Май

Дарей — жостокий король Персів, котрий з глибин давної старини являєть ся нам як хмар­ний символ житєвої темряви і мертвоти, той безсердечний тиран залюбки вінчав золотим ланцюхом гарне роцвиле дерево... Він — неприми­римий ворог сяючих красою житя Гелєнів. Яке воно могуче те сьвіжо розцвиле дерево! Чи не вінчав його сей гордий цар в болючім почутю своєї немочі проти зелених листків? Ось вже нема нї його, нї Великого Олександра, нї сяючої чудовим житєм Геляди — а воно, те сьвіжо розцвиле дерево пишаєть ся знова. Як мілїони лїт перед нами і мілїони лїт по нас. Почуваємо красу житя, коли глядимо на нього. Почуваємо в собі цїлу силу того таємного житя і його не­понятну для нас невмиручість. О — ми всї ба­жаємо вінчати його золотими вінцями і тулити наші уста до його непорочного білого цьвіта. Поети всїх часів оспівували найнїжнїйшими сло­вами той чар весняного розцьвіту, який все вос­кресаючим раєм горить перед нами, скільки раз на овидї явить ся роскішно всьміхнений люби­мець природи — май. В одній із своїх різб, у "Весні", дав Роден таке оживотворенє мертвого каменя, якого може на дармо шукати в різ­бах грецьких. А хто в силї відцифрувати ті гли­бини весняного почуваня, які замкнули великі музики в своїх симфонїях на честь маєвого ча­ру? Але всї вони — і ті піснї поетів і ті архи­твори різбарів і ті симфонїї великих творцїв гармонїйного звуку є рівно безпомічні про­ти невисказаної краси весняного овиду як і могучий цар Дарей зі своїм золотим ланцюхом. Вичуваємо у веснянім подисї щось, що має власть над нами — людьми. "Ненавиджу весни — жалуєть ся раз один великий нїмецький поет перед самим собою. „Почуваю в той химерний час цїлу порожнечу душі своєї і знаю, що не сотворю на весну нічого...“ А той до карикатури бездонний сум безлїч весняних віршів, які виспівують ся саме під сяйво перших цьвітів? Ми не став він вже традицийним явищем і чи не сьміємо ся вже давно з них? Але лїричні дебютанти, які повтаряють по тисяч раз вже тим самим римом висказувані почуваня несказаної туги, розбуджуваної весняною дниною, ті лїричні дебютанти, кажу, не переведуть ся нїколи і як тільки блисне май, то їх рохкіт озоветь ся знова.
Бо ми люди таксамо вперті в наших почуванях, як природа в глибинах свойого єства. Ріжниця є тільки ся, що ми собі здаємо справу з нашої впертости, а вона нї. І тому, що ми їй відмавляємо сьвідомости вчинку, тому в нас навіть инколи знимаєть ся охота ставити ся понад неї і з наполеонським жестом подиктувати їй наші умови. Очевидно. Бо ми — забороло сьвідомости, а вона — хто вона, ся незбагнена природа? З глибин того всього, що потворив ваш гордий дух, вільно нам сказати, що природа мертва, їй іменно бракує нашого животворного слова. Її Гімаляям, її бігунам, її океанам ми все протиставляємо наше слово і вона проти нашого слова все мусить скорити ся. Чи чоловік не справдїшний творець природи, коли в бездонний хаос її явищ вносить порядкуючий складник сьвідомости, тої сьвідомости, яку розбуджує в нас назва явища ? Всяка назва є наче остаточним сотворенєм явища і воплоченєм його в житє. Тому ми такі горді на нашу спромогу пізнаваня явищ і тому не любимо скоряти ся могутним силам нїмої природи. Коли ми щойно нашим словом надаємо їй можність близших відносин до нас — чому вона має жахати нас своїми слїпими силами?
І ось з глибин тої ривалїзациї між вами і природою в нас зачинаєть ся все нове житє, скільки раз наш ворог стоїть в своїм осїннім лахматю перед нами і наче благає нашої ласки. З осению наче вертаємо ся до себе, до сьвятинї нашого істнованя і дужі нашою сьвідомостию, так ярко відбиваючою від конаня в природї — продовжамо наше творче житє. Чим для нас тодї може бути природа ? Хиба тільки нїмою пригадкою смерти, яку ненавидимо. О — тих осїнних кістяків нїхто не ме вінчати золотими ланцюхами. Могутний Дарей не поклонить ся безсильній природї. Що є в нїй? Тїни, слїди, померки. Геть з тїнями, слїдами і померками! Нам треба краси і сили і треба нам передовсїм бевсмертности. Оше глядаймо того всього в нас самих, коли природа гине на цілій лїнїї. Бачите ось балеву салю? Чуєте її жваву музику? Jolly danse! Аж тепер забавимо ся як слїд, коли природа вже не має нам нічого дати. І коли вона — ся передше незборена природа — там за промінистими вікнами балевої салї щораз глибше потапае в смертельнім снї, тихо овіяна ледовою студїнию зимової ночи — ми люди живемо огнем розбурханої пожади житя. Природа, так сказати, не числить ся. Її нема. Ми є самі. Нам навіть не треба її банального сьвітла — сонця. Як гостї того князя Проспера в новелї Едґара По, ми готові замкнути ся в наших балевих салях на все, осьвітити її сьвітлами в сїм красок і вірити, що тут нас не знайде — смерть. Бо зимову природу ми виключаємо від співучасти в нашім житю. Одурені балем знаємо тільки яких роскоший нам треба шукати і знаємо, що їх вам дадуть люди. А коли нас що очарує, то хиба тільки гарна людина. А природою нехай журить ся той, кому слїд конопадити ся її снїгом.
Але згодом виринає з сумерків зимової ночи весняне сонце, що глядить на нас побідонос-ним зором вічного витявя. Як душно стає в наших комнатах — не дивно нам нараз з самих собою? Ах — !
„Flieh, auf, hinaus, ins weite Land...“ сьпівав колись Ґете, — той перший весняний день проймає цїле наше єство. Почуваємо добре, що находить на нас згодом таємна сила нашого противника. Бо з весною зачинаємо відчувати так як мертва природа. Є в нас хаос почувань, а хибує нам спершу слів, тих наших неоцїнних слів для них. „Царство за слово!“ хочеть ся нам кликнути за анґлійським королем, але в струях весняного проміня ми не в силї дошукати ся слів. На умі нам одно слово: весна. Або скажімо : май. Всьміхнений, осипаний білим цьвітом — май. Нї — не лиш нам вільно горіти таємним огнем житєвої пожади. Підчас, коли ми тільки спогадуємо собі зрадливу оману зимових танців — там в природі зачинаєть ся таємний баль. Її баль. Все, все є в ньому: музика, якої не від­дасть нї Бетовен нї Моцарт, сьвітло, яке воскре­сає житє, пахощі, які немічним вертають сили, краса лїнїй і ріжноманїтність красок, проти яких лїнїя Рафаеля зa гостра, а краска Рубенса за темна. А головно той пристрасний, могучий шепіт любови.
Чому кидаєш хату, чому блукаєш ся се­ред сяєва цьвітів ? Дарма, що ти не розумієш його — того жагучого шепоту маєвої ночи. Не вискажеш словами того, що саме нашіптує тобі ся таємна царівна природа, котра манить тебе до себе. Але бач — тобі на диво гордий прінціп сьвідомости став байдужний. Тебе, ові­яного маєвим леготом, не цїкавлять трівожні ар­ґументи, якими ти недавно відмежував царство людини від царства природи. О — ти тепер грі­хом називаєш всяку сьвідому думку про висшу душу сьвятого чоловіка. Оголомшений маєм ти все те, що хто коли сказав проти природи, називаєш студеною доктринериєю і тільки одно­го бажаєш: бажаєш почути ся одним атомом то­го таємно розспіваного, того розлюбленого воз­духа весни. Один великий поет ненавидів його ? Ах, певно, бо він почував цїлу неміч своєї шту­ки проти тої величної творчости, яка від віків білими цьвітами красить дерева. Неміч, страшну неміч... Бо який переможний є той чар цвитучих просторів !
Ось коли ми станемо око в око з маєвою природою, коли опинимо ся серед сяючих піль, а наш зір впаде на темно-синї простори ланів і зелені сяєва лугів, тодї під непорочний усьміх цьвітів і безконечну мрію синього неба не почу­ваємо ніякої нншої туги, лиш тихе бажанє вди­вити ся в блакит неба і склонити десь голову на цьвітистій мураві, потонути в дитинячім ще­бетї жайворонка і бути на хвилю — нїчим і всїм.
Так як се небо, ся трава, сї цьвіти і той вічно розбавлений жайворонок. На що нам нашої трі­вожної сьвідомости? Ось все довкола нас живе найглибшим житєм, а проте не знає нашої бота­нїчної термінольоґії і не спізнає себе нїколи в наших наукових підручниках. Не треба нам в хвилї маєвого захвату нї учених, нї фільосо­фів, нї поетів. 3даєть ся нам, що вглиблені в сріблисті хмарки виднокола розуміємо най­глибші тайни релїґії, штуки, природи і того всього, що називаємо нашим істнованєм. Почу­ваємо абсолютну перевагу синього овиду над усїм, що називаєть ся в нас сьвітом нашої душі. Від чарівного зору цьвітів, які наче легко заро­жевлені дїточі личка глядять на нас з якоюсь тихою радостию, ми згодом примирюємо ся і з супрематом весняної природи. Здаєть ся нам, що самі розуміємо все, не потреба нам нїяких книг шуканої мудрости, що найвисше здійметь­ся в нас туга за кимсь, кого ми могли би так любити, як любимо в тій хвилї блакит неба і ті казочно пестливі єства, утаєні в цьвітах. Нї — не любити. Обожати хотїлось би нам когось, хто зміг би стати для нас людським символом тої незбагненої краси довкола нас. І думаємо про те чудове єство, що було б нїжне як лоно сріблавої хмарки і вдумливе як той блакит і біле та сьвяте як цьвіт. Властиво — не ми думаємо про те. Лиш природа. Ся любовна мрія нашої душі — то її слово. Хто знає, чи се не най­глибше слово нашого житя? Але ми не розумі­ємо його як слід. Бо ми доктринери. Нас доктри­нерия вчить час. Думаємо і розуміємо, що по­лишимо колись сї сині овиди на все і тому по­зваляємо студеній гадцї на жостокі конструкциї в сторону нашого житя. Тому нема в нас сти­хійної радости житя і нема в нас того погідного леготу, який лине над розцвилими полями. І тому ми почуваємо сю ненависть великого поета до весни. І в нас від захвату до ненависти — лиш один ступінь. Бо саме той весняний зaxват каже нам бачити в природї те, чим вона така могуча: її безконечність. А на тій точцї ми — ми великі творцї оживотворюючого слова — ми тільки пе­реминаючі фантоми дня...