Чарльз Вітмен був зовсім непримітною людиною аж до 1 серпня 1966 року, коли він розстріляв 16 людей разом зі свою дружиною і матір'ю. Що ж перетворило цього скаута і морського піхотинця в одного з найкривавіших шкільних стрільців в американській історії? Відповідь, здається, показав розтин: у мозку Вітмена знайшли пухлину, яка натискала на мигдалеподібне тіло – ділянку, що відіграє ключову роль у відчутті емоцій та контролі поведінки.
Чарльз Вітмен і його дружина Кеті.
Чи було діяння Вітмена справді симптомом хворого мозку? І якщо так, то чи справді у нас є свобода волі?
Нейронаука частково відповідає на ці запитання. Недавнє дослідження подає перший систематичний огляд 17 відомих випадків, коли кримінальній поведінці передували органічні ураження мозку. Чи є якась специфічна ділянка мозку, яка стабільно пов’язана з випадками кримінальної поведінки? Із дослідження випливає, що ні: у всіх випадках ураженими були різні ділянки, які, однак, були частиною тієї самої функціональної мережі, яка дозволяє нейронам по всьому мозку взаємодіяти під час виконання когнітивних завдань. В період дедалі більшого захоплення картуванням «коннектому» це відкриття вкотре доводить, що функції мозку містяться не в його конкретних ділянках, а в густих мережах нейронів, які охоплюють різні ділянки.
Цікаво, що мережа, яку ідентифікували дослідники і яка, як виглядає, корелює з кримінальною поведінкою, також тісно пов’язана з мережею, що відповідає за моральне прийняття рішень. Цю мережу здебільшого пов’язують з двома специфічними компонентами моральної психології – моделлю психіки людини та ціннісним прийняттям рішень. Модель психіки людини стосується здатності розуміти погляди, переконання та емоції інших людей. Вона дозволяє нам оцінювати, зокрема, як наші слова чи вчинки вплинуть на їхній ментальний стан (наприклад, наскільки людина буде втішеною, ображеною чи наляканою). Ціннісне прийняття рішень полягає в судженні про цінність специфічних дій за їхніми наслідками і дозволяє оцінювати, наскільки наші дії та їхні наслідки добрі чи погані. Листи Чарльза Вітмена напередодні розстрілу показують розум, який втратив здатність розуміти, що таке добро і зло. «Я вирішив вбити свою дружину після тривалих роздумів, – писав Вітмен. – Вона була для мене доброю жінкою, про яку міг би мріяти кожен чоловік. Я не можу раціонально обґрунтувати жодну причину для цього».
Випадок Чарльза Вітмена підіймає непрості питання. Якщо його дії були зумовлені ушкодженням мозку, то чи діяв він вільно? Чи можна, отже, вважати його морально відповідальним? Як з ним слід поводитись – як зі злочинцем, пацієнтом чи і тим, і іншим? Окремі науковці, аналізуючи такі випадки, дійшли наекстремальнішого висновку про те, що усі наші дії біологічно зумовлені, а свобода волі – це ілюзія.
Якщо це так, то хитку концепцію свободи волі слід розуміти як містичну здатність зумовлювати дії окремо від мозкової активності. Утім, правильно якраз протилежне: свобода волі навпаки потребує зв’язку між нашими діями та мізками. Зрештою, мозок є біологічною основою нашої ідентичності, вмістилищем спогадів, цінностей, уяви і розумування. Іншими словами, усі якості, потрібні для того, щоб приймати рішення, які є унікально нашими, містяться саме в мозку.
Таке розуміння свободи волі дозволяє ставити складніші запитання про зв’язок між мозком і кримінальною поведінкою. Замість того, щоб вказувати на очевидний факт про те, що дія має нервову причину (кожна дія її має!), слід запитати, чи специфічна нервова травма могла пошкодити психологічні механізми, які необхідні для свободи волі, а саме – уявляти можливі наслідки дії, зважувати вагомі причини, приймати рішення на основі цінностей і контролювати поведінку супроти конкуруючих імпульсів. Якщо унаслідок травми ці якості ушкоджені, то людина справді має лише обмежену свободу волі. Майбутні дослідження повинні детальніше пролити світло на те, наскільки окремі органічні ураження мозку порушують ці якості.
Якщо ж рухатися від питання свободи волі до питань моральної відповідальності і правової оцінки провини, потрібно зважувати кожен випадок у світлі широкої сукупності факторів, а не лише неврологічних травм. З досліджень відомо, що на кримінальну поведінку впливає також генетика, виховання в дитинстві, низька самооцінка, брак батьківської підтримки, соціальні та економічні проблеми, а також расова дискримінація. Якщо детальніше подивитися на випадок Вітмена, то можна тільки гадати, чи його надмірно строгий батько і одержимість зброєю ще з дворічного віку могли якось вплинути на мотиви злочину. Людська поведінка дуже складна, і самі лише ураження мозку не є ні необхідними, ні достатніми причинами злочинних дій. 700 тисяч людей живуть в Америці з пухлиною мозку і приблизно 800 тисяч переживають інсульт кожного року, проте відомо лише кілька десятків випадків, коли ці захворювання були якось пов’язані з кримінальною поведінкою. Подальші дослідження, можливо, покажуть детальніше, наскільки ці фактори збільшують ризик кримінальної поведінки.
Те, що насильство може бути симптомом хвороби мозку, доводить не те, що свобода волі є ілюзією, а те, що вона може бути пошкодженою, як і будь-яка інша людська властивість. Ці рідкісні випадки дисфункції дають змогу чітко побачити, як наш здоровий мозок наділяє нас унікальною здатністю уявляти, розумувати і вільно діяти.
Micah Johnson
How Responsible are Killers with Brain Damage?
Scientific American, 30/01/2018
Зреферував Євген Ланюк
01.02.2018