Наш час не сприяє процвітанню справжніх мудреців; я навіть наважуся сказати, що, як тільки виявляє одного з них, притьмом намагається його заглушити. Коли перелічують біди, які мордують та нівечать нашу добу, ніколи не згадують про цю недооцінку, що від неї страждають мудреці; та як на мене це одна з найочевидніших причин отих бід, яка водночас позбавляє суспільство доброго сьогодення і стерилізує його від доброго майбуття. Там, де немає дощів, наступає пустеля; а там, де мудрість не знаходить природних шляхів передачі наступним поколінням, люди врешті-решт дурнішають. Але хто такий мудрець? Ясна річ, ним не є ні ерудит, ні людина, яка накопичила величезну кількість знань; також це не «експерт» чи той, хто володіє конкретною наукою або технологією. Леонардо Кастельяні подав визначення мудреця, яке мені здається напрочуд влучним: «Це той, хто здатен навчати науці; чи радше усім наукам, озброєним мудрістю. Хто здатен навчати, хто володіє дисципліною у habitus vital, хто осягнув її цілком і повністю або, точніше, мандрує з нею своїм всесвітом. Це особливі люди. Вони бачать увесь світ через свою науку, виявляють її повсюди, не розлучаються з неї і роблять там постійні відкриття – під час медового місяця чи в нескінченному стані заручених».
По суті, мудрець живе в своїй науці, як ще ненароджене дитя живе в плаценті, яка його оберігає і годує, однак, як це не парадоксально, його бачення світу є всеохоплюючим. Цим він відрізняється від просто ерудита, для якого його знання врешті-решт перетворюються на стерилізаційну камеру; мудрець же, навпаки, живучи всередині своєї науки, може дивитися на світ орлиним зором і там, де затримується його погляд, його наука стає плодотворною та просвітницькою. Мудрець може проникати на чужі йому території (на відміну від ерудита та «експерта»), відразу їх колонізувати і приєднувати до свого всесвіту; крім того, він може запропонувати, показати їх усім решта і таким чином пробудити у тих, хто його слухає чи читає, радісне відчуття причетності. Справжній мудрець своїм навчанням не лише спонукає нас думати, а ще й забезпечує скелетом та мускулатурою наші думки; він не лише заохочує наш розум, а ще тримає його в своїх обіймах, підтримує, зміцнює, оснащає міцним риштуванням і водночас спонукає до нових експедицій раніше неходженими шляхами. Зрештою мудрець здатен підняти нас із площини випадковостей у площину принципів чи першопричин, і таким чином те, що досі здавалося нам суперечливою нісенітницею, набуває зрозумілої форми. Отже, мудреців постійно матимуть за ніщо, переслідуватимуть, нищитимуть можновладці, ті, хто не зацікавлений в тому, аби існували люди, які, проживаючи медовий місяць чи стан заручених зі знаннями, спроможні передавати їх тим, хто їх читає чи слухає; а позаяк такі люди усе ще – якимось дивом! – існують, можновладців влаштує, якщо їх передача знань захиріє.
Впродовж останніх двох із гаком років як ведучий телепрограми «Сльози під дощем» я мав нагоду познайомитися з кількома мудрецями. Вони і справді є винятковими людьми (у двох значенням цього слова: «рідкісними» та «безцінними»), і не тому, що в них дивакувата манера поведінки чи важкий норов (бо скільки би світ не називав їх «відлюдькуватими», зазвичай вони є людьми щирими), а через те, що говорять про те, про що вже ніхто не говорить, що видається чимось «марсіанським» серед нісенітниць, які нам невтомно повторили тисячу разів і які ми завчили, як папуги. Мене захоплює в них їх непідкупність: застосувавши свій розум, вони могли б задобрити весь світ, а світ натомість обдарував би їх почестями та похвалами; могли б адаптуватися до інертного, сумирного та вихолощеного мислення, яке панує в наш час, і їх вознесли би до найвищих вершин викладання чи прославили як «моральних авторитетів» (щезни, сатано!); та вони воліли залишатися вірними науці, з якою нескінченно заручені, і світ відплатив їм сторицею. Я можу погоджуватися в основному з тим, що вони кажуть (як це буває у мене з Мігелем Айусо, либонь, наймудрішою людиною, з якою я запізнався у своєму житті), чи розходитися з ними в думках ( як часом це стається з Антонію Ґарсія Тревіхано), та поряд з ними горизонти мого мислення розширюються; і хоча їх мудрість, на жаль, не передається мені, я можу бодай кілька хвилин насолоджуватися їх орлиним зором і уявляти собі світ, в якому мудреці не були би приречені на остракізм.
Juan Manuel de Prada
Sabios
XLSemanal, 03.03.2013
Зреферувала Галина Грабовська