Сьогодні у вівторок, 29 дня вересня 1942 р. йде в Львівському Оперному Театрі прапрем'єра драми М. Гальбе "Ріка".
Макс Гальбе, один з кращих німецьких драматургів, українському загалові, а головно театральній публиці відомий ще зі своєї "Молодості". Його рання драма (написав її в 1893 р.) "Молодість" пройшла ще в 1917— 1920 рр. усі українські сцени від Києва й Херсону починаючи, а Станиславовом та Львовом кінчаючи — всюди добуваючи собі заслужений успіх. Та коли "Молодість" і мала в собі повно чару весни й кохання, можна було на її дні добачити Макса Гальбе — психолога, цього вдумчивого життєвого філософа, який з життя і тільки при помочі життя розв'язує питання пристрастей людини й старається прослідити незбагнуті сили природи.
Др. Макс Гальбе уродився в 1865 р. у Ґітлянді над Вислою біля Данціґу, як син дідича Роберта Гальбе.
Спершу студіював право в Гейдельберґу, відтак ґерманістику в Мюнхені і в 1888 р. зложив у Мюнхені докторат фільософії. Від 1888 р. npaцює як поет, журналіст, драматурґ і новеліст.
Перші його драматичні спроби "Доробкевич" (соціяльна траґедія, написана 1889 року), чи "Вільне кохання" (модерна драма — як сам автор її назвав, написана в 1890 р.), не добули признання Максові Гальбе. І не диво. По словам Гальбе, "драма — це символ усіх тих первнів життя, що криються у нашій підсвідомості" — то ж ясно, що на переломі двадцятого століття, в добі, коли в літературі воювали зі собою або й перехрещувалися натуралізм зі символізмом, коли на сцені почався новий "дух часу", який вище ставив техніку сцени, як саму драму — Макса Гальбе слухати не хотіли.
Та "тріками" сценічної техніки годі було заступити живе слово. На часок воно було добре, воно навіть цікавило глядача, усякі такі вигадки, як "динамічні сцени" й т. д. — як і кожна сензація — проминули скоро. Залишилося живе, правдиве слово.
І саме одним з найяркіших представників цього живого правдиво драматичного слова являється в німецькій драматургії новіших часів Макс Гальбе.
Хоч історики літератури зачисляють його ще до натуралістів, та правдивим натуралістом він уже не є. В багатьох його творах помітно ухили від завмерлої уже форми натуралізму в сторону не тільки сказати б символізму, як навіть фаталізму. Цей фаталізм криється не так на дні судьби самої людини, як може в незбагнутій, невідомій силі природи, яка оточує людей і яка поневолі, в затемненій підсвідомості людини, співділає з нею, чи радше ділає на неї майже завжди в її некористь.
Таким чином Гальбе, хоч і віддає належну дань натуралізмові, натуралістом не є.
Майже у всіх драматичних творах Макса Гальбе — а має він за собою около 25 п'єс — дві нотки є в нього притаманні: любов до рідної ріллі й автобіоґрафічний момент. Нема майже ні одної п'єси у Гальбе, де щось не було б в неї із його особистого "я", з його особистих переживань. Тому і не диво, що п'єси Гальбе тішаться на усіх европейських сценах величезним успіхом, бо крім знаменитої драматичної форми — яку він під впливом Ібсена витончив, ніщо так не зв'язує людину з людиною — а в тому випадку автора з глядачем — як спільні переживання, як те, що окуплене хвилюванням власної душі.
І ще одне характерне для творчості Гальбе: усі його п'єси взяті з поодиноких середовищ суспільности. В п'єсах Гальбе бачимо різні середовища, різні суспільні групи людей, які взаємно зударяються зі собою: бачимо п'єси взяті з пролєтарського, дрібно-міщанського, мистецького, журналістичного чи священичого середовища. Ці суспільні ґрупи не зударяються поодиноко зі собою; всі вони для себе є кусками, фраґментами цілости життя; дія драми розвивається не між поодинокими групами, а тільки між поодинокими людьми, які живуть тим же життям даного середовища, а рівночасно виступають проти нього.
"Ріка", що її ставить під цю пору вперве Львівський оперний театр в українському перекладі реж. І. Іваницького, належить саме до цих глибоких, психологічних п'єс Гальбе, які є символом у найбільше широкому значенню цього слова. Присвоєння її українській драматичній літературі це чимала позиція в творчому білянсі львівського театру.
Л. Н.
