Пролита кров

Маріо Варґас Льйоса

Фанатики ніколи не переможуть у цій війні. Масакра невинних буде прунінґом, і стара Ла-Рамбла і далі притягуватиме те саме різнокольорове юрмище

Тероризм завжди полонив Альбера Камю: він не лише написав театральний твір на цю тему, на багатьох сторінках свого «Міфу про Сізіфа», есею про абсурд, він розмірковує про цей безглуздий звичай людських істот вірити в те, що вбивство політичних чи релігійних супротивників вирішує проблеми. Правдою є те, що крім виняткових випадків, коли знищення сатрапа ослабило деспотичний режим чи поклало йому край – вистачить пальців однієї руки, аби перелічити їх, – ці злочини зазвичай погіршують те, що хочуть поліпшити, помножуючи репресії, переслідування і безчинства. Однак є правдою й те, що в дуже рідкісних випадках – наприклад, у випадку російських народників, що на них посилається Камю, які платили своїм життям за смерть того, кого вбивали за «ідею», – в терористів, які приносили себе в жертву, вчиняючи замах на життя ката чи експлуататора, була певна моральна велич.

Та, звісно, це аж ніяк не стосується тих, хто (як це щойно сталося в Камбрільсі і на Ла-Рамблі в Барселоні), сидячи за кермом вантажівки, наїжджає на безборонних перехожих – дітей, літніх людей, жебраків, молодь, туристів, місцевих жителів, намагаючись роздавити, поранити і скалічити якомога більше осіб. Чого вони хочуть добитися, що продемонструвати подібними цілком дикими, нечувано жорстокими діями, як-от підривами бомб на концерті, в кафе чи дискотеці? Жертвами у більшості випадків є звичайні люди, у багатьох із них – економічні труднощі, родинні проблеми, трагедії, або ж це безробітна молодь, занепокоєна непевним майбутнім у цьому світі, в якому отримати роботу стало привілеєм. Йдеться про те, щоби продемонструвати свою зневагу, що її в їхніх очах заслуговує культура, яка – з їхньої точки зору – морально занепала, бо є непристойною, чуттєвою і розбещує жінок, надаючи їм таких самих прав, як і чоловікам? Проте це не має сенсу, бо насправді на гнилий Захід пориваються як мухи на мед мільйони мусульман, які ладні навіть втопитися, лиш би потрапити в це буцімто пекло.

Також малопереконливим виглядає те, що терористами Ісламської держави чи Аль-Каїди є чоловіки, які впали у відчай через дискримінацію й упослідження, що їх вони зазнають у європейських містах. Насправді багато терористів народилися в них, здобули там освіту і більш-менш інтеґрувалися в суспільства, які їхні батьки чи діди обрали для життя. Їхнє розчарування не може бути гіршим, ніж фрустрація мільйонів чоловіків та жінок, які досі живуть в бідності (а дехто і нужді), але через це не випускають кишки своїм ближнім.

Це пояснюється цілком і повністю фанатизмом, отою формою ідеологічної сліпоти і моральної зіпсутості, через які впродовж історії пролилося стільки крові і було вчинено стільки несправедливості. Фактично жодна екстремістська релігія чи ідеологія не позбулася цієї крайньої форми засліплення, яка змушує деяких осіб вірити, що вони мають право вбивати собі подібних, аби насадити свої власні звичаї, вірування і переконання.

Ісламський тероризм нині є найгіршим ворогом цивілізації. Він стоїть за найгіршими злочинами останніх років у Європі, тих, що здійснюються наосліп, без визначених мішеней, огулом, в яких йдеться про те, щоб поранити і вбити не конкретних осіб, а велику кількість нікому не відомих людей, бо для того затьмареного і збоченого складу розуму всі, хто не є своїми – не належать до того малого племені, в я кому я почуваюся безпечним і солідарним, – є винними і мусять бути знищені.

Звісно, вони ніколи не здобудуть перемогу у війні, яку оголосили. Та сама ментальна сліпота, яку вони виявляють у своїх діях, прирікає їх на те, аби бути меншістю, яку потроху – як і всіх терористів в історії – винищуватиме цивілізація, з котрою вони хочуть покінчити. Та, ясна річ, вони все ще можуть заподіяти багато шкоди, і по цілій Європі й далі вмиратимуть невинні люди, як ті чотирнадцять загиблих (і сто двадцять поранених) на Ла-Рамблі в Барселоні, вони й далі сіятимуть жах і відчай у незліченних родинах.

Мабуть, найбільша небезпека цих страхітливих злочинів полягає у тому, що те найкраще, що має Захід – його демократія, свобода, законність, рівність прав для чоловіків і жінок, повага до релігійних, політичних і сексуальних меншин – раптом виявиться збіднілим у боротьбі проти цього підступного і негідного ворога, який не відповідає за свої вчинки, який загніздився в суспільстві і, звісно, живить його суспільні, релігійні та расові упередження і змушує демократичні уряди, підштовхувані страхом і люттю, які на них тиснуть, робити щораз більші поступки у сфері людських прав у пошуках дієвості. В Латинській Америці таке вже було: революційна лихоманка шістдесятих і сімдесятих років зміцнила (а подекуди створила) військові диктатури, і замість того, аби привести до раю на землі, породила команданте Чавеса і соціалізм ХХІ ст. у Венесуелі, яка повільно конає в наші дні.

Для мене Ла-Рамбла в Барселоні є міфічним місцем. Впродовж п’яти років, які я прожив у цьому дорогому для мене місті, двічі або тричі на тиждень ми йшли гуляти цим бульваром, купували «Ле-Монд» і заборонені книжки в кіосках, що були відчинені й після півночі; брати Ґойтісоло, наприклад, знали, як ніхто, сороміцькі таємниці китайського кварталу, що розташований поряд, а Хайме Хілю де Б’єдма після вечері в ресторані «Амайя» завжди вдавалося розчинитися в натовпі і сховатися в одному з тих темних провулків. Та, мабуть, найкращим знавцем світу барселонської Ла-Рамбли був мадридець, що потрапляв у це місце з астральною пунктуальністю: Хуан Ґарсія Ортелано, один із найпорядніших людей, яких я знав. Одного вечора він повів мене показати вітрину, яка з настанням темряви щойно почала освітлюватись, зі страхітливою колекцією презервативів з півнячими гребінцями, академічними шапочками і папськими тіарами. Найоригінальнішим з усіх був Карлос Барраль, видавець, поет і стиліст, який, розвіваючи своїм чорним плащем і вимахуючи середньовічним ціпком, з вічною цигаркою в зубах, на повен голос після кількох скляночок джину декламував поета Боканхеля. То були роки, коли диктатура Франко вже дихала на ладан. Барселона почала звільнятися від цензури і режиму раніше, ніж решта Іспанії. Саме таким було наше відчуття, коли ми прогулювалися Ла-Рамблою: що це вже Європа, бо там панувала свобода слова, а також творчості, тому що всі друзі, які перебували там, діяли, говорили і писали так, наче Іспанія була вільною і відкритою країною, де всі мови і культури були представлені у різнорідній фауні, що заселяла цей бульвар, на якому, в міру того, як ти ним спускався, чулася нюхом (а іноді навіть слухом) присутність моря. Там ми мріяли: звільнення неминуче і культура буде великим протагоністом нової Іспанії, яка вже прозирала в Барселоні.

Чи був це саме той символ, який хотіли знищити ісламські терористи, проливаючи кров цих десятків невинних людей, що їх отой апокаліптичний фургон – нова мода – залишив розкиданими на Ла-Рамблі? Цей куточок сучасності й свободи, братерського співіснування усіх рас, мов, вірувань і звичаїв, цей простір, де ніхто не є іноземцем, тому що всі ними є, і де кіоски, кафе, крамниці, базари і різні кишла мають товар і послуги на всі смаки світу? Звісно, їм це не вдасться. Масакра невинних буде підрізуванням, а старий бульвар і далі притягуватиме те саме різнокольорове юрмище, як в давнину, і нині, коли терористичний шабаш стане лише розмитим спогадом старих, а нові покоління запитуватимуть себе, про що ті говорять, що і як це було.