Коментар до інтерв’ю Євгена Захарова з приводу останньої заяви Ініціативної групи «Першого грудня»
Інтерв’ю пана Є. Захарова виявилося несподівано актуальним для мене не лише з точки зору висловлених у ньому суб’єктивних ідей і суджень. Не менш цікавими виявилися коментарі до нього від суспільного загалу в Інтернеті.
Думаю, що у нас ніхто ще не пробував по-справжньому переконливо відповісти на питання, чому тотальна корупція захопила й міцно утримує Україну. Відповідей може бути відразу кілька, але одна з найістотніших, на мою думку, полягає в тому, що реально соціалістичне суспільство, яким була і поки що ментально залишається Україна, не може швидко («своєчасно») перейти в ринковий стан. За десятиліття соціалізму в людей виробився умовний рефлекс підопічної «пасивності», тому вони роками здатні споглядально ставитися до спекулятивної (за інших обставин – відверто авантюрної) активності тих, хто здатен діяти «без моралі» (комуністичної). Саме цих де-факто успішних людей у нас прийнято гамузом називати олігархами.
У щільно-ринковому суспільстві українські нувориші в масі своїй розорилися б або мали би менш ніж скромний успіх. Натомість у пів-сплячому построзподільчому суспільстві вони практично всі досягли успіху («на безриб'ї і рак риба»), причому тим більшою мірою, що менш ринковою назагал залишалася ментальність населення України.
Поки мільйони українців з «нової історичної спільноти» Брежнєва виходили з соціалістичного наркозу, українські джентрі встигли приватизувати саму лікарню. На жаль, наш генеральний прокурор здатен бачити «оком государевим» лише викличну для маніхейської свідомості приватизацію лікарні. Його улюблений концепт: «Держава – злочинна організація Віктора Януковича».
Натомість уже давно прийшов час звернути увагу на особливу роль у більшості українських провалів і криз масової інтоксикації внаслідок радянського демотивуючого, нігілістичного ставлення до свободи, власності і ринку. Корупція зазвичай виникає й розквітає там, де зберігається хронічна потреба у когось (найчастіше – держави) якийсь ресурс чи послугу… випрошувати. Все спрощується в ринковому суспільстві, де будь-які послуги і більшість ресурсів просто продається в умовах конкурентної пропозиції і попиту на ринку.
Відтак, по-справжньому серйозна боротьба з корупцією має полягати в тому, щоб дати можливість ринку поширитися на значно ширші, ніж це мало місце у нас, маси людей. Даний імператив традиційно називають підтримкою малого і середнього бізнесу.
Саме цьому мала б сприяти вітчизняна реформа земельних відносин. Адже для України родюча земля – це майже те саме, що нафта для Саудівської Аравії. Якби нафту не дозволялося продавати, про яке захмарне багатство арабів можна було б говорити? Неповну власність на природний ресурс (без включення останнього в ринок) можна прирівняти до власності на марсіанській ландшафт чи кригу в Антарктиді. Чи це можна сприймати якось інакше?
На жаль, замість просування до ринку і його стандартів у нас вкотре поширюються ленінські настрої «помсти» олігархам, очікування справедливості як… безглуздого кримінально-правового реваншу. Переважно незаможному обивателю з телевізійних ток-шоу і соціальної журналістики пропонується умоглядна картинка: під «улюлюкання» натовпу десь там вішають олігархів, як раніше під зловтішну настанову плебеїв («догралися, так їм і треба») вивозили в небуття екстравагантних «ворогів народу».
У свідомості людей все ще успішно функціонує радянське виховання, засноване на цінностях не свободи, а зрівняльної справедливості. Це добре помітно на прикладі аналізу коментарів на західну аналітику. Люди прагнуть не стільки запустити в роботу свої бізнес-ідеї (яким сьогодні – тисяча перешкод), скільки отримати ґудзика з фрака розтерзаного олігарха або іржавого цвяха від щойно спаленого маєтку. Усе це велика морально-етична, але також і політична українська проблема.
Років зо п’ять тому я казав на одному з правозахисних «круглих столів» Єгору Соболєву, що інноваційний кадровий потенціал України є, по-суті, вичерпаним. Далі – треба, не відкладаючи ні на день, вчити по-новому молодих здібних людей. Потрібні не просто чесні «інші» люди, які раніше не брали участі в політиці, а люди по-новому виховані й навчені.
Україні давно потрібен "Американський університет" (за моделлю Центрально-Європейського університету Дж. Сороса в Будапешті або Американського університету в Болгарії – АУБГ), але цього у вищих ешелонах української влади поки що не розуміють. Так далеко і так глибоко зайшла в свідомість комуністична хвороба.
Утім, зовсім недавно мене здивував і, водночас, порадував один із героїв українського Майдану 2014 р. з Вінниці. На його переконання, просувати реформи, адекватні вимогам часу, а також здійснювати інші ефективні кроки Володимирові Гройсману заважає... вичерпаність інтуїції, заснованої на його вітчизняній напівосвіті. Думаю, десь так в нашому суспільстві проявляється і його чергове актуальне завдання.
27.01.2018