Підприємства пам'яті (пораховано!), часові мікси (зафіксовано), як продається бренд Odessa (не лише на Amazon), хто такі жидобандерівці та що за нова економічна політика Дерибас. Вільний конспект лекції Оксани Довгополової «Мандрівки мнемонічних сюжетів: міф Одеси поза межами Одеси» (УКУ, 18 квітня 2018)
Ресторан Дюк-Дюк в Москві
Не у Львові ж розповідати, що таке міський міф. Це місто міфами живиться, на міфах заробляє, з міфами ідентифікується і саме є чи не тим самим міфом. Двома, вірніше (пам'ятаймо, «є два Львова…») – для місцевих і туристів. Однак лекція, що відбулася нещодавно в УКУ, змушує подивитися на це ще раз, прицільніше і пильніше.
Спосіб, в який одеська дослідниця Оксана Довгополова препарує міський міф – це скрупульозне викриття седиментації («культурного осаду»), яке розгортається за мотивами чогось колись-існуючого (або умовно існуючого). Тобто, народна пам’ять переробляє певні факти у зрозумілу конструкцію оповіді: цитування, алюзії до бренду, анекдоти, вільні оповіді.
«Міф Одеси» подається через сприйняття та відчування міста «не одеситами», людьми, які, можливо, ніколи і не були в місті, та мають власне розуміння його специфічності й неповторності (та «зовнішня» Одеса). Важливим маркером для розкриття цього міфу дослідниця вибрала так звані підприємства пам’яті, які торгують брендом Одеса та продають «дух міста». Від альбому Bee Gees «Odessa» до пельменної «Дерибассовская» у Пермі, від Москви до Сіднею. Йдеться про 43 підприємства (здебільшого, заклади харчування) розкидані по різних куточках світу, окрім самої Одеси, які в назвах містять відсилку до топонімів чи тематики, пов’язаної із містом. Такий підхід дає змогу виокремити головні елементи міфу / міфологеми, які й формують уявлення про Одесу. Вони можуть бути далекими від реальності чи навіть суперечити їй, але приймаються за «автентичні» (бо такою є сама природа міфологічної свідомості).
Ресторан Баркас в Москві (нині закритий)
Серед складових одеського міфу, репрезентованих через різноманітні ресторації в різних країнах, виокремлено кілька, що зациклюють час (циклічний, а не лінійний час – це теж одна із характеристик міфологічної свідомості). Так, в багатьох закладах інтер’єри міксують кілька геть окремих концептів:
- славного історичного минулого, представленого здебільшого початком ХІХ ст. – порт, греки, євреї, місто гріха, жвава торгівля усім, що можливе, та передовсім зерном;
- радянського не-радянського часу, відображеного через уявлення про НЕП і одеську комунальну квартиру як певний спосіб колективного співжиття (цікаво, що умовна радянська одеська комуналка попри позірну спільність із комуналкою львівською – спіднє, еклектичне умеблювання й діалектичні кумеднощі – буде перцептивно геть відмінною, хоч обидва міста в Радянській імперії – така собі уявна «Європа», хоч і різна);
- літературного міфу про легендарні «золоті часи» (Оксана називає його «уявним Бабелем» і жартівливо – коренем усього зла, бо коли ми думаємо про Одесу, в уяві виникають передовсім вигадані персонажі, а геть не ті, кому місто зобов'язане своїм існуванням і способом буття);
- єврейською тематикою, яка містить усю палітру переживань, починаючи з 1881, а далі знаковими десятиліттями: 1920-ті – вивезення полонених після ІІ світової, 1970-ті, 1990-ті роки (спершу не без масонів, а тепер із патріотичними євреями – такими собі «жидобендерівцями»);
- індивідуального «щасливого часу» – дитинства, яке можна відчути через дачну тематику одеської бабусі, яка мусіла бути у всіх, навіть у кого й не було – великої, пахучої, щедрої, трохи «з минулим» (але хто без?).
Такі, на перший погляд, непоєднувані між собою часові та просторові форми, об’єднані в одному місці, посилюють міфологічне сприйняття Одеси як міста відпочинку, куди можна втекти від повсякдення життя. Тому бренд Одеси – це також острівець ностальгії за чимось, чого ніколи й не було.
Сакрум Одеси, промований продавцями цього міфу через ресторації, пропонує відвідувачу бути безтурботною дитиною, забути про дієти, зовнішній вигляд, зануритися в атмосферу веселощів, адже саме такими є його очікування від «справжнього одеського» закладу. Атмосфера безтурботності в цьому міфі виявляється через творення ностальгійних образів, які розглядаються не як спогад, а як концепт світу, якого не було, але яким його людина пам’ятає.
Важливою є й мова, якою міф промовляє до людини. Авторка дослідження виділяє два види семіотичного кодування, що використовуються для представлення «міфу Одеси»: Sarochka-style – спрощений варіант комунікації, котрий безпосередньо відсилає до анекдотичних образів Ізі та Сари як головних героїв міфу (прикметними є використання відомих візуальних образів єврейської матусі, одеської говірки, морської тематики, інтер’єру комунальної квартири тощо), а також Anti-Sarochka, коли в концепцію закладу закладається ідея передання саме неповторної одеської атмосфери через складні коди, які нічим не нагадують головні міфологеми одеського міфу. Це знання для «посвячених» – на зразок того, яким володіли жерці чи знаючі люди в давніх культурах.
Водночас обидві мови транслюють один і той самий меседж – одеська атмосфера дає можливість релаксувати, втекти від світу, позбутися профанного хоча б на короткий час – забуваючись у іншому профанному, однак... сакралізованому.
Слухали і дискутували:
Оксана Дарморіз,
Ольга Муха
26.04.2018