Нам пишуть: У наші села знищені війною заглянула люта зима. Хати обідрані, вікна повибивані, нема чим поладнати, солому забрало війско тай нема з чого класти загати, селяни голі і босї, а тут острі морози наступили і люди мерзнуть на селї. По містах морево холоду також страшне, але там є бодай кому обізвати ся за опалим, робить ся крик, шум, застановляєть ся рух трамваїв, вносять інтерпеляції, скликують анкети і апровізаційні уряди разом з полїтичними властями бодай старають ся хвилево зарадити.
Про село всї забули, бо всї переконані, що хлоп нинї пан тай він може конати з голоду і холоду.
Те все дуже на руку дїдичам — властителям лїсів, які кажуть собі за опал платити горендальні цїни. У нас в Галичинї мають дїдичі монополь лїсів і використовують його в прямо нечуваний спосіб. Засяг дров, який перед війною коштував 14—18 кор. кажуть собі тепер платити 200—300 кор. і хлоп мучить платити, бо замерзне в хатї з дїточками.
Де тут наші славні власти, які так совісно переводять реквізиції по селах і забирають у селян пшеницю по 42 кор. за сотнар? Де та справедливість в полїтицї максимальних цїн? Селянина замикають до арештів за підбиванє цїн, як він продасть жито по цїнї висшій, нїж 42 кор., а того чистого розбою за дрова нїхто не бачить.
Самоволя дїдичів не кінчить ся на економічнім визиску селянина. Вони мстять ся на свідомійших українських селянах і на цїлих українських селах тай взагалї не хочуть видавати дров і селян огортає нераз прямо розпука. Вони висилають депутації з чолобитнями до панських посїпаків, зобовязують ся панщиняних робіт на цїле будуче лїто, відіймають собі і дїтям від уст остатну ложку молока, остатнє яйце, остатну курку і несуть панському лїсничому, щоби тільки спродав дрова на опал.
Одним словом визиск не має нїяких границь.
Ц. к. староства дивлять ся на то і мовчать. В кождім старостві оголошують ц. к. староства льокальні максимальні тарифи, а в тих тарифах цїн на дрова звичайно нема, а як і є, то звичайно високі. Та коби вже і тих цїн дїдичі три мали ся, я то і ті цїни є лиш на те, аби міське населенє могло танше дрова купити, натомість для сїл вони не обовязують в практицї. Для міст староства звичaйнo зарезервовують якусь скількість дров в нових лїтах і ту скількість дїдич денеде видають по тих максимальних цїнах. Для селян у них дров звичайно вже нeмa, хиба що заплатить потрійно і почвірно.
Селяни не знають передовсїм, яка є тарифа на дрова, бо тих тариф по селах не оголошують. Вони не знають також, що переступленє тої тарифи є злочином підбиваня цїн, так як пepеступлене цїни за збіже і не знають, що за таке підбитє цїни можна і належить зробити на даного дїдича карне донесенє до державної прокураторії, яка обовязана виточити судове доходженє проти дїдича і виновника замкнути до криміналу. Того однак боїть ся кождий зробити, бо дїдич взагалї дров не спродасть і хоч гинь з xолоду. Тут потрібна конечно громадянська збірна поміч.
Справою повинні заняти ся наші господарські орґанїзації і полїтична репрезентація. Треба негайно поробити стараня, щоби дрова можна було брати з панських лїсів примусово і вкоротити самоволю дїдичів. Так як у селян реквіруєть ся збіже на то, щоби міське населенє не гинуло з голоду, так також треба зареквірувати і панські дрова по лїсах та роздїлити їх рівномірно для всїх сил. Цїни за дрова не повинні відбігати богато понад мирову висоту, бo кошти продукції тих дров майже не змінили ся, отже кожде підвисшенє цїн є визиском воєнної конюнктури і неслушним збогаченєм дїдичів, лїсових монополїстів. Для українського народу в Галичинї справа має ще й специфічно полїтичне значінє, бо дїдичі переводять тепер давні полїтичні обрахунки із нашим народом. Справа одним словом пекуча, бо весь заощаджений гріш наших селян опинить ся через зиму в кишенях дїдичів, а мимо того далї будуть всї кричати: "хлоп нинї пан!"
Ілько Цьокан.
