою «Aus dem Osten» (Зі Сходу)¹¹. Серед пейзажів є панорама села Максимівки Долинського району Івано-Франківської області. На фоні сільських хат виділяється дерев’яна однобанна церква та невелика дерев’яна дзвіниця при ній. Церква Св. Трійці збудована у 1885 році. Була філіяльною парафіяльної церкви в сусідньому Лолині. У 1956 році радянська влада закрила церкву, а в 1980 році було вивезено до Долини й церковні речі. У 1989 році в церкві офіційно дозволили богослужіння. Громада власними силами відновила святиню, придбала дзвони. Вівтарем церква орієнтована до півдня, а не сходу. Під час останнього ремонту дахи будівлі перекрили новою бляхою, зовнішні стіни оббили пластиком. З північного сходу від церкви стоїть дерев’яна дзвіниця.
Взимку з 1915 на 1916 рік між Дністром і Прутом стояла австрійська армія, яка укріплювала оборонну лінію. Ці роботи фіксував маляр з Воєнної прес-квартири (KPQ) уродженець Чехії Рудольф Ганке (Rudolf Hanke, 24.07.1881 Скаліце Langenau Чехія – 15.07.1942 Відень) – австрійський маляр, відомий в першу чергу як аквареліст. У 1915 році в Трибухівцях він виконав серію портретів солдатів і офіцерів цісарсько-королівської армії, які були тиражовані листівками, а оригінали зберігаються в Цісарсько-королівському музеї армії у Відні. Поміж рисунків мостів, окопів, бліндажів та ангарів для літаків, він 20 січня 1916 року зробив і рисунок церкви Благовіщення Пр. Богородиці в Коломиї¹², яка є одним з кращих збережених зразків гуцульської школи сакрального будівництва, хоча набула свої форми не відразу. Первісна тридільна одноверха будівля з входом у південній стіні бабинця була зведена у 1709 році. А класичні гуцульські форми церква набула 1845 року прибудовою з півночі і півдня бічних рамен. Рисунок Р. Ганке, як і всі інші його роботи, не був тиражованим і зберігається в австрійському Bildarchiv у Відні.
Рис. 9. Церква Благовіщення Пр. Богородиці в Коломиї. Автор Рудольф Ганке, 20 січня 1916 р.
Від кінця 1914 року учасниками боїв з російською армією в Галичині були батальйони Четвертого Нижньоавстрійського полку піхоти Великого Магістра ордену хрестоносців (Niederösterreichisches Infanterieregiment Hoch- und Deutschmeister Nr. 4). У серпні 1916 року вони стояли на позиціях в околицях від села Сестрятина Радивилівського району до села Болдурів Бродівського району. В цей час в полку художником був В. Фрідріх (W. Fridrich), який виконав декілька патріотичних поштівок зі зображенням військових укріплень, техніки та вояків. На одній поштівці, відтворивши на передньому плані систему ходів в окопах, він зобразив в тлі церкву Покрови Пр. Богородиці в Бовдурах, збудовану 1905 року¹³. На зображенні видно, що церква вже пошкоджена під час бойових дій, бо ліхтар з маківкою над бабинцем розбитий. У 1917 році церква згоріла під час активних бойових дій і ця поштівка залишилась єдиним на тепер її зображенням. Про австрійського маляра В. Фрідріха не вдалося віднайти жодних відомостей.
Рис. 10. Церква Покрови Пр. Богородиці в Бовдурах. Автор В. Фрідріх,1916 р.
Ще одним надзвичайно гарним зображенням церкви є акварельний архітектурний рисунок роботи В. Шмітта, виконаний 9 вересня 1916 року¹⁴. Це зображення давньої церкви Св. Миколи у Войнилові, зведеної 1602 року, означеної митцем як русинська церква. На жаль, вона згоріла у 1920 році. Серед всіх церков, які зобразили у своїх творах австрійські і німецькі військові митці це – найстарша. В неї не тільки вівтар, але й бабинець мав гранчасту форму, а на його емпорі первісно була каплиця. Про автора цього рисунку не вдалося знайти жодної інформації. Ймовірно, це Вільгельм Шмітт (Wilhelm Schmidt, 1880 – після 1928), австрійсько-чеський дизайнер меблів і архітектор.
Рис. 11. Церква Св. Миколи у Войнилові. Автор Вільгельм Шмітт, 9 вересня 1916 р.
З фронту на Волині невідомий німецький художник зобразив церкву Св. Трійці у Ворончині Рожищенського району¹⁵. Цей рисунок випустили листівками польової пошти. Найдавніша відома церква Св. Онуфрія у Ворончині згоріла перед 1892 роком, а у 1897 році звели нову Св. Трійці за синодальним проектом. Ця церква була знищена під час війни і ця поштівка є нині єдиним відомим її зображенням. У 1925 році на її місці збудували нову дерев’яну церкву Різдва Пр. Богородиці.
Рис. 12. Церква Св. Трійці у Ворончині. Автор невідомий, 1916 р.
У 1916 році в німецьких частинах, які стояли на Волині, військовим малярем був Отто Енґельгардт-Кифгойзер. Отто Енґельгарт (Otto Engelhardt-Kyffhäuser, 5.011884 – 7.06.1965) – один з найбільших художників-воїнів ХХ століття. З 1901 по 1907 рік навчався в Художній академії в Касселі, а потім у Берліні та Веймарі. За пропозицією Макса Лібермана, у 1910 році додав до свого прізвища Kyffhäuser – назву місця свого народження. У 1914 році мав першу серйозну виставку в Дармштадті. Під час Першої світової війни він був оберфельдєгером військовим живописцем. Він малював у траншеях та інших позиціях на перших фронтах. З 1919 по 1939 рік він працював у Герліце як викладач художньої освіти. Енґельгардт став членом Націонал-соціалістичної робітничої партії Німеччини та СС, створив кілька картин війни, а також багато портретів націонал-соціалістів. На прохання Гімлера, в січні 1940 році відвідав Польщу і спостерігав за місією переселення фольксдойченів. На підставі нацистсько-радянського пакту від серпня 1939 року Росія та Німеччина розділили Польщу, де Схід був окупований Росією. Етнічні німці з Східної Польщі (регіони Галичина і Волинь) і Балтії згодом переїхали до Рейхсгау-Вартегау (Західно-Центральна Польща). Для того, щоб звільнити місце для етнічних німців, в 1940 СС вигнали понад 325 тисяч поляків і євреїв з Вартегау і польського коридору і конфіскували їхнє майно. До 1945 року в Вартегау було переселено майже півмільйона німців. Отто Енґельгардт задокументував переселення в серії малюнків і картин. Помер у 1965 році в Геттінгені.
Рис. 13. Церква Покрови Пр. Богородиці в Ківерцях. Автор Отто Енґельгардт-Кифгойзер, 1916 р.
На східному фронті у 1916 році Отто Енґельгардт-Кифгойзер виконав серію рисунків, які пізніше були тиражовані листівками польової пошти. Серед них – одна зображає інтер’єр церкви Покрови Пр. Богородиці в Ківерцях біля Луцька¹⁶. Ця церква була збудована у 1889 році за синодальним проектом. Рисунок, виконаний 15 вересня 1916 року зображає відпочинок другої роти в церкві. Видно іконостас російського характеру, засипану соломою підлогу та солдатів у різних позах.
Одну волинську церкву синодального типу намалював Ернст Шельман (Ernst Schellmann, 1.12.1878 – 10.12.1957) – кадровий офіцер німецької армії. Народився в Касселі. Його військова кар’єра пов’язана з 1-им Верхньо-Ельзаським піхотним полком № 167, де він дослужився до звання полковника. Пізніше служив у різних частинах, в тому числі і під час Другої світової війни. Вийшов у відставку у 1942 році. У 1915-1916 роках воював на східному фронті на ріці Стир. Маючи певний художній хист малював деякі картини з війни. Його рисунки були друковані у формі поштових листівок. Зокрема у 1916 році він намалював давнішу дерев’яну церкву Покрови Пр. Богородиці в селі Годомичі Маневицького району Волинської області¹⁷. Церква була збудована у 1828 році, а у 1887 році добудували синодальну дзвіницю. Ця церква пропала в подальші роки війни і рисунок, виконаний полковником, залишився єдиним її зображенням.
Рис. 14. Церква Покрови Пр. Богородиці в Годомичах. Автор Ернст Шельман, 1916 р.
Рис. 15. Церква Св. Параскеви в Брусні Новому. Автор Ернст Шельман, 1917 р.
Ще одну церкву Ернст Шельман намалював у 1917 році і вона теж була випущена у вигляді поштової листівки. Це дзвіниця і церква Св. Параскеви в Брусні Новому, тепер Любачівський повіт Підкарпатського воєводства. На першому плані зображена дзвіниця, яка не збереглася. Саму церкву звів у 1713 році майстер Стефан Сіматівський. Тридільна трибанна будівля первісно мала на емпорі каплицю Св. Миколи. У 1903 церкву перебудували – звели новий більший бабинець, вкрили бані бляхою. У 1947 році церква стала державною власністю, не використовувалась і руйнувалась. У 1962 знищили іконостас. У 1990 році стіни підперли дерев'яними підпорами, а у 1994 розпочали ремонт, який перервали через брак коштів. В 2014 році церква перейшла у підпорядкування Любачівського Музею Кресів і у 2014-2016 роках здійснили її реконструкцію.
У 1916 році декілька церков зобразив німецький художник Арно Гензель (Arno Hänsel). На жаль, не вдалося знайти про нього жодної інформації. Відомо лише, що його листівку друкувалися в Дрездені у видавництві Römmler & Jonas та у його власному видавництві у Ляйпціґу.
На тих поштових листівках, які вдалося відшукати¹⁸, зображено три церкви. Перша з них – церква Зішестя Св. Духа в Рогатині. Це одна з найстаріших збережених дерев’яних церков України, зведена на зламі XV/XVI ст. Дивною і невідомою до тепер є дата, яку подав у своїй анотації до рисунку Арно Гензель – 1526 рік. У 1650 році стараннями церковного братства в храмі встановлено прекрасний ренесансовий іконостас, що є однією з найцінніших пам’яток українського мистецтва. Якийсь ремонт церкви здійснено 1675 року. Церква ремонтована у 1895 році. Нагляд за її реставрацією здійснював львівський архітектор Михайло Ковальчук. Реставрацію іконостасу у 1895 році здійснив маляр Юліан Маркевич. Ще перед тим, у 1885 році, іконостас експонувався на археологічній виставці у Львові. Невелику перебудову зі зміною форми маківки нави та форми даху вівтаря здійснено на початку ХХ ст. Ґонтові дахи церкви ремонтували у 1941 та 1949 роках. У 1980-1982 роках здійснено реставрацію церкви під керівництвом архітектора Івана Могитича. Іконостас реставрований у 1980-1981 роках. З 1983 року в церкві відкрито філію Івано-Франківського художнього музею. А у 2013 році церкву внесено у Реєстр світової спадщини ЮНЕСКО.
Рис. 16. Церква Зішестя Св. Духа в Рогатині. Автор Арно Гензель, 1916 р.
Рис. 17. Церква Св. Миколи в Кліщівній. Автор Арно Гензель, 1916 р.
Рис. 18. Церква Богоявлення Господнього в Руді. Автор Арно Гензель, 1916 р.
На іншій листівці зображено церкву Св. Миколи в Кліщівній Рогатинського району. Ця церква збудована 1709 році на місці старої погорілої на кошти місцевого пароха Симеона Вітвіцького і місцевої громади. У 1770 та 1879 роках ремонтувалася коштами громади. Після побудови у 1934 році нової мурованої церкви за проектом архітектора Романа Грицая стояла нечинною. У 2008 році обласна рада задумала реставрувати її без проекту. Майстри розібрали споруду, зібрали основні зруби стін до карнизу та так і полишили до тепер.
Ще одна поштова листівка зі зображенням дерев’яної церкви Богоявлення Господнього в Руді того ж Рогатинського району має дивний підпис – російська церква Russische Holzkirche. Ця трибанна церква збудована у 1896 році за проектом львівського архітектора Василя Нагірного і збереглася донині.
У другій половині 1916 року в Галичині з драгунським полком чеський вояк Владімір Сикора Vladimír Sýkora (16.1.1890 Бзенец Bzenec – 25.11.1973 Бзенец), який впродовж всієї війни вів щоденник, що склав понад 1000 сторінок. В ньому він робив і деякі власноручні рисунки. Серед них цікаве зображення дерев’яної бойківської церкви, яке Сикора підписав просто «Dřevěný rusínsky kostel» (дерев’яна русинська церква), не вказуючи місцевості. Але, судячи зі зображення, укладу заломів, форми верхів та інших деталей, це церква Успення Пр. Богородиці в Тухольці, збудована у 1858 році.
Рис. 18а. Церква Успення Пр. Богородиці в Тухольці. Автор Владімір Сикора, 1916 р.
У листопаді 1916 року у віденській будівельній газеті¹⁹ опублікував свій рисунок і план церкви в Блюдниках архітектор Ганс Кноль (Hans Knoll), міський будівничий у Гогенельбе²⁰. На жаль, не вдалося віднайти відомостей про цього архітектора, але ще у 1927 році він і далі працював в місті Гогенелбі, де за його проектом реставрували міську ратушу.
Чи то автор повідомлення неправильно подав, чи в редакції переплутали, але в статті місцевість названа Будники. Дивним є сприйняття Кноля, що церква в Галичині була православною, з російським впливом, та що будівництво таких церков було обмежене рішеннями Синоду, який тут взагалі не існував.
Дерев’яна церква Різдва Пр. Богородиці в Блюдниках була збудована у 1882 році та посвячена 20 вересня 1890 року. Це була характерна для того часу хрещата однобанна будівля з гранчастими раменами і вівтарем та прямокутним бабинцем. Вона згоріла восени 1916 року і тому рисунок та план цієї церкви, виконані Гансом Кнолем є єдиними зображеннями цієї церкви. У 1927 році на її місці постала нова дерев’яна церква за проектом архітектора Михайла Кауфмана.
Рис. 19. Церква Різдва Пр. Богородиці в Блюдниках. Автор Ганс Кноль, 1916 р.
Рис. 20. План церкви Різдва Пр. Богородиці в Блюдниках. Автор Ганс Кноль, 1916 р.
У 1916 році одну дерев'яну церкву намалював чеський художник Фердіш Душа, який служив у австрійському війську. Фердіш Душа (Ferdiš Duša, 13.01.1888 Фридлант Frýdlantě nad Ostravicí – 1.12.1958 Фридлант) – живописець, графік і кераміст. У п’ятнадцять років пішов працювати на місцевій фабриці з виробництва емальованого посуду і як художник декору вперше зустрілися з професійними художниками. У роки 1905-1910 здійснив подорож майже всією Європою, відвідуючи майстерні і студії художників, керамістів, вивчав основи живопису і прикладного мистецтва. У Німеччині був студентом М. Слеґвота (M. Slegvota). Коло 1912 року спільно з Б. Яроньком (B. Jaroňek) з Рожнова (Rožnov) заснував майстерню кераміки. Через рік він зустрівся з директором Інституту лікування алкоголіків у Великих Кунчицях (Velký Kunčicí) і став вести там керамічну майстерню і фарбування порцеляни. Перша світова війна припинила діяльність Інституту а Фердіша Душу 21 червня відправили на російський фронт у Східну Галичину. У 1916 році він став одним з військових художників-документалістів. Після повернення з війни припинив членство в товаристві Колиба (мистецька громада в Моравії), якого був одним із засновників, і старався робити бізнес самостійно. У 1918 році Душа купив керамічні майстерні та привіз їх на батьківщину. Бізнес не вдався і роботи майстерень довелося припинити в 1924 році. У середині 1920-х він зосередився на живопису та графіці. Замешкував поперемінно в Фриндланті та Празі. Наприкінці свого життя в 1955 році повернувся до свого рідного міста.
Рис. 20а. Церква у Вичілках (Гончарівці). Автор Фердіш Душа, 1 серпня 1916 р.
Серед різних робіт, виконаних на військовій службі в Східній Галичині, є зображення дерев’яної церкви з села Вичілки (Гончарівка) Монастириського району, виконане 1 серпня 1916 року. Ця дерев’яна тридільна однобанна церква була збудована у 1810 році, а в часі Першої світової війни вона була знищена. Рисунок Фердіша Душі залишився єдиним поки що відомим її зображенням. У 1929 році на її місці старої звели нову дерев'яну церкву. Збереглася лише стара дзвіниця.
Рис 20b. Церква Св. арх. Михайла в Тязові. Автор Кайзер, 1916 р.
Рисунок пошкодженої війною церкви Св. арх. Михайла в Тязові Тисменицького району, випущений пізніше листівкою польової пошти виконав у 1916 році художник Кайзер (Kaiser), про якого не вдалося відшукати відомостей. Одноверха дерев’яна церква, зведена 1854 року, зображена зі знищеною банею, розбитими вікнами і пообдираним піддашшям. В подальшому перебігу воєнних дій вона була знищена повністю. На її місці спочатку збудували тимчасову каплицю, а в 1938 році – нову дерев’яну церкву.
Надзвичайно цікаву статтю про давнє церковне мистецтво Галичини опублікував у 1917 році лейтенант запасу Ернст Піч (Ernst Pietsch) в «Східногалицькій польовій газеті»²¹. На жаль, ніяких відомостей про цього лейтенанта у відставці віднайти не вдалося. Свою розповідь він розпочинає словами – «Хто не знає їх, старих дерев’яних церков в українських селах, які так мальовничо виглядають із-за зелені дерев над темними солом’яними дахами». Описуючи зі щирим захопленням церкви Рогатинського району, він проілюстрував статтю рисунками і фотографіями. Серед рисунків виділяється зображення церкви в Сернках Середніх, виконане лейтенантом Келлером (Keller) та церкви Св. Миколи в Бабинцях Горішніх, виконане каноніром Зіппельтом (Zippelt). А фотографії церков виконали: в Сернках Долішніх – лейтенант Гайнер, старої церкви в Конюшках – унтер-офіцер Дерфлер та сам Ернст Піч. Окрім архітектурних описів, Піч описав і іконостаси, зокрема відомий рогатинський іконостас 1650 року та порівняв його зі львівським п’ятницьким.
Рис. 21. Церква Св. арх. Михайла в Сернках Середніх (Діброві). Автор Келлер, 1917 р.
Церква Св. арх. Михайла в Сернках Середніх (тепер Діброва) Рогатинського району зведена 1894 року майстрами за проектом львівського архітектора Василя Нагірного, але без погодження з ним. Церква ж Св. Миколи в Бабинцях Горішніх збудована у 1729 року. Про першу церкву вже згадувалося вище, а церква в Бабинцях Горішніх збереглася донині і є однією з декількох видатних пам’яток в Рогатині.
Рис. 22. Церква Св. Миколи в Бабинцях Горішніх. Автор Зіппельт, 1917 р.
Ще одну церкву у Верхобужі Золочівського району зобразив невідомий автор. Ця ілюстрація була тиражована поштовими листівками німецької армії²². Церква Успення Пр. Богородиці у Верхобужі збереглася донині. Точної дати її будівництва невідомо. Ще у 1763 році дерев'яна триверха церква стояла за селом на горі Збіч, а у 1772 році її перенесли до села, зробивши однобанною. Всередині ХІХ ст. церкву розбудували, додавши два бічні рамена і перетворивши її на хрещату.
Рис. 23. Церква Успення Пр. Богородиці у Верхобужі. Автор невідомий, 1917 р.
Рисунок однієї церкви залишив угорський художник Ельмер Галас-Граділ (18.04.1873 Мішкольц Miskolc – 9.12.1948 Кошиці). Ельмер Граділ, від 1903 року Галас-Граділ, у 1892-1894 роках працював художником у Відні. Після військової служби розпочав навчання спочатку у Мюнхені (1897-1901), брав участь у літньому таборі Нагібаньї (1898-1900). Граф Денес Андраші дозволив йому продовжити навчання в Парижі в Джуліанській Академії (1902-1903), пізніше він провів ще два роки в Мюнхені, а з 1913 по 1914 рік відвідував Будапештську магістерську школу в Дюли Бенчурі (Benczúr Gyula). В цей час виставлявся в Kunstverein в Мюнхені (1901), став членом Національного салону (1902), його твори стали найзначнішими національними досягненнями. У роки Першої світової війни був командиром військового підрозділу на Галицькому фронті, а в 1919 році відкрив приватну живописну школу Кошицях. В період з 1924 по 1935 рік Галас-Граділ був головою Департаменту мистецтв Кошицького товариства Казінци, виставлявся на кожній членській виставці (зокрема у 1924, 1939).
Рис. 23а. Церква Собору Пр. Богородиці у Поморянах. Автор Ельмер Галас-Граділ, 22 червня 1917 р.
Перебуваючи на військовій службі під час Першої світової війни намалював 22 червня 1917 року церкву Собору Пр. Богородиці в Поморянах, збудовану 1690 року, яку підписав характерно для угорців «Russische Holzkirche», а не «Ruthenische», як підписували німецькі та австрійські художники. Майстерно виконаний олівцевий рисунок зображує церкву і дзвіницю з північно-східного боку. На щасті, ця церква збереглася донині. Але в сучасному вигляді вона вже немає захристії, яка прилягала до північної стіни вівтаря і мала стрімкий односхилий дах, гребінь якого сягав верхнього краю зрубу вівтаря.
У 1917 році відбулися останні бойові дії на Галицькому фронті, пов’язані з наступом в час Тимчасового російського уряду О. Керенського. Німецькі і австро-угорські війська теж провели тоді на фронті наступ. Збереглася листівка польової пошти з написом «Vormarsch 1917 in Galizien» (Наступ 1917 року в Галичині). На ній подані замальовки з сіл Курипів, Завалів, Жовчів, Кошилівці, які виконав унтерофіцер Бартоломе (Skizzen von Unterofiz. Batrholomé). Серед цих ескізів є рисунок церкви Св. Параскеви 1872 року в Курипові Галицького району та церкви Успення Пр. Богородиці 1746 року в Кошилівцях Заліщицького району. Обидві ці церкви, на щастя, збереглися донині.
Рис. 23b. Церква Св. Параскеви в Курипові та церкви Успення Пр. Богородиці в Кошилівцях. Автор Бартоломе.
У 1918 році для ілюстрації статті «Der Kaiser über den Frieden mit der Ukraine» (Цісар про мир з Україною) в газеті «Die Neue Zeitung Illustiertes unabhängiges Tagblatt» (Нова газета. Ілюстрований незалежний щоденник) невідомий автор помістив рисунок дерев’яної церкви Введення в храм Пр. Богородиці в Тернавці коло Лавочного²³. Фотографію цієї ж церкви з підписом «Типова дерев’яна церква» в той же час помістило віденське видання «Спорт і салон»²⁴, також ілюструючи статтю «Bilder aus der Ukraina» (Види України). Дивно, що решта фотографій з України – це зображення Великої України і лише церква – з Галичини. Ця церква бойківського типу в Тарнавці коло Лавочного, зведена 1780 року, на жаль, не пережила війни. Зазнавши великих ушкоджень, вона, не дивлячись на спроби австрійського уряду у 1918 році врятувати її і виділені кошти²⁵, була розібрана у 1920 році.
Рис. 24. Церква Введення в храм Пр. Богородиці в Тернавці. Автор невідомий, лютий 1918 р.
Рис. 25. Церква над Стрипою. Автор невідомий, 1918 р.
Ще один рисунок галицької одноверхої церкви помістила віденська газета «Illustrierte Kronen Zeitung»²⁶, теж повідомляючи про Українську державу. На жаль, автор не підписався. У підписі до церкви вказано, що вона стоїть над Стрипою. Локалізувати місцевість поки що не вдалося.
Вже під закінчення війни у 1918 році дерев’яну церкву в Угерцях Заплатинських (Нагірне) Самбірського району намалював німецький художник, який підписав її «R. Himmel (?) Galizien 1918 Uherce». На жаль, не вдалося знайти ні його імені, ні відомостей про нього. Церква Св. Дмитра в цьому селі була збудована у 1720 чи 1726 році. Це була тризрубна безверха церква, рівновисокі зруби якої вкривав повний дах з трьома кованими хрестами на гребені. На її місці у 1989-1992 роках звели нову мурована, хрещату в плані одноверху споруду.
Рис. 25а. Церква Св. Дмитра в Угерцях Заплатинських (Нагірному). Автор Р. Гіммель (?), 1918 р.
Дуже цікаву волинську церкву зобразив чеський вояк Франтішек Паролек (František Parolek, 28.7.1882 – 7.7.1926) – фотограф, художник аматор. Народився в Моравії, до Першої світової війни часто працював художником в Україні. Коли почалася Перша світова війна, Паролек був в Україні. Він відразу приєднався до чеського та словацького волонтерського клубу «Česká družina», який тільки закладався. Паролек став розвідником, основним завданням якого було малювати карти та позиції ворожих військ. В складі Чехословацької стрілецької бригади на стороні російських військ брав участь у битві під Зборовом 2 липня 1917 року. Після початку революції опинився з іншими легіонерів у Сибіру. Повернувся в Чехословаччину 1920 року та залишився в армії. В Празькому Меморіалі Опору він створив фотоархів і керував ним. Помер у 1926 році від туберкульозу.
Рис. 26. Церква Різдва Пр. Богородиці в Ремчицях. Автор Франтішек Паролек, 1917 р.
Після війни була випущена комітетом, створеним під керівництвом Й. Блазека, для залучення грошей на меморіальну пам'ять про свободу, серія поштових листівок. Вони відображали життя і боротьбу чеського легіону, а також відтворювали рисунки, виконані солдатами, які були учасниками легіону. Одна з таких листівок під № 49 подає зображення церкви Різдва Пр. Богородиці в Ремчицях Сарненського району Рівненської області, виконане Ф. Паролеком у 1917 році.
Ця церква збудована коштом парохіян у 1767 році. Це тридільна трибанна будівля, дві бані якої – над вівтарем і бабинцем поставлені без підбанника прямо на зруби стін. У другій половині XIX ст. до бабинця добудували дерев'яну вежу-дзвіницю коломенського типу та розібрали піддашшя, стараючись наблизити зовнішній вигляд церкви до вимог «єпархіяльного стилю».
Найкращими зображеннями галицьких церков часу Першої світової війни стали твори австрійського архітектора Карла Раабенгофера (Karl Raabenhofer). На жаль, вичерпних даних про нього не вдалося відшукати. Відомо, що народився він 1882 року в Чімєржі (Číměř, Schamers) в Чехії, навчався в Академії мистецтв в Дрездені, а після війни працював міським архітектором у Відні.
Вперше на фронті він побував у 1916 році і 25 вересня замалював церкву Покрови Пр. Богородиці в Лукавці на Брідщині²⁷, яка була опублікована листівкою у видавництві Асоціації архітекторів «Wiener Bauhütte»²⁸. Окрім зображення церкви від чільного фасаду Раабенгофер збоку подав план церкви та дзвіниці. Ця церква давнього галицького типу з одним наметовим верхом над навою, оточена опасанням, була зведена 1740 року²⁹. Не дивлячись на дві війни, які пронеслися попри неї у XX ст., споруда збереглася. Єдиною зміною є влаштування у 1979 році бляшаного покриття дахів і піддашшя замість ґонтового, як на рисунку Раабенгофера.
Рис. 27. Церква Покрови Пр. Богородиці в Лукавці. Автор Карл Раабенгофер, 25 вересня 1916 р.
Рис. 28. Церква Покрови Пр. Богородиці в Лукавці. Автор Карл Раабенгофер, 10 липня 1917 р.
У 1917-1918 роках Карл Раабенгофер знову побував в Галичині і зробив рисунки церков в Сасові, Перепельниках, Верчанах, Лисовичах, Стебнику та Задеревачі. Рисунки їх надзвичайно прецизійні і точні, видно що їх з любов’ю виконував архітектор, знавець своєї справи. Ці роботи Раабенгофера були опубліковані в німецькому виданні «Deutsche Bauzeitung» за 1918 рік – церкви в Перепельниках і Лукавці в № 55³⁰, церкви в Верчанах, Сасові і Задеревачі у № 77³¹ та церкви у Лисовичах і Стебнику у № 79³². Якщо у першому номері автор підписав свої рисунки «Давня дерев’яна церква» то вже у наступних підписав «Давня українська дерев’яна церква», застосовуючи вже до етнічної приналежності церкви термін «українська», що в той час замінив давній термін «руська», стосований як самими мешканцями так і сусідами – поляками і німцями впродовж XVIIІ – поч. XX ст.
Рис. 29. Церква Св. Кузьми і Дем’яна в Перепельниках. Автор Карл Раабенгофер, 10 лютого 1917 р.
Рис. 30. Церква Св. арх. Михайла у Верчанах. Автор Карл Раабенгофер, 28 липня 1918 р.
Церква Св. Кузьми і Дем’яна в Перепельниках на Зборівщині належить до однобанних церков галицького типу. Звів її 1854 року з дубових брусів майстер Дмитро Бродій з недалеких Ярославич³³. Церква збереглася, лише ґонтове покриття дахів і бані замінене бляшаним. Бляхою також вкриті стіни надопасання та восьмерика. Карл Раабенгофер намалював її з вівтарного боку 10 лютого 1917 року.
Церкву у Лукавці у виданні «Deutsche Bauzeitung» архітектор подав у дещо іншому вигляді. Тут вона зображена з північно-східного боку і датована 11 липня 1917 року.
Церква Св. арх. Михайла у Верчанах на Стрийщині, яку побіжно описав і принц Ян Ґеорґ, належить до безверхих церков галицького типу. Звели її коштом дідича села барона Йозефа Бруніцького у 1808 році³⁴. 1827 року в церкві встановили новий іконостас, фундований Іваном і Марією Паламарами, що засвідчує напис на його горішньому ярусі «Сій Апостоли Соѡрүжи Словетъніи Іѡанъ Паламаръ со женою своею Марію за здравие и ѿпущеніе грѣховъ Рокү Божіѧ АѠКЗ Мца Аѵгүста Дніѧ АВ». Бляшане покриття дахів влаштували на початку 1990-х років. Архітектор 28 липня 1918 року зобразив її з північно-східного боку, подавши і дзвіницю-браму, зведену 1831 року.
Церква Св. Миколи в Сасові на Золочівщині належить до золочівської групи трибанних церков галицького типу. Ця група трибанних церков має бані над вівтарем і бабинцем без підбанників. Збудована вона 1731 року, як свічить різьблений напис на одвірках західних дверей церкви. На надпоріжнику вирізьблено: «Изволеніем ѿца и блгсвеніем Сна и поспѣшеніемъ Стаго Дха аминь», на лівому одвірку: «Создасӕ храм сеи Стителѧ Хва Николаӕ» і на правому: «Рокү Бжіӕ АѰЛА мцӕ марта днӕ Л». У 1883 році до північної стіни вівтаря добудували захристію. Церкву реставрували у 1934-1935 роках. Тоді ж наново майстер Григорій Сумик перебудував верх нави та опасання. На недатованому рисунку Раабенгофера центральна баня та опасання церкви, поданої з південного боку, ще вкриті ґонтами. В наш час всі бані, дахи та піддашшя вкриті металевою дахівкою.
Церква Св. Івана Хрестителя в Задеревачі на Стрийщині належить до однобанних церков галицького типу. Звели її 1808 року на місці давнішої³⁵. В кінці XIX ст. церкву розбудували, видовживши бабинець в західному напрямку. На рисунку, датованому 3 серпня 1918 року, Карл Раабенгофер подав її з південно-східного боку, зобразивши і дзвіницю, розташовану на захід від церкви. В сучасному стані всі дахи і піддашшя вкриті бляхою, баня – жовтим булатом. При цьому змінена форма самої бані.
Рис. 31. Церква Св. Миколи у Сасові. Автор Карл Раабенгофер, 1918 р.
Рис. 32. Церква Св. Івана Хрестителя в Задеревачі. Автор Карл Раабенгофер, 3 серпня 1918 р.
Церква Богоявлення Господнього в Лисовичах належить до трибанних церков галицького типу. Зведена вона на дубових підвалинах з ялицевих брусів 1755 року, як свідчить різьблена дата на одвірку: «АѰНЕ». Пошкоджену у Першій світовій війні церкву відремонтували 1935 року – пересипали центральний верх, а дзвіницю перебудували 1929 року. На рисунку Раабенгофера, виконаному 6 серпня 1918 року, церква і дзвіниця подані з північно-східного боку. Видно зруйноване завершення дзвіниці. Збережена донині церква недавно вкрита новими ґонтами.
Церква Різдва Пр. Богородиці в Стебнику належала до тридільних безверхих церков і нагадувала більше костельну будівлю. На рисунку архітектора, виконаному 26 липня 1918 року, церква і дзвіниця подані з південно-східного боку. На жаль, ця цікава будівля була розібрана в 1940-х роках після спорудження 1939 році поряд нової мурованої церкви за проєктом архітектора Євгена Hагірного³⁶. На сьогодні рисунок Раабенгофера не збереженої церкви в Стебнику є її найкращим зображенням.
Вже після війни Карл Раабенгофер, зачарований українськими дерев’яними церквами опублікував у 1922 році в німецькому журналі «Der Holzbau», додатку до «Deutsche Bauzeitung», п’ять своїх рисунків церков – в Лукавці, Лисовичах, Сасові, Верчанах і Задеревачі та нарис «Ukrainische Dorfkirchen aus Holz aus Galizien» (Українські сільські дерев’яні церкви в Галичині)³⁷. Рисунки дещо змінені, в порівнянні з опублікованими 1918 року, переважно в частині антуражу. А текст надзвичайно цікавий, тому наводимо його повністю.
Рис. 33. Церква Богоявлення Господнього в Лисовичах. Автор Карл Раабенгофер, 6 серпня 1918 р.
Рис. 34. Церква Різдва Пр. Богородиці в Стебнику. Автор Карл Раабенгофер, 26 липня 1918 р.
«У церковному будівництві з дерева почасти горбистої, почасти рівнинної української землі відображається, завдяки широкому нагромадженню дерев’яних будівель на рідній землі, такий справді меланхолійний, тужливий характер українського народу. І тому ці сільські дерев’яні церкви з їх скромною неповторною формою і скупим використанням прикрас можна розглядати як характерні вияви мистецтва українського народу.
Церкви завжди розташовані на підвищеній місцевості, на узліссі або біля сільського ставка і завжди посеред церковного подвір’я, оточеного живоплотом чи парканом. Ці будівлі своєю первозданною формою і своєю доцільністю, а особливо простотою у конструкції, а також своєю оздобою з могутніх лип і дубів, яких ніколи не бракує і чиї м’які форми в поєднанні з дещо твердими лініями церковного будівництва творять один гармонійний образ, справляють сильне враження.
Дерев’яна церква збудована тут з брусів, які покладені один на одного, сокирою обтесаних з середини гладко, а зовні необроблених або зовсім необтесаних. Стіни на 20-25 см широкі, а бруси 30-50 см висоти. Бруси на кінцях і на кутах з’єднані простим накладанням або «на зруб» (у формі хвоста ластівки). Рідко коли відпиляні, а переважно тільки затесані сокирою кінці брусів, виступають безладно, переважно ж вони виступають легким профілем. Позаяк вони творять тінь, то мають живодайну дію. Поріг лежить обома кінцями на каменях. Шпари між брусами заліплюють зовні мохом або глиною.
Характерною формою плану є або форма витягнена в довжину, або форма хреста здебільшого з тригранним закінченням вівтаря. До нього прибудована захристія, яку іноді через небезпеку пожежі будують дуже масивною.
Характерною і помітною складовою українських дерев’яних церков найчастіше є відкрита галерея, яка мала гарантувати захист від грози і негоди. Її дах простий і скромний – улюбленими формами є піддашшя односхиле на опорах і летюче без опор. Над галереєю є вікна. Покриття складається з ґонтів по латах. Іншою характерною ознакою цих церков є світловий верх – в старшій стрункій формі з наметовим дахом, або з банею цибулястої форми, що має підкреслювати точку сходження дахів.
Інтер’єр церкви майже завжди помальований, і хоча окремі предмети вистрою навіть мають здебільшого невелику мистецьку цінність, то від загального внутрішнього вигляду віє несподіваною свіжістю фарб і вражаючою величавістю.
Підлога у бідніших місцевостях у церквах виключно – це витоптана глина, але в деяких церквах вона викладена з цегли або з грубих дощок. Інколи цегла викладена узором.
Дзвіниці церков, які здебільшого мають виразно нахилені всередину стіни, рідко конструктивно пов’язані з церквою, а повністю стоять окремо. Вони низькі, з виступами, що звисають, часто похилі. Чотирисхилий наметовий дах вежі часто має ще малий наметовий дах або барокову маківку з гарно виробленим хрестом, так само як на даху великої церкви.
При покритті даху ґонтами, як правило, йдеться по ремісниче виконання, але оживляюча тіньова дія, що при цьому виникає, справляє враження високої мистецької вартости»³⁸.
Єдиним російським художником, який змалював українські дерев’яні церкви під час Першої світової війни став Петро Фетісов (Петр Павлович Фетисов, 20.06.1877 Москва – 5.11.1926 Загреб) – цивільний інженер, художник-архітектор, педагог, історик архітектури. Він походив з давньої московської купецької родини. Закінчив московську гімназію. Вищу освіту отримав в Інституті цивільних інженерів (1901) та Академії Мистецтв (1902-1907) в майстерні проф. Л. Бенуа, де отримав звання художника-архітектора. Пройшов спеціалізацію з історії мистецтв в Британському музеї в Лондоні (1906–1908) та в Мюнхені (1909–1910). Займався науковими дослідженнями з історії архітектури. У 1910-х роках працював в Україні, зокрема запроектував дім В. Хреннікова в Катеринославі у формах українського модерну. Після революції емігрував в Королівство СХС (Югославію), замешкав в Загребі. З 1921 – професор архітектурного відділу технічного факультету Загребського університету. Викладав історію мистецтв, історію і теорію архітектури, вів архітектурне проектування. Займався проектною робото. Помер 1926 року і похований в Загребі на цвинтарі Мирогой.
Під час війни, перебуваючи в російській армії замалював декілька давніх церков і дзвіниць на Волині, в селах Мизове Старовижівський район, Локачі Локачинський район, Смолигів Луцький район, Бужани Горохівський район, Забороль Луцький район.
Рис. 35. Дзвіниця церкви Св. Миколи в Смолигові. Автор Петро Фетісов, 1916 р.
Рис. 36. Дзвіниця церкви Різдва Пр. Богородиці в Мизові. Автор Петро Фетісов, 1916 р.
Рисунки П. Фетісова видав у 1916 році листівками в Києві Василь Кульженко (11.02.1865, Київ – 7.09.1934, Київ) – культурний діяч, видавець, педагог – професор естетики, історії і техніки книгодрукування, член Київського товариства старожитностей і мистецтв. Освіту здобув у Поліграфічній академії (Ляйпциг, Німеччина). Після закінчення навчання заснував власну фотолітодрукарню «В. С. Кульженко», а після смерті батька Стефана успадкував друкарське підприємство. У 1903 році заснував Київську школу графіки та друкарства, в якій викладав особисто, і музей друкарської справи при ній. Впродовж 1909-1914 років видавав і редагував часопис «Мистецтво і друкарська справа». У 1917-1919 роках в його друкарні друкувалися державні папери, грошові знаки, поштові марки Української Народної Республіки та Української Держави. З 1924 – професор Київського художнього інституту, викладав на поліграфічному факультеті. Помер 7 вересня 1934 у м. Києві.
Рис. 37. Дзвіниця церкви Собору Пр. Богородиці в Заборолі. Автор Петро Фетісов, 1916 р.
Рис. 38. Церква Св. арх. Михайла в Бужанах. Автор Петро Фетісов, 1916 р.
В селах Смолигів, Мизово та Зобороль П. Фетісов змалював дзвіниці. Дерев’яна двоярусна дзвіниця церкви Св. Миколи в Смолигові Луцького району, збудована у 1745 року, збереглася, а триярусна дзвіниця церкви Різдва Пр. Богородиці 1737 року в Мизові Старовижівського району згоріла у 1944 році. Не збереглася і двоярусна дзвіниця в церкви Собору Пр. Богородиці 1728 року в селі Забороль Рожищенського району. Натомість всі три церкви, які намалював П. Фетісов були знищені під час Першої світової війни. Однобанна дерев’яна церква Св. арх. Михайла 1715 року в селі Бужани Горохівського району належала до волинської групи однобанних церков. Натомість церква Св. Миколи 1609 року в Локачах Локачинського району та церква Успення Пр. Богородиці XVIII ст. в Єлизарові (Звиняче) Горохівського району репрезентували тип безверхих волинських церков. Власне ці рисунки Петра Фетісова залишились єдиним свідченням їх існування.
Рис. 39. Церква Св. Миколи і дзвіниця в Локачах. Автор Петро Фетісов, 1916 р.
Рис. 40. Церква Успення Пр. Богородиці і дзвіниця в Єлизарові (Звинячому). Автор Петро Фетісов, 1916 р.
Отже, Перша світова війна, викликавши величезні людські зрушення, призвела до зацікавлення австрійських і німецьких митців архітектурою українських дерев’яних церков, що проявилася в численних рисунках та в кількох публікаціях. На жаль, подальші історичні події не закріпили цих зацікавлень і досліджень. Але вони залишили нам велику кількість зображень цих церков, часто вже не збережених.
______________________
¹ Prinz Johann Georg, Herzog zu Sachsen. Ruthenische Holzkirchen // Monatshefte für Kunstwissenschaft. – Leipzig, 1915. – Vol. 8, No. 11. – S. 393-395. Повний переклад українською мовою Михайла Падури в додатку 1.
² Prinz Johann Georg, Herzog zu Sachsen. Ruthenische Holzkirchen. – S. 393. Переклад Михайла Падури.
³ Там само. . – S. 395. Переклад Михайла Падури.
⁴ Luigi Kasimir. Galizien 1915. Ein Kunstlertagebuch. – Kunstverlag Hugo Heller & Cie., 1915. – Album mit Titelseite, Index und 48 Lithographien.
⁵ Чомусь це зображення не попало в ґрунтовну статтю про теку «Galizien 1915. Ein Kunstlertagebuch» польського дослідника Романа Марцінка. Див: Marcinek R. Austriackie Kriegsmappe – zapomniane źródło do ikonografii polskich zabytków architektury – na przykładzie Galizien 1915 Luigiego Kasimira // Ochrona Zabytków. 2014. – N 2. – S. 5-22.
⁶ Альбом під такою назвою на сайті http://www.ebay.com.
⁷ Ця церква відсутня в альбомі на сайті http://www.ebay.com, але її можна знайти на сайті www.skyscrapercity.com
⁹ Brandauer I. «Der Krieg kennt kein Erbarmen.»: die Tagebücher des Kaiserschützen Erich Mayr (1913-1920). – Innsbruck: Universitätsverlag Wagner, 2013.
¹⁰ Рисунок отриманий від Володимира Герича.
¹¹ Vogeler H. Aus dem Osten – 60 Kriegs-Zeichnungen aus dem Kriegsgebiet Karpathen, Galizien-Polen, Russland. – 1916.
¹² Bildarchiv Austria, Kriegsalbum 25, Bild 6614
¹³ http://germanpostalhistory.com
¹⁴ Цей рисунок вдалося віднайти на сайті http://www.ebay.com під назвою Wojnilow Galizien Katholische Kirche Holzkirche signiert Schmitt datiert 16
¹⁵ Цей рисунок вдалося віднайти на сайті www.szukamypolski.com
¹⁶ Цей рисунок вдалося віднайти на сайті http://www.ebay.com
¹⁷ Цей рисунок вдалося віднайти на сайті www.szukamypolski.com
¹⁸ Рисунки зі сайту http://www.ebay.com
¹⁹ Knoll H. Griechisch-orientalische Kirche in Budniki (Galizien) // Der Bautechniker. Zentralorgan für das österreichische Bauwesen. – Wien, 1916. – N 44. – S. 1-2. Повний переклад українською мовою Михайла Падури в додатку 2.
²⁰ Hohenelbe тепер Vrchlabi – місто в Чехії, в Градецькому краю.
²¹ Pietsch E. Altruthenische Kirchenkunst // Galizien. Bilderbeilage der Ostgalizischen Feldzeitung. – 1917. – N 9. – S. 1-3. Повний переклад українською мовою Михайла Падури в додатку 3.
²² Цей рисунок вдалося віднайти на сайті http://www.delcampe.net
²³ Die Neue Zeitung Illustiertes unabhängiges Tagblatt. – Wien, 14 februar 1918. – N 42. – S. 3.
²⁴ Sport und Salon. Illustrierte Zeitschrift für die Vornehmewelt. – Wien, 24. Februar 1918. – Nr. 8. – S. 6.
²⁵ ЦДІАУЛ, ф. 700, оп. 1, спр. 4.
²⁶ Illustrierte Kronen Zeitung. – Wien, 1918, 9 februar. – S. 3.
²⁷ Цю церкву часто переплутують з подібною церквою в Лукавці Любачівського повіту в Польщі через їх зовнішню подібність.
²⁸ Зображення зі сайту https://polona.pl/
²⁹ Вуйцик В., Івасейко С., Слободян В. Українські церкви Бродівського району. – Львів: Місіонер, 2001. – С. 96.
³⁰ Deutsche Bauzeitung. – 1918. – № 55. – S. 243.
³¹ Deutsche Bauzeitung. – 1918. – № 55. – S. 349, 351.
³² Deutsche Bauzeitung. – 1918. – № 55. – S. 357, 359.
³³ ЦДІАУЛ, ф. 201, оп. 1а, спр. 4159, арк. 59.
³⁴ ЦДІАУЛ, ф. 201, оп. 1, спр. 1746. арк. 7.
³⁵ ЦДІАУЛ, ф. 201, оп. 1а, спр. 4133, арк.12.
³⁶ Слободян В. Церкви України. Перемиська єпархія. – Львів, 1998. – С. 47.
³⁷ Raabenhofer K. Ukrainische Dorfkirchen aus Holz aus Galizien // Der Holzbau. – 1922. – N 4. – S. 13-15. Повний переклад українською мовою Михайла Падури в додатку 4.
³⁸ Raabenhofer K. Ukrainische Dorfkirchen aus Holz aus Galizien // Der Holzbau. – 1922. – N 4. – S. 13. Переклад Михайла Падури.