Вина і кара в літературі і праві

Питання вини й кари сформуловане в праві ясно, воно точно опреділює ці два поняття, які від прадавних часів є невідлучним супутником людини. Питання вини й кари в літературі має різну розвязку, різний підхід, залежно від того, як до цього питання поставився автор. Вина й кара — це вічна проблема, яку і правники і письменники стараються, у парі з розвитком людської культури, завжди вирішити справедливо, хоч управа це має обєктивний характер, у письменстві субєктивний. Питання вини й кари та їх поняття незвичайно широкі, — воно має свою притягаючу силу, так як кожна важна життєва проблема, що абсорбує людський ум, про яку завжди будуть говорити, розяснювати й опреділювати її в цей чи інший спосіб.
Д-р Юрій Старосольський, що 25. листопада ц. р. говорив у Літературно-Мистецькому Клюбі у Львові на тему: "Вина і кара в літературі і праві", продумало підійшов до цієї проблеми, розгортаючи її досить широко та доповняючи прикладами з життя й літератури. В красному письменстві злочин (зрада, душогубство і т. ін.) є темою, що ніколи не старіється, темою, що цікавить і автора і читача. Вистане переглянути твори нашої та світової літератури, щоб зорієнтуватися, скільки місця присвячено цьому питанню. У львівському українському театрі проблема злочину й вини була представлена у сценічних творах: "Ой, не ходи Грицю", "Маруся Богуславка", "Ніч під Івана Купала", "Степовий гість", "Ріка", з опер: "Тоска", "Аїда" й ін. Безперечно, що підхід до цієї справи є різний, як різні є лади, як різні є автори, що її насвітлюють і розвязують. Письменника цікавлять у злочині його психологічні причини, тоді як право звертає свою увагу на злочинця, як людину, що діяла проти нього і яку треба покарати.
Кожна людина тужить до справедливости. Справедливість — це гасло, за здійснення якого боролися і терпіли майже всі представники неспокійного людського духа. За то боровся Сократ, Данте, за здійснення гасла справедливости змагався і наш Шевченко. Це їх єдина вина, яку вони мусіли відпокутувати, по думці тодішніx законів. Якже ж іншими людьми були вони в дійсності! Справедливість у праві розглядається, як відношення до того чи іншого параґрафу.
У дальшому ході свого реферату доповідач зупинився довше над особою справця злочину (по думці права) та над його відношенням до злочину. Широка література, яка розглядає це питання, говорить, що людина не може рішати про свої вчинки, в людині діють спадкові сили. Це т. зв. підхід детерміністичний. Одначе в праві детерміністичний світогляд годі брати на увагу, бо тоді треба було б відкинути питання вини і кари. В літературі детермінізм має багате застосування, він панує над усім письменством. Персонажі творів, темою яких є якийсь злочин, діють здетермінізовано. Для ілюстрації цього твердження доповідач подав низку прикладів із світової літератури, починаючи від старо-грецької і старо-римської, аж до найновішої. Один із прикладів, що є дуже яскравим і переконливим, це Раскольніков Достоєвського.
Багато письменників старається коли не виправдати, то при найменше в іншому світлі представити такі історичні постаті, як Юду і Брута, яких історія і право остаточно засудили. Для деяких письменників Юда — це нещаслива людина, якою кермувала сила спадковости. Знову ж Брут для одних зрадник, для інших революціонер, який визволяє Рим від терору Цезара. У Дантовій "Божественній комедії" Юда і Брут, як найбільші злочинці, приміщені на самому дні пекла.
Кінчаючи свою доповідь, д-р Ю. Старосольський висловив думку, що так довго, як довго людина буде прямувати до чогось, то завсіди хоч-не-хоч мусить колись переступити діючий або моральний закон.
Після доповіді розгорнулась цікава дискусія. Д-р Падох заявив, що правники дуже багато користають із красного письменства, зокрема з тих творів, що заторкують проблему вини і кари. Читання таких творів поширює світогляд правника і тому кожний правник мусить цікавитися красним письменством, бо в ньому завсіди знайде те, що його найбільше цікавить. М-р С. Стефаник вказав, що в українській літературі представники права виступають дуже часто ("Забобон" Mapтoвича), так як і в світовій літературі (Дікенс). Очевидно, що правники, як типи, представлені різно, що, очевидно, покривається з особистим поглядом автора на них, як оборонців права. Зрештою автор у великій мірі відзеркалює думку більшости людей, що дивляться на правників, як на одиниці без серця та на крутіїв. Очевидно, що ці поняття хибні. Ростислав Єндик підійшов до питання вини й кари зі становища антрополога, заявляючи, що расова гіґієна відкидає вину, бо людина не має свідомости вчинку. Людина зявляється на світ з окресленими склонностями, які і діють на її поступки. Для письменника не важна проблема вини й кари. Письменник сам собі створює персонажі і питання вини й кари розвязує по свому. Манера психоаналізи персонажів — це манера виключно московська. Західна література сприймає персонаж у його чинах. М-р Книш заявив, що право мусить розвиватися у співдіянні з красним письменством. Це забезпечить право перед закостенілістю. Д-р Гр. Лужницький, який виступив від письменників, сказав, що література, заторкуючи все нові проблеми (зокрема: злочин — кара) та розвязуючи їх, дає правникам багатий матеріял для їхньої практики.
Доповідь д-ра Старосольського була цікава і мала безперечний успіх. Всі присутні висловилися про неї прихильно.       
БЕН.

02.12.1942

До теми