Видавництво «Срібна шпора» вдало об’єднало у гарному і доступному томі під назвою «Дух Різдва» сторінки, що їх Гілберт К. Честертон присвятив святкуванню цього празника, під час якого ми поминаємо переворот всесвіту.  Для Честертона, що був паладином радості, Різдво є темою, якою з насолодою живиться його перо; і на сторінках цієї прегарної книжки (найкращий подарунок, який можна зробити у ці дні) трапляються статті і вірші, оповідання та інтермедії, що сповнюють наші душі отою радістю, якою ми світилися лише в дитинстві.

 

Честертон добре знав, що пише для покоління, яке – як і наше – було настільки змучене, що навіть не могло ухопитися за щось таке міцне, як традиція. Він знав, що люди нашого часу «пливуть за течією, як наполовину розталий айсберг, що плаває у каламутних водах, не знаючи, чому він не пасує до свого оточення». Зрештою, він знав, що це відчуття  розтавання і дрейфу дуже пов’язане з втратою духу Різдва, котрий є страшенно плотським, бо виражається не в спіритуалістичних відозвах, а втілений у немовляті – слабкому й закоцюблому немовляті, яке плаче посеред ночі, сховане у яслах. У цьому, на думку Честертона, є емоційний парадокс, на який спирається Різдво: «Потугу й осереддя цілого світу можна знайти у чомусь на позір маленькому. (…) Щось надзвичайного спостерігати, наскільки це відчуття парадоксу ясел втрачають блискучі й обдаровані теологи і зберігають колядки».

 

Різдвяні колядки і через дві тисячі років продовжують нагадувати нам, що світом можна управляти з ясел. Усі революційні відозви, всі демократичні обіцянки бліднуть супроти сліпучої дерзновенності цього парадоксу, який говорить нам про Бога, несамовитого від любові до своїх творінь; настільки несамовитого, що задля того, аби повернути їхню приязнь, він стає наче одним із них. І який, до того ж, заповзявшись стати одним із них, не вибирає ні можновладного, ні заможного, а лиш убогого, який не може народитися в палаці, ані навіть у державній лікарні, а мусить вдовольнитися печерою, де пастухи тримають худобу. «Велич Господа захована під землею», – пише Честертон. І парадокс, що тієї ночі він воплотився в тих яслах, «зробився чимось більш довговічним і міцнішим, аніж камені Риму». Впали наймогутніші імперії світу, як впадуть демократичні обіцянки, якими нам зараз пестять вуха; а цей парадокс і далі оживатиме в серцях людей, рятуючи їх від усіх бляклих химер, що обіцяли їм золоті гори.

 

У кумедному уривку «Духу Різдва» Честертон іронізує з новочасних людей, які вважають, що Різдво не відповідає духові нашої доби. Рації їм не бракує: Різдво передбачає, що родини є дружними чи хоча б зберуться разом; а дух нашого часу – який сформував нашу чутливість у «цій великій демократичній абстракції, що зветься Людьми»; який навчив нас лити сльози через телевізійні кадри голоду і катастроф, що сталися десь на загумінках атласу; який одурманив нас благодійністю і гуманізмом – не може натомість «витримати потрясіння від несподіваного приїзду власної матері чи навіть власного сина». Честертон апелює до соліпсичної людини нашого часу, яка, якщо не хоче святкувати Різдво, то нехай влаштує принаймні родинну учту; бо вилазячи зі своєї шкаралупи, вона вже починає святкувати Різдво, не усвідомлюючи цього. Він нас застерігає від двох найбільших небезпек, що підстерігають Різдво: пуританської спіритуалізації, яка забуває, що Бог не обкурив світ Миром, Братерством чи якоюсь іншою ентелехією з великої літери, а волів зосередитися на намацальній плоті немовляти Ісуса; і його меркантилізації, яка перетворила шестипенсові монети, що їх англійці стромляють в різдвяний пудинг (як ми, іспанці, стромляємо квасолини в калач, який печемо до свята Трьох царів), на тридцять срібняків.       

 

В одній надзвичайно веселій статті, що увійшла у цю пречудову книжку, Честертон з неприхованим захватом коментує різдвяні страви і відкрито визнає, що Різдво і здоров’я є антагоністами; проте відразу ж стверджує, що по-справжньому здорові люди повинні стати на бік Різдва. Врешті-решт, напитися є безконечно меншим переступом, а похмілля далеко не таким прикрим, як зарозумілість. Бо саме на неї страждає той, хто прагне віддалитися від ясел, де квилить слабке немовля, забуваючи, що поза ними – безмежна ніч.   

 



Juan Manuel De Prada
El espíritu de la Navidad
XLSemanal, 18.12.2017
Зреферувала Галина Грабовська

 

23.12.2017