Маленька і елегантна, з білосніжними короткими кучерями, з гострими, допитливими очима, вона зустрічає своїх гостей серед картин, книг і різних старожитностей. На вулиці, що тепер названа на честь її покійного чоловіка, пані Тетяна Фіґоль провадить «домашній музей»: ще за життя Михайло Фіґоль, художник і мистецтвознавець, побудував у себе на подвір’ї галерею, експозицію якої повністю присвячено історії давнього княжого Галича. Та й сама садиба – будинок, побудований спільно для великої сім’ї, – тепер повноправно може вважатися меморіальним музеєм: тут є майстерня Михайла Павловича, його велетенська мистецька та історична бібліотека (упорядкована дружиною), колекція вишивки Тетяни Данилівни, і, звісно, картини, картини, картини…
Нещодавно у Національному музеї імені Андрея Шептицького відбулася виставка з нагоди ювілею Михайла Фіґоля. Тетяна Данилівна відкривала її разом з представниками академії мистецтв; розповідала про полотна і їх історію створення. Втім, сама пані Тетяна – шанована у Івано-Франківську лікарка-педіатр. І друге її ім’я – більш знане серед родини – Зірка, а перше, дівоче прізвище – Дяків. Про історію і родину, мистецтво та медицину, про любов і страх поговорив «Z» з Тетяною Фіґоль.
Михайло Фіголь. В чорному. 1980.
– Коли ви себе представляєте – «Я, Тетяна Фіґоль…», то яке слово-означення йде наступним, через кому?
– Ніяке. Або кажу – пані Ніхто. (усміхається)
– А як вас зазвичай представляють?
– Мені всі кажуть, що я є вдова художника Михайла Фіґоля; або що я завідую його музеєм.
– Отож, все життя ви були лікаркою, а тепер знані як керівниця музею і мистецтвознавиця?
– Так, мимоволі. Я була непоганим лікарем. Мала свою солідну практику і добрі успіхи в педіатрії, тому що дуже тяжко працювала.
– Власне, найперше я хотіла запитати, як ви вирішили стати лікарем?
– О, від дитинства! То ж були воєнні часи; я бачила раненого, якому відрізало ногу – він кров’ю стік на моїх очах. Ми вже потім з мамою навчилися всього. Мама була вчителька, але тоді не вчили ніякої першої допомоги – хоч мама також кінчала школу василіянок. Там вчили грамоти, мов (вона вільно володіла німецькою, польською), грала, малювала (мусила на випускний намалювати горобчика, хоч їй то давалося тяжко!). А власне, як почалися воєнні справи – джгута і бинта ніхто не мав, медпункту як такого в селі не було: ми різали простирадла на вузенькі стрічки, прасували гарячим залізком, і бинтували військових поранених. То єдина допомога, яку ми могли дати.
– У ці часи ваша родина лишалася у своїй домівці в селі? Не втікали?
– Нікуди не втікали, були в селі. Але тато ночував у стодолі – ховався від совітів. Могли вночі прийти, забрати, і більше ми би його не побачили.
– То піти вчитися на медицину у ті часи – як це виглядало для дівчини з села?
– Я написала у п’ятому класі твір, що через 11 років я буду дитячим лікарем, і буду боротися за життя трудящих і їхніх дітей – тому що це був радянський 39-й рік (усміхається). І потому я все мріяла стати лікарем. Мій тато не мав вищої освіти, а викладав математику до 10 класу, добре її знав. І от я кінчаю 10-й клас, і я рішила, що піду на фізмат стаціонарно, а тато піде заочно, і так ми двоє закінчимо вищу освіту. А тато каже: «Ти хочеш медицину?». – «Хочу». – «То йди поступай». Я пішла (у Івано-Франківський медінститут), і не поступила – було сім чоловік на місце, я не пройшла по конкурсу. І мене беруть вільним слухачем. І я до зимової сесії була у такому статусі, аж потім – той провалився, той провалився, а я здала всю сесію – і мене прийняли.
– Тобто, родина вас цілком підтримувала в тому рішенні?
– Так, батьки взагалі хотіли, щоб я мала вищу освіту, і я дуже того хотіла. А в селі ніхто вищої освіти не мав, крім священика. Навіть банки в селі мала дружина священика і моя мама. Але мама ніколи не давала нам тим бавитись, і в неї всі були цілі; а там було 12 дітей у родині, і їхні деякі діти разом з внуками жили у них, і вони ті банки бавилися і побили. Термометра вони ніколи не мали – все приходили – «прошу пані, прошу позичити термометра», а мама – «ні, я дуже перепрошую, я зараз піду і сама з термометром і зміряю», і йшла сама, щоби не розбили, бо термометр було не дістати, та і дорого коштував.
Михайло Фіґоль. Лікар. 1957.
– Але чи була це звична історія для жінки в той час – йти отримувати вищу освіту?
– Ну ні, нас багато вже вчилося. Ясно, що з села були всі хлопці, і я одна дівчина. Я ходила пішки сім кілометрів до школи. А потому до медінституту поїхала, жила в гуртожитку – то за цілу зиму ми спалили відро вугля (раз хіба на якісь свята).
– І скільки ж було вас дівчат на курсі?
– У нашій групі дівчат було дві. А решта тридцять – хлопці.
– Але про ті часи зараз пишуть як про розквіт жіночого руху у Галичині…
– Так. Моя мама була головою «Просвіти» і головою читальні, вела драмгурток, вела хор у церкві – священик помагав їй диригувати, коли були якісь великі свята.
– І от ви, у цей час, з амбіціями стати лікаркою, знайомитеся раптом з художником…
– Десь на третьому курсі інституту, я йду вулицею, несу газету. Тоді ж не було як тепер – кросворд де хочеш купиш; у газеті – кросворд. Я читаю, і ні одного питання не можу відповісти. Іде: якийсь високий такий, очі сині… (Як скажу тобі, будеш сміятись: я вийшла заміж, сидимо за столом їмо – а в нього сині очі; а я того не знала! Уявляєш?)
Одним словом, підійшов до мене мужчина, і каже: «Що, рішаєте кросворд? Ану, давайте». Я кажу, ніби я ще не дивилася до нього – а сама вже перечитала. А він раз-два, і на все відповів! Я думаю: ох, ти ж подивися! Питаю, чи він вже той кросворд бачив? А він – «та ні, то випадково».
Я шукаю ще кросворда. Тиждень цілий ходжу. А вже як я знайшла газету – шукаю, де би я його знайшла; бо ж знаю, де він може ходити. І знов приношу – і він знов все рішає. І я зрозуміла, що проти наших медиків він абсолютно розумніший.
А він же ж не мав ні одного класу радянської освіти. Був у бандерівцях. Від 1943 до 1947 був на нелегальному становищі. У бандерівцях на друкарській машинці друкував відозви, летючки, шив їм шапки, ремонтував чоботи; ну і вночі ходили десь воювати. А мама його шила синьо-жовті прапори, які потому вивішували десь у селах і лісах. Але я того не знала.
Тетяна і Михайло Фіґолі.
– Як я розумію, тоді ніхто нікому таких речей не розповідав?
– Абсолютно, ні в якому разі.
– То коли ви дізналися, яка насправді у вашого чоловіка біографія?
– Значно потому! Чекай, тепер ось – тепер, коли його вже давно нема – я пішла на похорон своєї професорки. І раптом серед купи лікарів, яких я не знаю по іменах, пані каже до мене: «Пані Фіґоль, підійдіть до нас!» - я питаюся, звідки вона мене знає, а виявляється, це дочка художника Зорія. «А мій тато вашого чоловіка знав – він йому уроки малювання давав». Кажу – о, дуже приємно. Її тато кінчав Краківську художню академію, а потому відсидів 25 років таборів. Як вернувся з тюрми – то вже тоді зустрівся з Фіґолем. І каже йому: «А ти ще й досі не жонатий?» – «Ще ні» – «Та вже маєш 28 років!»
А Фіґоль каже: мені тато сказав брати або жидівку, або негритоску; як візьмеш руску або польку – я тебе знати не хочу. Бо якщо полька, то «cicha woda brzegi rwie», а як руску, то взагалі будуть діти тобі в хаті по руськи говорити. І він ходив-ходив, нікого не міг знайти. Побачив мене, попросив мого старосту, щоби він познайомив, а той йому сказав: «Не знакомся, она какая-то противная, наверное, попова дочка – она наших парней не признает! Наверное, где-то с деревни». Але він дав йому мою фотографію.
І Фіґоль прийшов до Зорія з моєю фотографією, і каже «я буду з нею женитися». Зорій питає, чи познайомився, а він – «ще ні, але я її доб’юся» (сміється).
– То це все було заплановано?
– Не заплановано, але одне до одного співпало.
А вже як ми почали ходити, то я на своїх хлопців не звертала уваги. А мої рішили його вибити і відігнати – зустріли його десь в центрі міста, і завели в заулок. Але він вже був після армії, а вони усі хлопчаки. То він їм каже: хлопці, давайте по добру; вона мені подобається, я буду з нею женитись. «А ми її питали, вона казала, що ні!» - «Ну бо вона ще не знає».
Мені батьки кажуть: ні в якому разі. Мама сказала: якої він спеціальності? А ти що, не можеш собі доктора знайти? Ти доктор, він доктор, буде все в порядку. А ти хочеш якогось голодранця, що малює і не має ніякої освіти?
Він поїхав у Москву – його не приймають в інститут. У Львові йому сказали: хлопче, ти перше виправдай свою біографію, а потім приходь; хто тебе прийме? Аби в тюрму не забрали. В Києві – теж саме. І він поїхав у Міністерство культури проситися, аби йому дали направлення. А там той каже: «Только в Ленинграде такие дураки, что примут тебя с улицы». Він написав Фіголю характеристику і направлення в Ленінград, а за це дістав літру самогонки і кусок сала.
– Це було вже після знайомства з вами?
– Так. Він сказав: я на Вашій дорозі не стану. (Ми лиш на Ви були). Якщо я не поступлю в інститут, то я не буду домагатися, бо я вже чув, що Вам батьки не дозволяють за кого-будь вийти заміж.
І він поїхав. Приїжджає в Ленінград. Співбесіда. Абрам Львович Каганович. І цей Абрам Львович каже: «Парень, иди сюда, я с тобой хочу поговорить. Не бойся, что я Каганович – я не тот Каганович. Я племянник этого дурака. Ты откуда?» – «С западной Украины» – «Конкретно?» – «С Галицкого района» – «Как, ты с Галича? А ты что-то знаешь о Крылосе?» – «Я с Крылоса» – «Пошли. Наш Каргер копает Крылос. Говорил, что чудеса выкапывают».
Фіґоль усе це знав; він виріс там, ходив по тих розкопах. Каганович вирішив, що він має поступити – хоч би для того, щоб він міг перейняти від Фіголя знання про Галич. «Но ты безграмотен по русскому языку, абсолютно безграмотен! Ты знаешь только ать-два!» І він йому дає мовника-професора з Ленінградського університету – на п’ять консультацій, і той йому каже врешті: пиши коротко і чітко.
І він пише на три сторінки зошита «сочинение» по «Кому на Руси жить хорошо», яке він прочитав щойно вчора ввечері. І дістає трійку; а міністр культури з Білорусії написав на 5 сторінок машинопису, і замість оцінки отримав вирок «газетная статья». Міністр не поступив, а Фіґоль поступив – все решта мав «п’ять».
– І тепер нарешті вам дозволили одружитися?
– Він поступив, ми поїхали до моїх батьків, мама – в плач: «Яка академія? Який артиста? Я теж мала кавалера художника (такий Крайківський був, в Америці помер), і мені батьки сказали, що артиста-маляр – це не є спеціальність, і ти не думай». Ми поїхали. Через три місяці приїхали знов; нам батьки знов відмовили. І третій раз ми приїхали, і тато каже: «Катрусю, не будемо вже. Як вони хочуть… Хай буде – буде видно». А мені вже для розподілу наприкінці інституту треба мати штамп. І ми розписалися. Але дали слово, що ми не підемо жити разом.
– Дали слово одне одному чи батькам?
– Батькам!
Я в гуртожитку. Ми рішили, що я здам сесію, і ми зробимо весілля. І ми 25 грудня розписалися, а 7 лютого – зимові канікули – ми зробили весілля. І пішли разом жити. Мама дуже була проти: без шлюбу церковного так не повинно було бути. Але ми пішли. Мама приїхала дуже коротко: привезла мені подушечку-ковдру, посиділа у нас трошки, і поїхала.
А у моєї бабусі був рідний брат, священик – Михайло Юркович Фіґоль. А мій – Михайло Павлович. І мама моя йому написала: «Вуйко, у мене така біда – дочка виходить заміж не знати за кого, не за доктора». А він їй написав, що дуже радий, і її вітає: «Я бездітний, то накінець-то я маю сина! І не шукай нікого підпільно, я приїду і їх повінчаю». І вуйко 25 травня нам дав шлюб.
І ми вже жили разом. Академію він закінчив на «5» – тато їздив до нього на захист. Диплом він дістав з рекомендацією в аспірантуру відразу. І як зробив кандидатську, приїхав, і отак моїй мамі віддав диплом кандидата наук.
У центрі – Тетяна та Михайло Фіґолі.
– Коли ви почали зустрічатися, і вже потім жити разом, то напевне мали своє дружнє товариство – мабуть, це були здебільшого художники? Як це виглядало – така-собі тодішня івано-франківська артистична богема?
– Та боже мій, та богема заключалася в тому, що КГБ добре працювало. Ми як приходили, він все мені казав: «Ти співай!». Я співала гарно. «Ніяких промов не говори, навіть як тобі дають слово. Бо щось скажеш – і буде біда». Бо ж його батька на 25 років засудили за допомогу бандерівцям – мама лишилася сама з шістьма дітьми. Страшні були часи.
– Але ж не всі в мистецькій тусовці були з такими біографіями?
– Певно що не всі… але всі підозрювалися. Вже коли у нас діти були, він інституті працював, готував кандидатську – його забрали. І то так, що він рано йде з дому, ніби на роботу; приходить, розписується, і йде в КГБ; цілий день там, і потому додому. Там він розписався, що я про це знати не буду. Ясно що він першій мені сказав – бо кому ж він мав сказати?
І там на допит приводять Заливаху. І той: «Ой, Михасю, привіт! То ти теж тут – то шо, ти маєш сказати, чи ти мені давав запрещьонну літературу читати? Ну смішні люди! Я в житті книжки не прочитав!». Пожартували-посміялися, та й розійшлися. Приводять за тим ще одного художника (імені його називати не буду!): «Михайле, голубе, друже. Я знаю, що тобі сказали, що я свідчив. Так. Але хто ж мені ще міг дати таку літературу, крім тебе? Ти ж один тут западенець, а ми всі восточники. Ти давав мені Лепкого, Грушевського, Винниченка». Каже Михайло: «Знаю, що як він доказав, то мене будуть судити».
А тато з тюрми писав листи. Що так там дуже добре: «Коли мене газетов били по писку на допросах, і ті зуби, що мені вибили – я їх виплюнув у кишеню. А тепер тут приходить такий пан, що такі желізні, добрі зуби вставляє, що ну. То я собі вставлю. Працюю, і собі вставлю. І тут так є добре, що ти собі не уявляєш», – це з тюрми пише батько – «Тут приходить така пані, приносить три пироги за десятку – я собі з’їм ті три пироги – так ніби-м удома». А в кінці: «Ну але на нет и суда нет». І так в кожному листі: «А на нет суда нет».
І Фіґоль каже: коли цей свідчив, що то я давав йому запрещьонну літературу, то я його за комір, і: ах ти сволоч, ах ти свиня, ах ти дурак! Яку я тобі давав літературу? Де я її маю? Ось ці всі товариші сьогодні були в мене вдома. (А то я прийшла з роботи, а в хаті – там книжка, там книжка, там книжка… Поскладані на полицях куди-небудь). І всі ці товариші жодної книги в мене не знайшли. (А ми почали будувати хату, і там, де двері вниз у майстерню, замурували усі заборонені книжки. Останні звідти виносили вже наші онуки).
Казав, хотів і плюнути, і вдарити… Але потряс і лишив. І вже аж як Михайло помер, той підійшов до мене, і каже: я знаю, за що ви на мене гніваєтеся. За те, що я йому свідчив до ока. Але ж чому він вам це сказав? Адже ми дали розписку, що нікому ніколи не будемо говорити. А я кажу: кому він мав сказати? Мамі, яка була майже безграмотна? Та й тато мав 4 класи формальної освіти; правда був дуже розумний чоловік.
Михайло Фіґоль. З дитиною. 1957.
– І допоки вам було страшно говорити?
– Ой. Все життя. Я не знаю – вже навіть перед самою його смертю таке бувало. Приїхав один з Запоріжжя, почав до нас приходити і розказувати, як то в Запоріжжі було, він працював графіком, а там виставлявся, а тут ще не виставився… «Ну то я тобі поможу!» – що він ще би сказав?
Йде він рано до інституту. Навпроти нього йде кгб-іст – той, що прикріплений був за ним: «Михайло Павлович, є діло». Той каже – ходім до мене в кабінет, а він: «Е, нє, такі речі в кабінеті не говорять. Отам пройдемося попід військову частину, попід паркан. З ким ви говорите в хаті? Про що ви говорите?». І так понині я не знаю: чи той просидів у нас в хаті до 12, а потому пішов і доповів, чи може ми щось таке говорили і видно, апарат десь таки був.
Ми все думали, що «жучки» є в хаті. У барі точно щось було підставлено. І то все було так: він приходить з інституту, і до мене: «Ти не хочеш пройтися?». А ми все не мали часу; я брала з собою історії хвороби епікризи писати, не раз цілу ніч за тим сиділа. «Не хочеш пройтися? Чи таки хочеш? То йдемо». І ми виходили на набережну: поговорили, і йшли до хати. В хаті говорити боялися; хіба як вже накривалися ковдрою – щось таке могли перемовитися.
– Він не був у партії? А ви?
– Ні – ні він, ні я.
– І як вдалося зробити кар’єру попри те?
– Так він докторську написав, і вісім років не міг захистити – де тільки не возив. Всі питали звідки і яка тема: «На кой черт нам сдался этот Галич?». Мистецтво стародавнього Галича. А всі знали, що він такий знавець того Галича, що другого такого не знайдеш. Ауліх розкопав щось – і вже не викопував, а дзвонив, і той приїжджав на таксі, а вже оба брали і дивилися, що то є.
– То ви думаєте, якби він був партійний, кар’єра була би ще краща?
– Аякже! Він мав хід і без того. Як він приїжджав у Київ, то казали: «Фіґоль приїхав – закриваємся на обід!».
– Але тим не менше, його випустили закордон – одного з перших серед художників!
– Організована була перша поїздка з СРСР в Індію. Хто поїде? Голови спілок всіх республік. З Києва – Кальченко. Її тато – секретар ЦК. Перед від’їздом усіх обстежували. І от на рентгені у неї знаходять рак легенів. Вона мусила дати когось замість себе. І дала Фіґоля; сказала: «Він нас не опозорить, хоть і бандерівець». Його теж обстежили – все нормально. А дали щеплення – і він дістав 41 температуру! І каже до мене: я не поїду. А я йому: чекай, – вколола щось від температури, та й врешті він таки поїхав.
– Як вам виглядало усе те мистецьке товариство? Як ви у ньому почувалися – людина з природничих наук серед художників?
– Часто було так: «Таню, а скажи, а як там?» – а я кажу: «Не маю часу, бо у мене там дитина вмирає». А вмирали часто, страшно часто. Діти хворіли, і хоч лікування називалося безкоштовним, ліків не було. Я йшла в залізничну аптеку; там мала заваптекою знайому. Вона мені давала все, що було дефіцит, і я носила то в кишені. І коли я бачила, що дитина може померти – я давала, аби ніхто не знав. Головний лікар мені сказав: «Ты – сама себе враг».
А не було нічого. А як дитина діставала третій курс лікування стрептоміцином – ставала глухонімою. Треба було лікувати чимось іншим – а іншого ніколи не було.
– Про дружин художників часто думають як про муз – красивих, неземних, нереальних… Ви чулися музою?
– Ми були спільні духовно. Але музою я себе не вважала. Він все мене ревнував.
– Він багато вас малював.
– Дуже багато. Не раз каже: мені треба там руку, на хвильку стань, я тебе помалюю. Так що я могла бути на кожній картині, хоч не все то була я. А вже то, що я кормила дитину – то вже маю дві такі великі картини.
Перша виставка його по смерті була у жовтні (помер він у травні) – «Портрети у творчості Фіґоля».( Я тобі скажу: за ним можна було жаліти і споминати – він того був вартий. Був дуже розумний, реальний; не якийсь вискочка чи гуляка. Все він думав: і писав, і малював, і викладав, дуже багато працював). І прийшла на ту першу виставку одна така моя колежанка, та й каже: «Ха, а чому вона виставку зробила? Хоче всім доказати, як він її малював!» Ясно що я дала і свої портрети.
– Як вам здається, що вас поєднувало найбільше?
– За дітей ми часто сварились. З Лесем було дуже тяжко. Я приходжу до школи, а він то сміттярку підпалив, то голуба в торбі приніс до школи… То я казала: розлучимся, ти бери собі сина, а я дочку, та й будемо виховувати дітей (усміхається). А взагалі ми мали багато спільних поглядів.
З експозиції у Національному музеї.
– А ви почали цікавитися образотворчим мистецтвом разом з ним, чи вже потім, як його не стало, і треба було перебирати на себе його спадщину?
– Ні, разом з ним! Як він закінчив академію, я сказала: знаєш, мені вже так та медицина надоїла, і так тяжко мені працювати – давай я поступлю в академію, і стану теж мистецтвознавцем. «А нащо тобі то здалося?».
А потім, як він помер – а мені так треба щось сказати, а я не знаю що. Почала читати. До речі, почала шукати з картини «Вернигора». Там ті рунічні написи, і я того не знала. Якраз тоді до Франківська приїхав один шумеролог, і він мені то почав розшифровувати. І вже тоді я довідалася, що це було.
– Але колекціонувати вишивки ви почали дуже давно…
– Давно, давно. Перша моя робота лікаря. І до мене почала приходити жінка, що мала дуже погані вени, щоб я її вколола. І кожен раз вона приходила в новій іншій сорочці. Жінка дуже педантична, і сорочки усі чистенькі. Та я і кажу, що сорочки має дуже гарні – я би собі купила. А вона: я вам подарую. І показала мені у себе в хаті зо двадцять вишиваних сорочок – такі, що в мене очі розбігаються, я не можу вибрати; всі би взяла. Врешті я обрала одну. То була перша моя колекційна сорочка. А потому вже мені почали приносити… маю гарні такі: 27 вишитих бабських сорочок.
– Ваша діяльність у Просвіті в Івано-Франківську – це данина традиції? Як ви приєдналися до організації і чому?
– Фіґоль був член Просвіти, коли вона організувалася у Франківську. Там була вся наша професура; і я не раз з ним ішла у Просвіту. А коли він помер, мене запросили ніби на його місце. Тільки він відав культурою, а я собі взяла медицину; тоді якраз запроваджували українську мову всюди – і ми переводили усіх, аби писати історії хвороби українською мовою, аптеки тощо.
Зараз роль Просвіти порівняно мала. Тоді ми робили дуже багато. А тепер люди не так займаються тим. Але щось робимо: вистави (є кілька наших просвітян, які мають драматичний талант, і гарно пишуть твори просвітницького призначення), літературні вечори.
– Ви на власні очі бачили величезний шмат української історії. Як вам здається, наскільки далеко сучасна Україна відійшла від тієї ідеї, заради якої колись йшли в бандерівці?
– То тяжко сказати. Бо тоді патріотизм був вищий.
Я ж Бандеру особисто бачила. Він був тоді уже студент інституту. Його батько у нас у церкві правив – заміщав нашого священика. Приїхав одним конем, нещасним возом; він з татом, і погонич. Тато його почав правити службу. Моя мама все до церкви йшла в гарному капелюсі; каже мені: «Йди подивися, де тато?». Я виходжу, а там якийсь хлопчисько щось розказує, і всі мужчини надворі. Мама дуже гнівалася на тата після служби Божої: як він так міг, треба було в церкві постояти! А він казав: ти собі не уявляєш, який той хлопчисько розумний! Він нам таке розказав! Тож не було таке, як нині – була одна газета на все село. І всі зійшлися під церквою і слухали того малого Степана.
Ми то всьо знали. Я пам’ятаю, як казали, що вбили Коновальця – навіть пісня про це була. Тоді в селі кожний селянин знав, що треба вільна Україна – аби тебе не називали хлопом, дураком, або бандерівцем, як росіяни. І всі боролися за Україну. Тепер уже так не є.
– Багато хто скористався в ті буремні часи котроюсь нагодою, і виїхав тоді чи пізніше. Чому ви не поїхали?
– Були нагоди. У тридцять-якомусь році, коли ми були зовсім малі, я нічого не розуміла, чому мої батьки так сваряться. І мама на кінець татові сказала: «То збирайся і їдь, а я ніґде не поїду!». Виявляється, Крушельницькі були загітовані, аби виїхати на Східну Україну. А то були двоюрідні брати моєї тети. Крушельницька, яка була ректором Львівської консерваторії, народилася десь там на Харківщині, якраз тоді розстріляли їхнього батька і всіх синів. І її мама на руках з Марійкою з Києва пішки і якимись поїздами добралася до Збруча, і Збруч брела босими ногами. Ледве втікла назад. Так ми зрозуміли, як там на Східній Україні. І тато потім казав мамі: яка ти розумна, що ти мене не пустила; мене були би теж розстріляли. А було ж: «Ну як це так? Всі їдуть – бо ж Україна!». То теж був патріотизм.
А вже ми двоє з Фіґолем – мови про еміграцію не було і бути не могло. Навпаки: коли діти підростали, і почалися розмови про виїзд кудись закордон, він сказав: «От ти нині мене бачиш. Виїхала – більше мене не побачиш». Було категоричне ні. Ми мали бути тут, і тут боротися за Україну.
– Ви підготували цілу працю про власний родовід – книгу «Родина». Це велика скрупульозна робота, за яку знічев’я не беруться. Яка була ваша мета?
– Мета була зібрати докупи родину. От виходжу я заміж за Фіґоля, а моя мама – правнучка Фіґоля. Виявляється, двісті років до цього вони теж прийшли з Крилоса! І коли був захист його докторської, професор Овсійчук сказав, що Данило Галицький привіз з різних країн світу різних спеціалістів, і з Греції привіз фіголів – гончарів.
Мені хотілося звести усе разом – хто є звідки. Виявляється, що ми з ним у далекому-далекому минулому походимо з одного фіголівського роду. І ті Фіґолі, з яких моя мама походить: прадідо був малограмотний, бабця – зовсім безграмотна, вони мали шестеро дітей – чотири дочки і два сини. Оба сини дістали теологічну освіту, плюс юридичну. Один був доктор права, другий – доктор теології. Доктор теології був професором у Львівській богословській академії, знаний теолог, написав книжку «Проповіді для молоді», яка видана була у 1929 році, потім перевидавалася у 1931 у Римі, і тепер у 1990-х – у Франківську. Він був голова товариства Просвіти, і голова молодіжних різних течій. Зі студентами дуже добре жив. А син його – Данило Іванович – був науковим працівником музею етнографії. Другий – Атанас – жив і працював у Мюнхені як економіст і адвокат, і був голова уряду України в екзилі впродовж трьох років. І наймолодший, Володимир, теж був доктором теології – викладав гомілетику у Львівській академії. Це були дуже розумні люди. А всі його три дочки: одна була у Нью-Йорку доктор окуліст, а потім – психіатр, друга в Австралії економістом, а третя тут у Львові завідувала бібліотекою у економічному інституті.
– Нещодавно десь почула твердження, що справжня галицька родина – це лікарі і митці. Ви погоджуєтеся з таким твердженням?
– Так, може й так. Усі чомусь мистецтвом хотіли займатися і це дуже підтримувалося. Шептицький підтримував усіх митців, та й лікарів; багатьох вчив закордоном за свій кошт; так воно і повелося.
Фото з родинного архіву.
05.06.2018