(Тип, що не вмірає)
Рішуче, щось попсувалося на світі. Ні, не те, що — війна. Війна може мати навіть свої принади, коли в когось, як у пані Лілі, двадцятьвісім років, золоте (природного кольору) волосся і синьо-голубі з вогким поглядом, очі. Уявляєте собі ефект: золото й синява на тлі сірої краски мундира?... І не те, що — апровізація. Це, навіть улегшує справу: непотрібно ця мука з примусовою голодівкою, коли довкола Вас люди запихаються ласощами, а вітрини крамниць безсоромно провокують Вас уздовж вашої дороги по місту. Не те, навіть, що довкола бачите похмурі обличчя, чуєте сварку в трамваю, а сусідки Вашої мами зносять вам у хату всякі Іовині вістки. Цього можна не бачити й не чути, загорнувшися у свою вищість, як, проходячи повз юрбу жебраків, загортаємося щільніше у своє хутро.
Ось врешті впало це слово. Слово, що не дає хвилини спокою, затроює всяку дрібну радість, зганяє сон з очей. Хутро! У пані Лілі нема хутра. І сто раз гірше ще: у пані Лілі нема ніяких, але ж ніякіських виглядів, щоб його здобути.
І саме тепер! Тепер, коли по вулицях снуються занадто статечні, але все ж дорогоцінні каракули, коли чарівним кльошем колихаються на жіночих бедрах "брайтшванци", коли з'явилося у Львові хутро з синіх, химерно споєних лисів! Чи ви можете це зрозуміти: у Львові жінки (і хто? От якісь собі!) ходять у прекрасних хутрах, а пані Ліля немає жодного!
Жодного! Страшне слово. Воно б'є по уяві і з неї знову вибухають вгору нові проєкти, але всім їм стає на перешкоді одне мале слово, що зростає і зростає, аж з нього робиться тридцятьлітній мужчина, Лілин власний (на жаль), чоловік. І Лілю обхоплює безнадія.
Що можна зробити з таким чоловіком?
Нічого!
Можна чекати на нього, аж прийде з праці, втомлений і злий, можна дивитися, як він їсть свою улюблену фасолькову зупу, з затиркою (ще щастя, що є мама, яка робить йому цю затирку з завзяттям, гідним ліпшої справи), можна з ним безнадійно сваритися, що, теж на жаль, не дає вам ніякої сатисфакції. І ще можна роздумувати свою колишню помилку, що має вже теж тільки теоретичне значення.
Пані Ліля сидить і "дується". Але цей засіб, що діяв чуда в ері польського злотого і всяких кредитових можливостей, хутко вичерпується і Ліля починає говорити.
— Сьогодні була у нас Ірка. Мусїла, очевидно, спрезентувати свої "брайтшванци" і "аляски", бо велюровий капелюх я вже бачила.
— Так? — розсіяно питається Олько (це чоловік) і береться за свою газету. Але цього Лілі вже забагато.
— Як ти уявляєш собі цю зиму? В чім я буду ходити?
— Якто "в чім"? Хіба ти не переробляла собі плащика і не направила в "вульканізації" своїх снігівців?
— Якраз! Ось що! Я й сподівалася від тебе такого. Маю ходити четвертий рік у плащі, в латаних снігівцях, в фільцовому за сорок золотих капелюсі й дивитися, як всі ці "краков'янки" вдягають що раз інші хутра, що раз інші боти, велюрові капелюхи, цельофанові нагортки і Бог зна ще що...
— Скажи вже зразу все: якби ти була вийшла заміж за Юрка і поїхала з ним до Кракова, то була б мала сьогодні хутро з "брайтшванців" і всі ті додатки, за якими так страждаєш. Словом, помилка, яку годі направити.
Олько кидає на землю газету, іде до свого тапчана, натягає на себе накривало і перестає для Лілі існувати.
Ліля вражена. Вражена в своїх найкращих почуванням. Так! За те, що вона вибрала його, що погодилася разом з ним перебути большевицький балаган і страх, що їх вивезуть... за це зона має ходити обідрана, (ну, не так, річ ясна, дослівно, та, в порівнанні з іншими, таки справді опущена!) і не сміє навіть про це писнути!
І Ліля йде в пересерді до шафи, бере свій ненависний плащ (ще щастя, що вона дала до нього сельскінові рукави і стоячий комір), вибірає один з трьох капелюхів і йде до — кіно.
В кіно є тепло й людно. А коли блисне світло, ніхто не дивиться на Лілин одяг. До неї цікаво звертаються якісь очі, хтось вказує іншому в її бік головою і тоді знову приходить на думку, який чудовий ефект давала б її кольоровість, на тлі сірого мундира.
Але ні, ні! Про це нема мови.
А врешті, може?..
Мурка.
