Ця справа була вже заторкувана на сторінках "Кр. Вістей", зокрема в статтях д-ра С. Барана, д-ра І. Н. і Д. С. Та вона вимагає дещо більше уваги з огляду на важливе значіння наших міст, яких мешканці опановані були чужою адміністрацією та залежні економічно від чужих кидали свій нарід, приймали чужу віру й мову, підлягали культурним чужим впливам та вкінці до решти асимілювались з чужим елєментом. Причинився до цього і брак ясно поставленого національного відродження в галицькій землі на початку XIX століття, та замале піклування міським населенням з боку наших тодішних провідників.
При нації трималися українська інтелігенція неї початку XIX століття тільки обрядом і на його оборону була звернена вся увага. Для консервативного села це могло вистарчити та для міста цього було замало. Творячи теорію про 3-міліонний український наpід у Галичині, не обзнайомлені належно з національним відродженням на Східній Україні та недоцінюючи його значіння, ми улягаючи хвилевій сприятливості конюнктури, не висунули відразу ясних національних гасел і тим загнали більш активні елєменти в польській національний табор, який саме виставив і обстоював такі ідеї. Між ін. проф. д-р В. Щурат посвятив був свого часу справі участи українців в польських повстаннях окрему статтю, в якій навів цілу плєяду українських імен.
Наша інтелігенція національно свідома, яка вийшла зі села, звязана з ним усіми фібрами своєї душі, хоча жила в місті, то всю свою працю віддала на двигнення села, вбачаючи в ньому одиноку підвалину сили нації. В місті не вміла вона працювати і взялась до-тієї праці дещо запізно. Пок. през. д-р К. Левицький наводив колись приклади такої роботи наших молодих народовців, які починали працю в місті від "Марусі" Квітки. Наводив пр. невдачі "Побратима" у Львові. Щойно пок. інж. Нагірний, вернувши зі студій у Швайцарії, приніс до нас нові методи праці у місті і розпочав її оснуванням "Зорі", а далі "Ремісничої Бурси" у Львові. За ним пішли і опісля інші діячі в галицьких містах. Наше духовенство по містах, як слушно відмічено це в інших статтях, не цікавилось тоді національним відродженням міського населення, бо само в більшости було москвофільське, тож не диво, що на нашу шкоду працювало духовенство польське.
Чорними красками малюють у своїх споминах занепад українського міщанства пок. Олександер Барвінський і д-р Євген Олесницький.
Ол. Барвінський згадує у своїх споминах, що, коли в 1885 р. вибрано його до міської ради в Тернополі, то тоді на 10.000 українців, 9.000 поляків і 12.000 жидів радних було — 18 жидів, 13 поляків і 5 українців, між ними 3 міщан, а тому що один з них помер, увійшов на його місце жид, так що жиди мали 19 радних, поляки 13, а українці 4. В громадській раді всі українці промовляли по польськи, навіть інтелігенти: парох і посол о. В. Фортуна та довголітний бурмістр д-р В. Лучаківський. Перший загoворив по українськи — Ол. Барвінський, а згодом міщани Василь Чумак і Андрій Сатурський, але проф. Загайкевич не міг відважитись і до кінця свого мандату мовчав...
Подібне було й у Стрию. Д-р Є. Олесницький згадує у своїх споминах, що коли він в 90 роках минулого століття відкрив там свою адвокатську канцелярію, зайшов до нього один стрийський міщанин зладити контракт і на запит, чи списати йому контракт по українськи, з обуренням заявив: "або ж я хлоп?"... Щойно завдяки послідовній праці вдалося направити давні занедбання і міщанство по наших містах поводі почало усвідомлюватись.
Велику шкоду заподіяли по містах мішані подружжя. Діти з цих подруж з правила пропадали і нераз ставали найзавзятішими ворогами українства.
І коли це робили люди старої доби то ще подекуди оправдане, але таке диво траплялося вже в новіших часах, навіть серед учасників визвольних змагань і т. зв. націоналістів. В родинах з мішаними подружжями панувала і чужа мова, газети і книжки, чужа культура, а з тим і чужі ворожі нам ідеї. А зокрема в місті, в цім чужім здебільша середовищі родина і традиція — це єдині заборода проти денаціоналізації.
Українська нація ступає саме на цей просторий шлях, виставляє собі та своїй культурі великі ціли. Вона мусить перебудовуючись, урбанізуючись здобути місто, привернути до себе відпавших від неї ті зденаціоналізовані елєменти. Але до великої монументальної будівлі потрібні несамі тільки ґраніти. А нація не стоїть тільки самою верхівкою. Модерній нації потрібні всі шари аж до найнижчих низин. Свята правда. Прим. Львів в листопаді 1918 р. боронили саме замарстинівські та личаківські батяри, тзв. "йонтки".
Одне треба нам тямити, що без міста немає модерної нації, а тільки велика, свідома своїх завдань нація є вільна від масової дезерції, від денаціоналізації.
А. Чернецький.
