Інші заходи

Світлої пам’яті Василь Кожелянко якось розказував про початки своєї кар’єри колумніста в одній малогабаритній, але запальній чернівецькій газеті. Початки ці припали на останні роки есесеру, тем для писання було багато і з кожним днем ставало все більше, тож Кожелянко з тодішнім редакційним приятелем тягнули на собі по кілька рубрик нараз, не оминаючи й політичних.

— Але ж ми їх усіх грали, у хвіст і в гриву, – сказав Василь.

— Кого? – попросив уточнити я.

— Буша, Горбачова і решту тих світових лідерів.

— А за що?

— За неправильну геополітику.

— І як світові лідери? Реагували?

— Та отож-бо й воно, що не дуже. Ми в якийсь момент аж засумнівалися, чи вони взагалі нашу газету читають. Але продовжували писати.

— А пощо?

— Душу відводили.

Василь уже десять років, як не з нами, а я мало не щоразу, коли доводиться вистукувати на клавіатурі всілякі впливові прізвища на кшталт Путіна, Трампа, Меркель, Макрона чи Мей, згадую ту нашу розмову. Наївних нема: я знаю, що носії цих олімпійських прізвищ не те що не врахують моїх побажань, а навіть ніколи не довідаються про моє існування. Але чому б і справді не відвести душу?

Один із найефективніших способів допровадити людину до моральної деградації – це змусити її жити з постійним відчуттям приниження і страху. І не просто змусити її так жити, а ще й змусити усвідомити власне становище і переконати, що змінити його неможливо. Пекло – не тому пекло, що в ньому жахливо, а тому, що з нього немає виходу. А там, де немає виходу, моральні закони не діють. Це чудово розуміли будівничі ГУЛАГу й есесівських концтаборів. І це не гірше розуміє Путін, допроваджуючи до моральної деградації цілу так звану світову спільноту.

Зло – банальне, твердила Ханна Арендт. Може, й так. Але банальність теж буває досконалою. Цинізм Путіна та головних реалізаторів його політики – зокрема й у ставленні до «світових лідерів» – настільки бездоганний, що викликає в мені змішане з безсилою люттю захоплення. На тлі путінських маневрів решта нинішніх «світових лідерів» здається групкою загублених і розгублених у лісових хащах туристів із притулку для розумово неповносправних. Десь із-за кущів і дерев до них долинає голодний ведмежий рик, усі налякано озираються, і кожен плекає таємну надію, що хижак вихопить із-поміж них когось іншого. «Завтра ще далеко, – думає собі одне з другим, – завтра хай ся діє воля Божа. Аби лиш сьогодні не мене».

А ні, перепрошую, прем’єр Великобританії Тереза Мей, яка в часи свого перебування на посаді міністра внутрішніх справ довго маринувала справу про смерть Литвиненка, щоб не образити Росію, днями – після отруєння Скрипаля – проявила безпрецедентну рішучість. Майже як її колега Чемберлен у 1939 році. «Висуваю, – сказала, – ультиматум і вимагаю від Росії пояснень: чому це ви на нашій території людей труїте? Бо якщо не поясните, то хай хоч квитки пропадуть, а ми з Єлизаветою на ваші Лужники ні ногою, от побачите. Футболісти, ясна річ, можуть їхати: мають право. Але ми особисто оголосимо вам бойкот». На це, звичайно, притаманний Путіну Лавров, ледве стримуючи регіт, відповів: «Еге ж, негарно вийшло. Ви, англійці, ніби культурні люди, а конвенції про заборону хімічної зброї не дотримуєтеся. Що це з вами?». І Путін у тому ж дипломатичному стилі: «Ви, – радить, – розберіться там у себе, в Англії, для початку. А світ, – меланхолійно додає, – ми в разі чого знищимо, не треба й до ворожки ходити. Бо навіщо нам такий світ, у якому не буде Росії?». «Натурально, – підсумував інцидент російський посол у Лондоні. – Ми вам цього не простимо». І думаю, що не збрехав, бо чого як чого, а власних злочинів Росія ніколи нікому не прощає.

А що у відповідь «світові лідери»? Обіцяють посилити санкції. А якщо і це не вплине на Путіна, то ми, натякають «світові лідери», застосуємо «інші заходи», тільки не скажемо які, щоб шпигуни не рознюхали. Аж дивно чути: зажевріло, виявляється, в головах «світових лідерів» припущення, що нові санкції за отруєння Скрипаля вплинуть на поведінку Росії не набагато сильніше, ніж старі санкції за агресію проти України. Тобто ніяк не вплинуть. Усього чотири роки минуло, а їм, «світовим лідерам», уже починає потиху розвиднюватися…

Ні, у принципі, «світових лідерів» теж би можна було зрозуміти: українська держава – підла і дурна, український народ – розділений, розсварений і готовий сам собі горлянку перегризти. Кому охота щось таке захищати? До того ж – захищати від Росії з її ядерним арсеналом і тотальною народною підтримкою влади. Тому «світових лідерів» можна би було зрозуміти – якби йшлося лише про Україну. Так само, як у 1939 році можна би було зрозуміти тогочасних чемберленів, якби тоді йшлося лише про Польщу. Бо держава Польща зразка 1939 року з багатьох поглядів була не ліпшою за нинішню державу Україну. Але в день нападу на неї Німеччини це перестало мати будь-яке значення. І якби тодішні «світові лідери» вчасно зорієнтувалися в масштабах небезпеки, то могли б зупинити гітлерівську агресію малою кров’ю, а не класти невдовзі трупом 50 мільйонів людей.

До речі, про всенародну підтримку. В автобіографічній книжці «На нелюдській землі» Юзеф Чапський згадує, як його вразила зміна настроїв росіян на початку німецько-совєтської війни. Ще вчора здавалося, що все населення готове в пориві міліарного ентузіазму лягти кістьми за непомильну лінію партії і коханого товариша Сталіна особисто. Проте з першими поразками на фронтах накопичена за десятиліття фрустрація вихлюпнулася на поверхню: «В це неможливо повірити, – пише Чапський. – Жодного сліду політруків, усі скаржаться на голод… Чоловік із довгою бородою каже, що він навіть не думає битися за них (совєтів), навпаки, хоче виступати проти червоних негідників». І таких прикладів – скільки завгодно. Втім, і без свідчень Чапського загальновідомими є факти масового – у перші місяці війни – здавання червоноармійців у полон або й добровільного переходу на бік німців. Так, диктатори нерідко можуть похвалитися нібито поголовною підтримкою з боку своїх пригноблених народів, але – тільки доти, доки зберігають імідж переможців.

Чи нинішні «світові лідери» здогадуються про це? Підозрюю, що здогадуються. Відтак виникає єдине важливе питання: чи вони врешті-решт наважаться стати світовими лідерами без лапок і застосувати до путінської Росії справжні – теж без лапок – інші заходи? Підозрюю, що наразі ні. Підозрюю, що для справжніх інших заходів потрібен трохи інший, ніж сьогодні, Захід. Захід, очолюваний не жалюгідними політиками, а державними діячами, які зберуться на таємну нараду і промовлять один до одного: «Гаразд, психопат Путін заявляє, що здатен знищити світ. Але чого вартий світ, який не здатен знищити психопата Путіна?».