Фемінізм зараз є найбільш рішучим ворогом літератури, що прагне очистити її від мачизму, численних упереджень і аморальності
Я намагаюся бути оптимістом, щодня пригадуючи, що – як казав Поппер – попри все те, що йде не так, людство ще ніколи не жило так добре, як зараз. Проте зізнаюся: з кожним днем робити це мені стає все важче. Якби я був російським дисидентом, критично налаштованим до Путіна, то до смерті боявся би зайти в ресторан чи кав’ярню і спожити отруту, яка на мене там чекає. Як перуанець (та іспанець) я відчуваю не менший переляк через такого президента Сполучених Штатів, як Трамп – безвідповідального ретрограда, який своїми дурнуватими вибриками будь-якої миті може розв’язати ядерну війну, що знищить добрячу частину двоногих на цій планеті.
Та найбільше останнім часом мене деморалізує підозра, що, судячи з ходу справ, цілком можливим є те, що література – яка в цьому житті найкраще боронила мене від песимізму – може зникнути. Вона завжди мала ворогів. У минулому релігія з усіх сил намагалася знищити її, запроваджуючи якнайсуворішу цензуру і розводячи вогнища, щоби спалювати письменників і видавців, які кидали виклик моралі та ортодоксії. Потім були тоталітарні системи, комунізм і фашизм, котрі підтримали цю недобру традицію. Такими ж були демократії, що через моральні і юридичні причини забороняли книжки, але в них можна було опиратися, боротися в судах і поступово перемагати в цій війні – як ми думали, – переконуючи суддів та можновладців, що коли країна хоче мати насправді креативну, високого рівня літературу (і, врешті-решт, культуру), вона повинна бути толерантною в царині ідей і форм, інакомислення, розходжень і усякого роду ексцесів.
Зараз найбільш рішучим ворогом літератури, який прагне очистити її від мачизму, численних упереджень і аморальності, є фемінізм. Звісно, не всі феміністки, а найрадикальніші, і вслід за ними широкі прошарки, які – паралізовані страхом, що їх вважатимуть реакційними, ультраправими і фалоцентричними – відкрито підтримують цей антилітературний і антикультурний наступ. Через це майже ніхто тут, в Іспанії, не наважився виступити проти «феміністичного декалогу» профспілкових активісток, який вимагає усунути з шкільних аудиторій таких несамовито мачистських авторів, як Пабло Неруда, Хав’єр Маріас і Артуро Перес-Реверте. Доводи, якими вони послуговуються, є такими ж прекраснодушними і архангельськими, як ті маніфести, що їх підписували супроти Варґаса Віли пані ХІХ ст., вимагаючи заборонити його «порнографічні книжки», і як той аналіз «Лоліти» Набокова, котрий недавно зробила на сторінках цієї газети письменниця Лаура Фрейшас, пояснюючи, що головний герой був педофілом-кровозмішником і ґвалтівником дівчинки, яка, до того ж, була донькою його дружини. (Вона забула сказати, що то був також один із найкращих романів двадцятого століття).
Природно, що з таким підходом до літературного твору в західній літературі нема роману, який би міг уникнути спалення. «Святилище», наприклад, в якому виродок Лупатий позбавляє цноти невинну Темпл кукурудзяним качаном: хіба його не треба було б заборонити, а його автора, Вільяма Фолкнера, відправити до буцегарні на довічно? До речі, пригадую, що головна редакторка «Молодої гвардії» – російського видавництва, яке надрукувало в Москві мій перший роман, вилучивши з нього сорок сторінок – пояснила мені, що якби вони не викинули отих сцен, «російські молодята після їх прочитання відчували би такий сором, що не могли би дивитися одне на одного». Коли я в неї запитав, як вона може це знати, вона, співчутливо глянувши на мене, як дивляться на дурнів, запевнила, що всі консультанти видавництва «Молода гвардія» є глибокими знавцями літератури.
У Франції видавництво «Галлімар» оголосило, що видасть окремим томом есеї Луї-Фердінана Селіна, який у роки окупації натхненно співпрацював з нацистами і був страшенним антисемітом. Я б ніколи не подав цьому типові руки, але зізнаюся, що із захопленням прочитав два його романи: «Смерть у кредит» і «Подорож на край ночі» – і гадаю, що обидва вони є абсолютними шедеврами, без сумніву, найкращими у французькій літературі після романів Пруста. Протести проти ідеї опублікувати памфлети Селіна змусили «Галлімар» поховати проект.
Тим, хто хоче судити літературу – і я гадаю, що це стосується загалом всіх мистецтв, – з ідеологічної, релігійної і моральної точки зору, завжди щось буде не до шмиги. І одне з двох: або вони визнають, що це заняття завжди перебувало, перебуває і перебуватиме в конфлікті з тим, що є прийнятним і бажаним з цих перспектив, і тому піддають його контролю та цензурі, які попросту покінчать з літературою; або вони примиряються з тим, що треба надати їй право громадянства – це означало б майже те саме, що відчинити кліток зоопарків і дозволити, аби вулиці заповнилися хижаками і гадами.
Це дуже добре пояснив у різних есеях Жорж Батай, зокрема в прекрасній і тривожній книжці «Література і зло». В ній він (під впливом Фройда) стверджував, що все те, що мусить бути притлумлене, аби суспільство зробилося можливим – руйнівні інстинкти, «зло», – зникає лише з поверхні життя, але лишається під нею чи за нею і звідти пробивається, щоб вийти назовні і повернутися до існування. Як йому це вдається? За допомогою посередника – літератури. Вона є провідником, через який усе те підступне і збочене, що є на дні людської душі, повертається до життя і дозволяє нам глибше його зрозуміти і також певним чином прожити у всій його повноті, повернувши собі те, що нам довелося ліквідувати, аби суспільство не було божевільнею чи постійною гекатомбою, яким воно мусило бути в доісторичний період предків, коли людське було ще в зародку.
Завдяки цій свободі, якою вона насолоджувалася у певні періоди і в певних суспільствах, існує велика література, каже Батай, і вона не є ні моральною, ні аморальною, а лише справжньою, підривною, неконтрольованою – або ж фальшивою і загальноприйнятою, тобто мертвою. Ті, хто думають, що літературу можна «прихамрати», скувавши певними канонами, які змусять її шанувати чинні угоди, страшенно помиляються: «оте», що вийде в результаті, – література без життя і без таємниці, у гамівній сорочці – залишить без запасного виходу негідне дно, яке ми носимо в собі, і відтак воно знайде інші способи повернутися до життя. Якими будуть наслідки? Оті пекла, де «зло» проявляється не в книжках, а в самому житті – через переслідування та політичне, релігійне і суспільне варварство. Звідки й випливає, що завдяки пристрастям і звірствам у книжках життя є не таким жорстоким і жахливим, воно спокійніше і люди в ньому співіснують із меншими травмами та більшою свободою. Ті, хто прагнуть зробити літературу безгрішною, насправді працюють на те, аби зробити життя нестерпним, територією, де – на думку Батая – демони врешті-решт знищать ангелів. Ми цього хочемо?
Mario Vargas Llosa
Nuevas inquisiciones
El País, 18.03.2018
Зреферувала Галина Грабовська
21.03.2018