До застарілості людини?

Я позичив назву без сумніву неоціненної книжки німецького мислителя єврейського походження Ґюнтера Андерса, який помер у Відні в 1992 р. Андерс, чоловік Ганни Арендт і учень Едмунда Гуссерля, в 1980 р. публікує другий том своєї праці «Застарілість людини» з підзаголовком, що також є красномовним: «Про руйнування життя в епоху третьої промислової революції». І зараз, коли намічається четверта промислова революція без бодай якогось інтелектуального опору нашестю нових технологій в усіх сферах людського життя, було б добре оживити рефлексії нашого мислителя. Добре знаючи, що так ми порушимо одне з небагатьох табу, що залишилося в наших суспільствах: не ставити під сумнів саму природу, результати і наслідки нинішньої цифрової революції. Електронної революції, яка в своєму постійному форсуванні нових продуктів і термінів, що застарівають, тягне за собою велику мутацію, яку передбачив Андерс і про яку заледве згадують: що новим суб’єктом історії, тобто людського життя, будуть технології, а не людина, що йде у них на буксирі.

Залишається знаменним те, що із самого цифрового світу подекуди підносяться голоси, що критикують сенс і функцію різних цифрових штук, які негативно позначаються на нашій людській природі. Так, нещодавно колишній виконавчий директор Facebook Хамат Паліхапітія зарікся сприяти розвиткові такого типу соціальних мереж, які, на його думку, підривають суспільні структури. Він стверджує, що роль, яку відіграє дофамін у короткостроковому зворотному зв’язку мережі, призводить до того, що функціонування суспільства деградує. Немов те, що ми даємо нашим дофамінам при нашій цифровій взаємодії із соціальною мережею, ми віднімаємо від того, що робить нас людьми.

Незадовго перед тим Шон Паркер, який був співзасновником згаданої компанії, заявляв, що Facebook було навмисно створено в такий нейронно агресивний спосіб: «Як ми можемо потратити якомога більше часу кожного користувача?» – запитували ми себе. Це навело нас на думку, що ми мусимо щохвилі давати трохи дофаміну: чи через те, що хтось поставив лайк, чи через те, що прокоментував твоє фото. Цьому сприяє також створення контентів, аби – знову ж таки – створювати більше коментарів і лайків. Цілком електричний компонент наших товарів, послуг і приладів сучасної технології взаємодіє безпосередньо з нашими когнітивними і вольовими системами, як цього ніколи раніше не робив жоден технічний об’єкт. І не конче на благо. Так, наче поки нові технології гуманізувалися (на позір) завдяки штучному інтелекту, людина в той же час саме ними дегуманізувалася. І до того ж – із нестримним усвідомленням нашої нижчості, «прометеївського сорому», як сказав би Андерс, через досягнення і ефективність вже згаданого штучного інтелекту. І це усвідомлення змушуватиме нас – і то щоразу більше – думати, що людина є застарілою в своїх можливостях і цінності у порівнянні з продемонстрованою компетентністю нових роботизованих приладів. За нашим таким же одностайним, як і некритичним захопленням новими технологіями (Андерс говорив би про «наше безумовне "так" техніці») стоїть велика проблема нашої самооцінки нами самими: нас, що помиляються, хворіють, травмуються, стомлюються і старіють, на відміну від досконалого функціонування – уже не механічного, майже без деталей – простого цифрового приладу, досконалого в своїй складній простоті.

Бо вже у власній професійній сфері ми знаходимо підтвердження закону, який здається невмолимим: що ефективнішими є цифрові інструменти, то меншу придатність має працівник незалежно від його рівня. В самій роботі вже є проблемою неможливість зосередитися на одній справі, коли ми оточені електричним середовищем, що складається зі смартфонів, планшетів і цифрової багатозадачності, що спонукає до непродуктивної розосередженості. Так, одне дуже важливе дослідження, проведене IESE серед майже тисячі директорів з метою оцінити вплив розосередженості уваги на професійну придатність, виявило 72% учасників з високим рівнем «пошукової збудливості» і 45% з високим рівнем «імпульсивності». Збудливість та імпульсивність властиві натурі нижчих звірів, які керуються простим стимулом-відповіддю, а не тим, що нас робить власне людьми. Той факт, що такі компанії-гіганти, як General Mills, Google, Procter & Gamble чи Unilever, були змушені запровадити розгорнуті і дорогі навчальні програми самоусвідомлення, щоби спробувати відновити втрачену увагу своїх працівників, свідчить про масштаб проблеми і її парадокси. До того ж не лише людина, а й підприємства йдуть на буксирі (а це доволі принизливо) диґіталізації, що стає сама по собі метою. Поряд з якою робоча сила почне почуватися застарілою з огляду на вимоги, що їх висувають нові цифрові інструменти і процеси, які значною мірою роблять людину непотрібною як animal laborans [тварина працююча], а її voluptas laborandi [задоволення роботою] – сміховинним. І якраз це з власне дискурсу людського прогресу змушує нас замовчувати великі небезпеки і суперечності, якщо ми не хочемо, аби нас безжально затаврували як луддитів.

Так само нові хаотичні суспільні реакції і маніфестації, свідками яких ми є, засновані на раптових колективних емоціях і є значною мірою зумовлені цими електричними inputs, що їх ми миттєво отримуємо on-line від цифрових приладів (чи то засобу, мережі чи самого WhatsApp). Електрифікація суспільних – та особистих – стосунків є одним зі стовпів цієї четвертої промислової революції, яку вона робить настільки руйнівною. А вкрай своєрідна сутність електрики, її рухливість і швидкість, є не надто сумісною з мисленням (яке завжди неквапливе) і практикою рефлексії, які можуть певним чином зробити з людського існування добре життя. Невідчужуваному людському життю нині загрожує новітня застарілість приватного життя, свідками чого ми є, через яку наше особисте буття, хочемо ми цього чи ні, в цифровий спосіб буде виставлене перед світом.

Але ця трансформація людини технікою, за якою ми безсило спостерігаємо, вважаючи її необхідною, не могла не зашкодити самому історичному характерові людини, як це добре підмітив Андерс у згадуваній праці. Тепер замість нього варто говорити про новітню неісторичність, яка щоранку відновлюється, що в неї людство безупинно зісковзує в простій послідовності непомітних митей, через яку ми неспроможні подивитися назад, як Angelus Novus Пауля Клее. Ані вперед – бо не можемо відволіктися від того моменту.

І з огляду на те, яким стає наш час і як нам важко про це думати, з існуючим великим ризиком, що людина вийде з ужитку, можливо, треба нагадати оте гасло, що його Кант зробив штандартом Просвітництва: «Наважся мислити», і критично подумати про курс нинішньої революції, думаючи самостійно. І так не вийти з ужитку.