Є багато різновидів демократії: парламентська, президентська, народна, органічна, які не є демократіями, але диктатори також вважають себе демократами. Етимологічно вона походить від «demos-kratia», що грецькою означає «влада народу». Та афіняни усвідомлювали її недоліки, і коли демократія робилася безладом, шукали відомого своєю чесністю громадянина й проголошували його «тираном» – з усіма повноваженнями, щоб відновити порядок. Іншими словами, то була тимчасова диктатура. Також не треба забувати, що ота демократія прирекла на смерть Сократа за те, що він «розбещував молодь».
У нові часи демократія розпочала свій шлях як «влада громадян з правом голосу», що ними були не всі – тобто була то олігархія. Потім вона стала «владою більшості, що поважає меншини», до якої все ще не входили жінки. Доки взяті разом меншини не перевершили привілейовані класи і зажадали, щоби з ними рахувалися. Через що вона розширилася і ускладнилася. Бо якщо примирити аристократію і буржуазію, що мали стільки спільного, було важко, то включити простий народ у прийняття рішень потребувало «диктатури пролетаріату», яка фактично була диктатурою єдиної партії. Ленін, відповідаючи на запитання Фернандо де лос Ріоса про свободу, був вражаюче відвертим: «Свобода? Для чого?»
ХХ століття демократії прожили, дискутуючи дилему: порядок чи свобода? Дійшовши висновку, що демократія не є досконалим ладом управління, а тільки «найменш поганим»: компромісом, який дозволяє відкинути тоталітаризм правих і лівих і так-сяк перебиватися правовою державою, що тримається на трьох гілках влади, котрі контролюють одна одну, а верховенство закону, наскільки це можливо, тримає під контролем вади людської природи. Вражаючий поступ науки і техніки допоміг підтримати цю нестабільну рівновагу в країнах, які ми називаємо першим світом.
Проте всі ці зміни позначилися на демократії. Через прогрес ми так віддалилися одні від одних, що вдовольнити всіх неможливо. Меншини помножилися так, що незабаром кожен громадянин сам по собі стане утворенням, «особистою республікою» зі смаками і цілями, які не мають нічого спільного зі смаками і цілями решти громадян і навіть конфліктують між собою, а тому робота уряду стає ще важчою. Найкращий приклад цього ми зустрічаємо в класичних партіях, які діляться на різні «чутливості», тоді як держави шукають притулку у великих блоках.
Як усе це впливає на демократію? Їй кінець, як кажуть її одвічні вороги, тоталітарні ліві та праві, – чи вона й далі залишається «найменш поганою системою»? Я схиляюся до другого. Досі не вигадали кращої форми співіснування і прогресу громадян і народів. З однією умовою: аби назавжди було покінчено з ідеєю «ідеальної республіки» Платона, Утопії Томаса Мора і «пролетарського раю» Маркса. Вони – для іншого світу. На цьому треба вдовольнятися тим, що є, – меншим злом. Якщо ми вперто намагатимемося шукати «найкраще», то врешті-решт опинимося в поліційній державі і ГУЛАГу. Тож треба змінити – чи радше розширити – поняття демократії.
Демократія ХХІ століття виходить з того, що правова держава складається не лише з прав, а й із обов’язків. Без обов’язків немає прав. Я маю право витягнути руку, якщо на віддалі моєї руки немає чийогось обличчя. Моя свобода обмежена свободою інших. Проблема в тому, що інші беруться до уваги щораз менше. Тому зіткнення є постійним, як зіткнення субатомних частинок. Принцип нью-йоркського професора Річарда М. Пілдса «надмір свободи веде до розпущеності, а надмір демократії – до хаосу» позначає межі цієї демократії. Як я вже розповідав, півстоліття тому я слухав іншого професора, німецького, який виклав основоположний закон своєї країни після воєнної катастрофи. На питання, що він розуміє під демократією, він відповів – не «вибори, політичні партії, поділ влади та інші її зовнішні риси», а просто «відповідальність». Ми, що слухали його, задумались, та ніхто не наважився йому заперечити. Особисто я щораз більше переконуюся, що це означення є найбільш адекватним.
Відповідальність чи, як каже тлумачний словник, «здатність кожного активного суб’єкта визнавати і приймати наслідки вільно вчиненої дії», відрізняє нас від тварин, рослин і мінералів на квантовий стрибок, що, піднявши нас над природою, дозволив нам її перевершити і створити абстрактний паралельний світ науки, мистецтва, моралі і політики. Відповідальність як особиста, так і колективна є ознакою повноліття людей і народів. Той, хто уникає відповідальності і шукає відмовок, щоби не виконувати своїх обов’язків і порушувати обов’язкові для дотримання норми, не є демократом. В найкращому випадку він є хамом, що не досягнув рівня цивілізованої людини, в найгіршому – асоціальним типом, злочинцем. З іншого боку, не треба забувати, що для перерозподілу багатства спершу потрібно його створити. Якщо нема багатства, то перерозподіляється нужда, і не раз було доведено, що двигуном багатства народів є особиста ініціатива і людська креативність. Відмовляючись від них, етатичні економіки «кашляють», як двигун без мастила. Про продуктивність треба дбати так само, як про перерозподіл, бо небагато можна буде перерозподілити, якщо нічого не створюватиметься. І, нарешті, демократія, якщо вона є довершеною, не є такою слабкою, як думають її вороги, над якими вона завжди бере гору. Подумайте про Німеччину Гітлера, Радянський Союз Брежнєва чи Китай Мао.
Проте нині ніхто не говорить про відповідальність, а тільки про права, що їх націоналісти і популісти у не священному союзі зробили своїм горном, аби замаскувати свій крах. І їх слухають, бо сліпі йдуть за сліпими – так зручніше, а брехня привабливіша, ніж правда. Але йдеться не про те, щоб наслідувати Путіна чи Сі в політичному авторитаризмі і економічному ринку – це може працювати в Росії чи Китаї, та нам цього не досить. І також не про те, щоб наслідувати лідерів європейського сходу, які хочуть вернутися до племені. Цілком навпаки: йдеться про те, щоб розширити демократію, зробити її просторішою, міцнішою, сильнішою. «Забутих», принижених, ображених тягне до «сильних людей», вони відкидають поступливу, слабку, боязку демократію, яка це дозволяє, тож треба без жодного комплексу принести її в жертву, бо здоровий глузд і досвід нас у цьому підтримує.
Одним словом, нова демократія мусить розширитися, залишивши позаду ідеологію, і перетворитися на платформу для розв’язання проблем, що їх тягнуть за собою глобальний ринок, брехня як постправда і мнима вищість декого. Що виключає націоналізм, радикалізм і буенізм ["прекраснодушність"]. Особиста і колективна відповідальність стає рівносильною законові тяжіння цього множинного світу, рак корупції в якому може трапитися, але ніколи не може толеруватися, три гілки влади є незалежними, закони виконуються і приклад керівників держав є імперативом. Я говорю не про утопію чи рай, як пророки лівиці, а про щось настільки просте, як держава прав і обов’язків для всіх. Починаючи із нас. Хіба я багато прошу?
José María Carrascal
Democracia del siglo XXI
ABC, 01.05.2018
Зреферувала Галина Грабовська