Nie dajmy się zwariować

Кому хто, а мені – Гласко. Який у «Красивих двадцятилітніх» розповідає серед іншого про невдалу спробу заснувати в Польщі 50-х років журнал «Європа». А ніби спочатку все заповідалося оптимістично: на тлі ґомулківської відлиги Єжи Анджеєвський дістав відповідний дозвіл і сформував потужну редакцію, до складу якої увійшов і Марек Гласко. Редакція підготувала перший номер і вже мала подавати його до друку. Аж тут польська влада зупинила весь виробничий процес, заявивши, що ніякої «Європи» їй не треба. Пригнічені й розгублені члени редколегії зібралися на останнє засідання і мовчки попивали каву. Бо що в такій ситуації говорити? Нарікати на гірку долю? Крити матом ідіотичну владу? Виливати на невинне оточення потоки жовчі? Іноді справді мудріше випити кави і помовчати.

А проте один із Гласкових редакційних колег на ім’я Генрик Кшечковський раптом знайшов потрібні слова. До речі, звали його зовсім не Генрик Кшечковський, а Герман Ґернер. Це був народжений в Івано-Франківську (себто ще в Станіславові) єврей, який під час Другої світової опинився в Киргизії і пошлюбив там жінку з дитиною, внаслідок чого після війни ті змогли перебратися до Польщі й отримати польське громадянство. Дитина – дівчинка Аня – згодом, зрозуміло, підросла і зробила кар’єру співачки, залишивши собі прізвище біологічного батька: Ґерман. Ну, це так, між іншим. А тоді, після заборони «Європи», Герман Ґернер, який на той момент уже був Генриком Кшечковським, підвівся і сказав фразу, що не потребує перекладу: «Panowie, nie dajmy się zwariować». «Ця фраза, – пише Гласко, – стала гаслом мого життя». Читачі, обізнані з біографією Гласка, можуть, ясна річ, в’їдливо зауважити, що дотримуватися цього гасла йому вдавалося далеко не завжди. Це правда. Але ж саме по собі гасло від цього не погіршало.

А взагалі, кожен, хто пише, знає, як важко писати про щось хороше. І як легко – про погане. Аж виникає бажання запідозрити кожного, хто пише, у внутрішній зіпсутості і схильності до зла. Гадаю однак, що причина тут прямо протилежна. Мабуть, попри весь негативний життєвий досвід, у глибині душі, на архетипному рівні, ми очікуємо, що світ і люди в ньому мають бути добрими. Відтак підсвідомо сприймаємо добро за норму і не помічаємо його. А коли й помічаємо, то не дуже вміємо про нього розповісти. Звідси уявлення, що добро є нудним. Власне, воно і є нудним. Про ангелів у їхньому нормальному стані нічого цікавого не розкажеш. Щоб історія ангела зрушила з місця, треба, щоб він – ангел – відступив від норми і впав з неба на землю. І про однаково щасливі сім’ї навіть найгеніальніші романісти, як відомо, писати не наважуються. І про мирне співіснування двох народів на спільній території ніякий Смажовський жодної тарантінщини не зніме. Доки все добре, тобто в нормі, доти немає сюжетної колізії, а отже, й передумов для кульмінації та розв’язки.

Те саме, тільки ще більшою мірою, стосується нашої братії – публіцистів з колумністами. Робота у нас така: все хороше пропускати повз очі й вуха, натомість найменші паскудства – фіксувати, гіперболізувати і перетворювати на зловісні символи невідворотного апокаліпсису. В амбівалентному, якщо подумати, становищі перебуває наш брат. Як і решті звичайних живих істот, йому б хотілося, щоб довкола нього все було добре. Але як жива істота, котра мусить до дедлайну здати актуальний текст, він щоразу подумки дякує всіляким йолопам і мерзотникам, які рясно постачають йому інформаційні приводи. І пише, множачи власний клопіт і побільшуючи загальний біль.

А все ж. Може, інколи, бодай зрідка, хоча б заради того, щоб не дати собі остаточно звар’ювати, варто буває ризикнути і всупереч масовому психозу написати щось апріорі нудне? Наприклад, написати, як ти (у сенсі я) провів місяць червень у постійному контакті з Польщею і поляками. І як протягом цього місяця, незважаючи на чергову фазу польсько-українського риторичного загострення, з тобою (у сенсі – зі мною) не трапилося нічого поганого, а тільки навпаки. 1 червня о 6.10 ранку я вирушив із чернівецького залізничного вокзалу на Фестиваль Бруно Шульца до Дрогобича. І дослівно за кілька хвилин до початку липня вийшов у Чернівцях зі щецинського автобуса. Крім згаданого шульцівського свята літератури й науки, мій червень якось умістив у собі фольклорні «Буковинські зустрічі» в Ястров’ї й Пілі, приватні дружні зустрічі в Познані, автомобільну мандрівку через усю Польщу з отцем домініканином Томашем Достатнім – і нарешті ще один фестиваль «Схід Культури – Інші Звучання» в любому Любліні.

І скрізь усе відбувалося спокійно й доброзичливо. Літератори читали вірші й прозу, науковці виголошували доповіді, фольклорні колективи співали й танцювали. У Дрогобичі постійно лунала польська мова, в Любліні – українська, в Ястров’ї і Пілі – вони ж плюс угорська, румунська і словацька. І ніхто ні з ким на міжетнічному ґрунті не посварився, ніхто нікого не побив, ніхто нікому не дорікав ні Волинню, ні акцією «Вісла». Інакше кажучи, все відбувалося нудно, без інтриг, скандалів і карколомних поворотів сюжету – так, як і повинно відбуватися в нормальному світі між нормальними людьми.

Звісно, паралельно існує й інакша – ритуально-міфологічна – реальність, де інакші поляки й українці обмінюються войовничими заклинаннями, продиктованими, як їм, схоже, щиро здається, шляхетними цілями на кшталт відновлення історичної справедливості чи захисту національних інтересів. Що ж, наші предки з обох боків прагнули того самого – і в результаті передали нам у спадок гори трупів, які ми досі не спроможні розгребти. Я нашим предкам не суддя, бо не маю поняття, як би діяв у тих обставинах. Але в одному я не сумніваюсь: найбезглуздіше, що ми можемо зробити сьогодні, – це обтяжити новим подібним спадком наших нащадків. Nie dajmy się zwariować.