До питання про характеристичні прикмети українського світогляду появилася у львівських "Наших Днях" ч. 8 стаття д-ра Івана Крипякевича "До джерел світогляду", в якій автор займається князівською епохою. Подаємо на цьому місці головні думки цієї статті, бо не всі читачі можуть познайомитися з повним текстом виводів автора в тому журналі.
Автор розглядає розвиток найдавнішої доби нашої історії в трьох її етапах: перший, коли предки українців жили у власному середовищі і мало зустрічалися з сторонніми народами; другий — коли дісталися під різнородні впливи сусідів, третій — коли давні українці перетравили чужі позички і витворили свою окрему культуру.
У перших історичних вістках предки українців словяни, появляються як нарід здобувців і колонізаторів. З своєї прабатьківщини, у глибині суходолу, вони у могутньому поході перейшли і ліси і степи, дійшли до Чорного моря, сягнули до Балкану і Малої Азії. Вони зорганізували велику державу (держава антів), розвинули широку мережу торговельних шляхів на суходолі і Чорномy морі, що звалася спершу Словянським морем (ібн-ал-Факіч), сколонізували широкі простори і розвели на них хліборобство. У світовідчуванні наших предків виступає на першому місці хист до боротьби і експанзії та замилування до господарського життя. Войовник-господар — це тип давнього yкpаїнця. Осередком, в якому розвивався цей військово-господарський світогляд, був рід — широке родина, що організувала все економічне і культурне життя оселі, мала свої традиції, культивувала давні обичаї, творила норми життя. З переказів найдавнішого літопису видно, що ідеалом була людина фізично сильна (оповідання про Кожемяку, кн. Мстислава) і підприємчива (хитрощі Олега, Ольги, оборонців Білгороду). Цінилися буйні, життєві типи.
У пізнішій добі предки українців зустрілися з посторонними впливами, що йшли з азійського орієнту, зі Скандинавії та Візантії.
Зі сходу на Україну наступали варварські кочові орди (гуни, авари, печеніги) і народи з вищою цивілізацією (туранці, перси, араби). Орієнт доставляв нашій країні головно промислові виробу, що підіймали рівень життя словян, але одночасно розбивали первісне гармонійне життя. Одначе давні українці мали настільки вироблену власну культуру, що не тільки видобулися з-під оригінальних впливів, але на східні орди дивилися з почуванням вищости, як на це вказують оповідання про обрів, що були "великі тілом і горді умом", але з них не залишилося сліду, або про хозарів.
Великий вплив мали скандинавські варяги. Вони зявилися на Україні тоді, коли наші предки вже пройшли період початків державного життя і мали свою народню культуру, — вони допомогли словянам розвинути та скріпити організаційні первні, які вже існували з давніх часів.
Рішальний вплив на світогляд цієї епохи мала Візантія, яка передала східній Европі основи христіянства і вищої культури (школа, література, мистецтво). Але хоч українці прийняли візантійські культурні зразки, то все таки зберегли резерву супроти самих греків. Візантія у своїй імперіялістичній політиці намагалася підкопати силу Київської держави, — виступала проти української торгівлі, насилала печеніги, інтригувала різними способами. "Греки є лукаві — аж до сьогоднішнього дня".
Різні чужосторонні позички наші предки сприймали і перетоплювали у свою гармонійну цілість. У Слові о полку Ігоревім згадуються аварські шоломи, латинські мечі, ґотські дівчата — це сліди різних культурних звязків, — а все таки Слово творить монолітний памятник. В основу світогляду князівської доби лягли не чужі позички, а давні народні первні.
Найперша характеристична риса князівських часів — це тісний звязок людини з своєю землею. "Не погубіть землі, яку придбали батьки і діди ваші, трудом великим і хоробрістю!" — це гасло безнастанно повторюється у літописах. У високій ціні були ті одиниці, що охороняли рідну землю і примножували її. І знову громадянство осуджувало тих, що розбивали єднїсть землі (Святополк Окаянний, Олег Гореславич).
Землю репрезентував князь. Без князя країна не могла існувати, особу князя особливо шанували й охоронювали. Ідеалом князя був батько-господар, що дбає про своє велике господарство — державу і своїх дітей — нарід. Ідеал такого володаря змальовує Володимир Мономах у своїм "Поученні дітям". Він наказує силам особисто доглядати всіх господарських і військових справ, не оглядаючись на урядовців і слуг, охороняти простолюддя, дбати про справедливість. Князь повинен був виконувати свої обовязки супроти народу, — знову ж нарід був обовязаний князя шанувати і слухати. На такому довірі між князем і народом спирався увесь державний лад.
У світогляді князівської епохи виступали все відвічні риси — войовника і хлібороба. Осередком культу лицарства була дружина, яка скупчувала найцінніші елементи громадянства. У дружині витворився неписаний лицарський кодекс, що обовязував усіх войовників. На першому місці стояв обовязок хоробрости і вірности князеві. Витворилося глибоке зрозуміння лицарської чести. Але войовники вели війну не для самої боротьби, а для оборони рідної землі. Як тільки на хвилину ущухла війна, зараз лицарі ставали хліборобами і плуг врізувався у глибину завойованих степів.
Цю епоху характеризує молодеча буйність, життєрадісність, експанзивність. У людині цінилася, як за давніх часів, фізична сила і краса. Надмір сил виживався не тільки у війні, але й у лицарських ігрищах, змаганнях, ловах. Бенкети, музика, ігри протягалися без кінця. Візантійсько-христіянська культура органічно злучувалася з давніми, праславянськими рисами світовідчування. Всюди пробивалася погідна українська душа. Навіть суворі ченці-аскети розводили сади і засаджували квіт. В письменстві, поруч з високомовною візантійською школою виступає проста манера, наближена до народнього стилю; мистецькі твори (ікона) набирають все більше місцевого колориту; навіть церковні обряди вяжуться з давніми словянськими обичаями.
Князівська епоха, хоч і проходила різні переміни у своїм розвитку, все таки виявляє деякі основні риси, що ввесь час залишалися незмінними: 1) тісний звязок світогляду з землею, 2) військово-лицарські елементи, 3) хліборобські замилування, 4) живе, радісне нaставлення до життя.
Н. Н.
