Щоб прибути сюди, в це містечко в Татрах, ми змушені були долати дороги і перетинати кордон. Процедура не з приємних. Хоча з часом і дороги, і кордон вдосконалюються. Історія виникнення цього кордону недовга і трагічна. Кожен має свою історію з цим кордоном. Я маю свою.
Я походжу з тепер прикордонного села. Мої батьки розповідали про ті часи, коли кордону ще не було. Вони їздили до сіл і містечок, яких ми не могли бачити. А старші, наші діди, розповідали про давніші часи, коли кордони були далеко. В суперечках монархів за кордони вони воювали в далеких краях. В суперечках за межі воювали з сусідами.
В школі нас возили на заставу з концертами для прикордонників. Нас переконували, що кордон на міцному і надійному замку. За кордоном були вороги.
Та ось перед олімпійськими іграми в Москві ситуація змінилась. Кордон став одностороннім. Їхали до нас. І переважно з Польщі. З ходовим товаром. На дорогах йшла жвава торгівля. У 1982 році, гостюючи в рідному селі, я випадково познайомився з німцем з Берліна. Він зупинився на вимогу, але не розумів, що від нього хочуть. Переписувався з ним довго.
На той час я вже мав досвід з кордоном. Мене завезли до Чехословаччини у військовому ешелоні як солдата совєтської армії на обов’язкову службу. Служба тривала з1968 до 1970 року. Я там був чужим і ворожим. Але якось знаходив порозуміння з чехами. Додому вернувся з подарунками від чеських друзів.
В часи горбачовської перебудови кордони відкрилися більше. Дороги були переповнені. Стояли черги авт, автобусів десятки кілометрів. Їхали, щоб щось продати і заробити на проживання.
1988 року мені дозволили поїхати до мого приятеля до Берліна. В Берліні ми побачили багато незвичного для нас і дивовижного. Запам’ятався Берлінський мур, який вразив своєю відчуженістю до міста, а з вікна ресторану на телевежі на Александерпляц ми могли бачити Західний Берлін. Простір свободи, так бажаний, але недосяжний. Приятелі розповідали нам про свої часті візити туди, показували, де є супермаркет КДВ, і розповідали дивовижні речі про Західний Берлін.
Майже через рік впав цей мур, а за кілька років я відвідав Берлін об’єднаний. Пішов, звичайно, в КДВ. Відвідував музеї, театри, як цього вимагала програма Ґьотеінституту.
Настав час динамічних змін і, здавалось, реалізації мрій. Розвалився Радянський Союз. Європа об’єднувалась і розширювалась. Здавалось, приближається час для романтичної ідеї, висловленої Шіллєром в “Оді до радості” як гімну дрезденської масонської ложі Zu den drei Schwertern в Дрездені. Ідеалу, пов’язаного з нашим середовищем від того часу. Цей ідеал був закладений в основу Пан'європейської Унії її засновником Ріхардом Ніколасом ґрафом Куденгофе Калєрґі (теж, до речі, вільним каменярем). Це він запропонував 1955 року мелодію з 9 симфонії Бетовена зі словами Шіллєрової Оди як гімн нової Європи.
Однак ідеали зіштовхнулись з меркантильною споживацькою реальністю. За невеликий проміжок часу ідея трансформувалась від романтики до безнадійності, від захоплень до осуду, від перспективи до ілюзій. Чи не тому, що в основу Європейської Унії закладено технократичні принципи? Внаслідок чого стали домінувати інтереси партій, бізнесу, а не цінності, які кшталтувались тривалий час. Чи не тому бачимо тепер ріст реакційних настроїв, з якими політичні еліти не спроможні дати собі раду.
Європа творилась століттями завдяки обміну між людьми ідей, знань, цінностей. Цей обмін відбувався дорогами. А дороги впливали на суспільні, економічні, культурні і політичні чинники. Вільний рух формував вільний простір. Тільки тоді, коли на перешкоді ставали ідеологічні кордони, які розмежовували й ієрархізовували народи, ділили людей на своїх і чужих, дорогами йшли війська. Лилася кров, стиралися знаки чужої культури, будувалися ідеологічні символи.
Щоб дійти до високої мети, треба повернутися до себе. Як казав французький філософ Ж.-М. Доменак, «щоб зберегти єдність зі своєю землею, відшукати своє минуле, недостатньо пам’яті». Потрібна ще й воля до розширення обріїв і бажання пережити новий досвід. Після тривалого розмежування треба розширювати і освоювати нові горизонти, заглиблюючись в культуру. Мандруючи старими центральноєвропейськими шляхами, по обидва боки кордону бачимо сліди наших культур. З усвідомленням спільної відповідальності за нашу культурну спадщину можемо будувати спільне майбутнє.
Ми є людьми пограниччя. Кордони в минулому так часто переміщались і так нас відчужували, що тепер нам треба давати собі з цим раду. Тому потрібен діалог, слухати і дати висловитись кожному про рани минулого. Забуття приводить до повторення помилок.
Кожен хоче жити на своїй землі, будувати свій дім. Але дім не повинен затуляти небо, а двері мають бути відкриті для друзів. Ми, як братство недосконалих, є спадкоємцями утопічного ідеалу тих, хто працював до нас. Суспільство споживачів перетворити на гармонічну спільноту можна, опираючись саме на утопічну свідомість. Удосконалюючи себе в своєму — нашому — храмі, стаємо прикладом для тих, з ким спілкуємось, працюємо, живемо. Як тут словом, так і в житті ділом.
