На 20 червня був визначений початок всеукраїнського православного церковного собору у Київі. Він має розвязати незвичайно важні питання. Українська православна церква перестала в 1685 р. жити власним життєм. Коли фатальне гасло "Волимо під православного царя" запропастило півтретя віку для економічно-полїтичного й національно-культурного розвитку України, недовго треба було ждати, бо всього 31 лїт, на підчиненнє київської митрополії московському патріярхови.
Передтим самостійна українська православна церква встановила вільну, чисто суспільно-громадську інституцію, зорґанїзовану на виборних засновинах з широкою участю світських людей в її справах. В часї своєї самостійности українська православна церква, як і всї національні інституцІЇ України, була глибоко пронизана й перейнята духом широкого й щирого демократизму. Тодї спирала ся вона не тільки на духовну єрархію, але й на церковно-релїґійні брацтва, в склад котрих входили на рівних правах всї суспільні кола, почавши від благочестивих князїв і кінчаючи злиденними богомільцями-сїромахами.
За своєї самостійности видала українська православна церква довгі ряди славних митрополитів, ігуменів, білого й чорного духовенства, які вірно стояли на сторожі українських народнїх потреб, брали визначну участь в змаганнях України до волї, лишили нестерті слїди в розвитку української культури, зокрема в тодїшнїм українськім лїтературнім життю відогравали першу ролю (Єлисей Плетенецький, Герасим і Мелетій Смотрицький, Йов Княгиницький, Іван Вишенський, Іоаникій Галятовський, Лазар Баранович, Інокентій Ґізель, Захарія Копистенський, Кирило Транквілїон Ставровецький, Антін Радивилівський, Сильвестор Косов, Йов Борецький, Димитрій Ростовський і т. ин.). Не рідко українська історія написала дуже гарні документи патріотизму українського православного духовенства. Київський митрополит і архимандрит Київо-печерської Лаври заявили, що швидше згинуть, нїж присягнуть цареви на вірність, коли Хмельницький зробив переяславську угоду. В своїх плянах вирятувати українську державність з московсько неволї мав славний гетьман Петро Дорошенко знаменитого дорадника й помічника в особі митрополита Йосифа Нелюбовича-Тукальського.
Щодо стану своєї освіти стояло тодї українське православне духовенство без порівнання вище від московського духовенства. Петро Могила вчив ся в Парижі й посилав молодих людей в західну Европу здобувати там вищу освіту. Для України не потрібував Петро Великий прорубувати вікна в Европу, бо тут усї найвизначнїйші представники духовенства були з західно-европейською освітою. Що більше, Московщину "европеїзував" царь Петро І при помочи українського духовенства, a Теофан Прокопович був правою рукою царя в його реформаційних змаганнях.
З підчиненнєм київської митрополії московському патріярхови московське правительство почало при помочи поневоленої української церкви та її пастирів замикати Українї вікно до Европи. Так вбито передовсїм те, чим українська православна церква корисно відзначала ся від московської. В 1721 р. заведено московську цензуру, а синодальний указ домагав ся "справлять книги съ великорусскими печатьми, дабы никакой розни и особаго нарѣчія не было". Українські манастирі замісць бути осередками українського руху стали відтодї винародовлюючими чинниками, а з таких місць, звідки колись розходило ся книжне світло по Українї, як напр. з Київопечерської Лаври та з василіянської друкарнї в Почаїві, повстали твердинї москвофільського чорносотенства. Між вищою українською єрархією на протязї цїлого часу поневолення української церкви не знайшла ся одиниця давнього значіння.
Українська православна церква не тільки стратила свій національний характер, але й стала обєднюючим, обмосковлюючим чинником. На епископських і ігуменських посадах засїли Москалї або національні перекинчики, що здушували всяке бажаннє працї для свого народу у низшого духовенства, яке рекрутуєть ся з народнїх мас.
Довго борола ся українська православна церква за свою самостійність. Її демократична орґанїзація зробила з козацтва завзятих оборонцїв її прав. Часи підєму національно-державної думки на Українї були часом підєму й української православної церкви. Заснованнє "Святѣйшого Синоду" в 1721 р. стопило дві самостійні орґанїзації в одну, але таким робом, що українська православна церква зовсїм стратила свою індивідуальність і прибрала московську.
А наслїдки того? Наслїдки того на національнім полї вже зазначено в загальних рисах. На релїґійнім полї зapeaґували на се народнї маси великим розвитком сектанства. Алькоголь і деморалїзація винищує молоде поколїннє українського народу. Справа не терпить гайки й кличе рятунку всїх людей доброї волї.
Перед українською православною церквою є одинокий вихід: вернути до своєї минувшини з виборною засадою і опертєм не тільки о єрархію, але й о брацтва, що мали-б на цїли викорінити деморалїзацію серед українських народнїх мас, усунути панство, піднести їх моральну вартість. Мало того. Українська православна церква повинна зробити те, що довершив четвертий Унїверсал Української Центральної Ради на полїтичнім полї, на церковнім полї й заступити колишню залежність від царгородського патріярхату повною незалежністю, власною автокефальністю.
Вістник полїтики, лїтератури й життя
23.06.1918