Вплив історії на національний характер.

В науковім Збірнику Українського Вільного Університету у Празі, том ІІІ, одночасно з розправою проф. Івана Мірчука про український світогляд, появилася праця Панаса Феденка "Вплив історії на український народній характер", що торкається таксамо основних проблем української духовости. Зреферуємо на цьому місці головні тези автора.
На вступі автор зазначує, що національний характер — це не щось незмінне, вроджене, як це зображують давні дослідники українського світогляду, напр. Костомарів і Вол. Антонович, — народня вдача може змінятися під зверхніми впливами, географічними та історичними.
Безсумнівне те, що природа України, кліматичні умовини дали свою печать українській вдачі. Особливо треба звернути увагу на вплив степу. В історії України степ не був тим привабним явищем для наших предків, як він здавався письменникам XIX ст. Це було "поле незнаєме", "дике поле", земля "безвіддя і безхлібя", країна, через яку сотні тисяч укр. людности пішли в неволю на аркані номадів; країна плачу і сліз. Сусідство зі степом, постійна боротьба з номадами, витворили в українському народі лицарський дух — відвагу, шукання небезпек, але одночасно, як все на війні, добичництво. Постійна небезпека й непевність завтрашнього дня дали цій добі своєрідну печать меланхолії, разом з найбуйнішими виявами веселого настрою. Мабуть відсіль походить український гумор з його головною рисою: бачити за зовнішньо-веселим сумний зміст. Серед безнастанних небезпек утворився також своєрідний гедоністичний погляд на матеріяльні цінності — уживати добра, коли його легко можна втратити. З того виходить також призирство до крамарювання, до тих, що збирають багатства.
Цей лицарський дух був характеристичний для військової людности, в першу чергу для козацтва, але він перещіпився всьому народові, тоді, коли великі маси селянства пристали до козаччини, коли всі стали "рицарами войська запорозького". Так напр. недоцінювання матеріяльних дібр бачимо і в сучасному селянському побуті, де вище цінять здоровля і вдачу молодої, як її придане; в Московщині воно навпаки.
На українській вдачі відбився дуже період Руїни, коли людина попадала в залежність то від Москви, то від Польщі, то від татар або турків. У приповідку ввійшли три брати Мурашки, з котрих кожний служив в іншому таборі, і сучасники питалися їх, де їх батьківщина. Це витворило своєрідний партикуляризм, коли кожний своїми силами мусів обороняти свою оселю. З тих часів залишилась в українській вдачі ненависть до "зрадника", прихильника іншої орієнтації, що так легко між українцями проявляється, незгідливість та індивідуалізм. Ця доба витворила гаряче привязання до свободи і рівности. Виборний принцип панував і у війську і в громаді. Поняття рівности вимагало усунення аристократії; народні маси воліли чужих деспотів, як своїх панів. З індивідуалізмом стояв у звязку також авантюризм і карієризм, що проявлявся у тому, що амбітні одиниці "пробували щастя" і сягали навіть на гетьманську булаву.
Незвичайно розвинулося в Україні почування особистої гідности. Селяни, що брали участь у повстаннях, уперто звали себе козаками та обурювались, коли їх звали мужиками.
Катастрофи, що їх український нарід переживав у своєму історичному розвитку, витворили в ньому характеристичну замкненість. Сторонні глядачі не розуміли її та уважали за хитрість: мовляв, "малорос не збреше і правди не скаже". Це завважується і в сучасній народній мові, що дає відповідь у формі запиту. Цю здержливість викликали давні небезпеки, в яких жив нарід.
Давній "лицарський дух" і звязані з ним різні риси української вдачі почали зникати тоді, коли орди були зліквідовані і головна увага українського населення скупчилися на ріллі. Але давні риси, у зміненій формі можуть і тепер проявитися: різні отамани, в роді Махиа, Григорієва, Зеленого нагадують подібні типи з XVІl cт., а принцип свободи людини і громади за революції 1917-20 рр. був доведений аж до поодинокого села і хутора.
Але елементи народнього характеру можуть змінитися в обставинах іншого суспільного й економічного ладу. З розвитком міст відбувається урбанізація і український національний характер буде репрезентувати не одне тільки селянство. Селянство консервує в собі найдальші і найглибші історичні традиції, добрі й злі. Селянство живе в значній мірі чуттям. Супроти того місто — раціоналістичне. Через урбанізацію і витворення міського елементу може виробитись новий тип українського характеру. Який саме — покаже майбутність.
І. К.

20.09.1942

До теми