Впродовж одного семестру 2015 року Нобелівський лауреат Маріо Варґас Льйоса разом з професором Рубеном Ґальйо прочитали курс лекцій про літературу і політику. Тепер ці бесіди стали книжкою «Розмова в Принстоні», з якої ми пропонуємо вашій увазі уривок.
Рубен Ґальйо. В романі «Хто вбив Паломіно Молеро?» показано, що об’єктивна істина не завжди є вірогідною для публіки. Читач знає, що Міндреау вкоротив собі віку – це одна з небагатьох істин у романі, які можна довести. Але селяни, мешканці містечка, у це не вірять – почасти тому, бо переконані, що можновладці не накладають на себе рук: якщо вмирають, то, значить, хтось їх порішив. Чи можете Ви розповісти нам про цих недовірливих людей, які керуються не здоровим глуздом, а певними фантазіями? Цей епізод, здається, передує тому, що сталося під час Вашої президентської кампанії: там також були люди, які не хотіли вірити у певні істини, які можна довести.
Маріо Варґас Льйоса. Мені здається дуже захопливим цей процес створення міфів, що має місце в царині, яку називають громадською думкою. Громадська думка здійснює дивні операції, які дають цікавий результат: гірка правда стає брехнею, а брехня – правдою. Є речі, в які люди не хочуть вірити, водночас вони вірять у те, що не є правдою. Одним із великих інструментів цієї трансформації є література. Літературні версії історії дуже часто накладаються на історію і заміняють її, як це має місце з «Війною і миром». Це настільки надзвичайний роман, що читачі починають вірити, що саме так все відбувалось у дійсності, хоча історики вперто намагалися довести, що Толстой дозволив собі багато вільностей і що дійсність була значно складнішою чи значно простішою, ніж версія романіста. Ніхто, читаючи Толстого, не може уявити, що битви, які він описує, відбувалися по-іншому. Література заміняє правду, як це відбувається також з битвою при Ватерлоо, яку описав Віктор Гюго. Ця битва так чудово описана в «Знедолених», що в кінці у читачів з’являється переконання – саме такою була історична правда. Експерти довели, що це не так; проте сила переконання роману є такою великою, що перетворює брехню на правду. Саме це й робить література – видозмінює реальність.
Дещо складніше і незрозуміліше відбувається, коли громадська думка бере гору над істиною, перетворюючи правду на брехню чи навпаки. Це є частим явищем повсюди, але найчастіше таке відбувається в країнах із традицією диктатури, демагогії, спотворення реальності. Там межі між правдою і брехнею є розмитими, як це часто трапляється в Латинській Америці. На нашому континенті політичні правда і брехня перемішані настільки, що майже неможливо відрізнити одну від іншої. Саме це ми бачимо в «Паломіно Молеро», коли люди відмовляються вірити, що полковник Міндреау наклав на себе руки. Люди живуть, оточені нерозкритими злочинами, ситуаціями, коли насильство бере гору над законністю, і тому вони є дуже недовірливими. Іронія в тому, що коли правду розкривають, вони сприймають її як ще одну брехню.
Р. Ґ. Щось схоже трапилось зі звітом комісії, членом якої Ви були, яка з’ясовувала обставини масакри в селі Учураккай.
М. В. Л. Так, та історія має багато спільного з цією темою. Нагадаймо коротко факти. На початку вісімдесятих років партизанський рух «Сендеро Люміносо» залив насильством Перу. Розпочалося все в андському місті Аякучо в центрі країни, яке перетворилося на епіцентр цього терористичного руху, натхненого китайською культурною революцією та ідеями Мао Цзедуна. Одного дня до Ліми надійшла звістка про масове вбивство у дуже віддаленій місцевості, в ікічанських общинах, які є дуже примітивними поселеннями, розміщеними на висоті Аякучо, на верхів’ях гірського хребта. Група журналістів – майже всі були лівими – вирушила в Аякучо, щоб упевнитися, чи та масакра справді відбулася; і коли вони прибули в Учураккай, їх убили в дуже жахливий спосіб.
Вибухнув страшенний скандал – подумали, що відповідальними за це є військові. Ліва преса пов’язала цей злочин з убивствами селян, учинених солдатами. Треба нагадати, що армія була задіяна у боротьбі проти груп сендеристів, які здійснювали терористичні акти по всій країні, і мали місце кілька випадків, які набули широкого розголосу, коли військові вбивали селян, які переховували сендеристів. Тож відповідальність за вбивство журналістів в Учураккаї преса поклала на армію, а громадськість вимагала справедливості й покарання відповідальних.
Тодішній президент Белаунде Террі, що був цивільним і зайняв президентський пост внаслідок вільних виборів, призначив трьох осіб, які увійшли в комісію з розслідування: директора школи журналістики, одного дуже шанованого юриста і мене. Ми втрьох поїхали в Аякучо і провели там кілька тижнів, розпитуючи військових, керівників профспілок і політичних лідерів перед тим, як поїхати в Учураккай. То був вражаючий досвід, бо ми зібрали місцевих селян на віче і під час одного дуже бурхливого зібрання вони нам сказали: «Так, це ми їх вбили, бо думали, що то терористи, ми гадали, що то були сендеристи».
Що ж сталося, якщо підсумувати цю історію? Сендеристи, аби уникнути контролю поліції і війська, ховалися у верхів’ях гірського хребта – саме там, де розташовані ці ікічанські общини. То були дуже примітивні общини, які на початку ХІХ ст. об’єдналися з іспанцями і воювали проти сил, які боролися за незалежність. Вони захищали колонію через ненависть до тих, хто очолював рухи за незалежність. Вони були звичні до насильства. Сендеристи наїжджали туди, ставали на постій в цих общинах – які надзвичайно бідні, на відміну від мешканців долини Мантаро, що є відносно заможними, – їли харчі і вбивали худобу цих селян, забирали дітей, аби тренувати їх, і вимагали сплачувати данину партизанам. Усе це створювало конфлікти між цими общинами і сендеристами.
Відбулися кілька інцидентів, коли сендеристи вбили селян, тож мешканці Ікічі створили спілку, що об’єднала общини всього цього регіону, і твердо домовилися протистояти «Сендеро Люміносо» – не з ідеологічних питань, а через те, що партизани зробилися важким тягарем для цих настільки бідних людей. Окрім того, вони хотіли уникнути проблем із поліцією чи армією. Тож вони виступають проти сендеристів, влаштовують засідку, захоплюють понад 40 партизанів і вбивають їх. А позаяк вони вчинили стільки убивств, то живуть у стані величезного потрясіння – очікують відповіді від «Сендеро», боятья, що сендеристи прийдуть, аби вчинити розправу. Про це нічого не знали ані в Лімі, ані за межами цих високих гір хребта Аякучо.
І саме в той момент з’явилися вісім журналістів зі своїм провідником. Вони абсолютно нічого не знали про те, що сталося, і хотіли лише розслідувати вбивства селян, які приписували військовим. Прибувши, почали розпитувати – і община відреагувала з несамовитою люттю: їх оточили, накинулись на них і забили палицями. Кілька журналістів розмовляли мовою кечуа і намагалися порозумітися, але це нічого не дало, врешті-решт їх убили.
Саме таким був висновок нашого розслідування: що селяни убили журналістів, тому що переживали сильне потрясіння і прийняли їх за сендеристів. Крім того, селяни випили багато чічі, багато з них були п’яні. То не був умисний злочин, аби ліквідувати журналістів: то було щось несподіване, почасти тому, що туди не прибував ніхто, хто не був би військовим чи сендеристом. А позаяк журналісти були цивільними, їх сплутали з партизанами.
Саме такою була правда, в яку ніхто не повірив. На нас, членів комісії, нападали із люттю, яку важко собі уявити: нас звинувачували, що ми брешемо, що ми сфальсифікували брехню, аби виправдати армію, що ми стали на бік військових, що ми змовилися з владою, аби ввести в оману громадськість. Багато років по тому, коли скінчилася диктатура Фухіморі, було засновано Комісію правди, яку очолив дуже авторитетний професор філософії Католицького університету і в котру ввійшли соціологи, лікарі й психіатри. Ця комісія – звіт якої є неперевершеним – дійшла точно таких самих висновків, що їх зробили ми двадцять років перед тим. Та попри це розслідування і роботу комісії, перуанцям – чи важливому прошарку громадськості – усе ще важко повірити, що все відбулося саме так, тому що ідея про те, що є селяни, які вбивають журналістів, не вписується в ідеологічні схеми. Існує упередження, яке стверджує, що відповідальними за будь-яке вбивство селян є військові.
Mario Vargas Llosa
Verdades convertidas en mentiras
El País, 21.09.2017
Зреферувала Галина Грабовська
02.11.2017