Нині минає 40 днів по смерті Блаженнішого кардинала Любомира Гузара. 31 травня він залишив світ живих, а нині і душа його нас покине й вознесеться для поклоніння Господові.
Нині ж згадуємо владику Гузара з тим, аби ще раз спробувати вповні осягнути значення не лише втрати, а й того спадку, що він його нам залишив.
Мирослав МАРИНОВИЧ:
«Він був Людиною, якій на плечі сідали голуби»
Знайомство із Блаженнішим Любомиром Гузаром для мого особистого життя було визначальним: саме воно визначило ту дистанцію, на яку я підійшов до Церкви, духовенства. У новітній час я йшов від прав людини, від досвіду правозахисника. Це наближення до Церкви, як і в кожної людини, було непростим. І власне Блаженніший надав мені образ Священика у високому розумінні, з великої літери, який вміє не лише говорити євангельскою мовою, а й поводитися та жити по-євангельськи.
Я вже не раз говорив, навіть ще за життя Блаженнішого Любомира, що він був людиною, якій сідали на плечі голуби. А це означає, що від нього променіли мир, спокій, а не агресія. Всі захоплювалися ним, і немає людини, яка б не була ним зачарована. Тому він відійшов прямісінько до Бога, що був улюбленцем Святого Духа…
Його любили греко-католики, але шанували й усі інші конфесії. Він був беззаперечним моральним авторитетом для євреїв і мусульман, для людей світських і навіть невіруючих. Коли він заходив у приміщення, вставали всі присутні – навіть знаючи, що він уже цього не бачить.
Блаженніший був Людиною, яка ширила довкола себе євангельське вчення. І мені особисто запам’яталися дві фрази, які я останніми днями постійно згадую і які відкрили переді мною ті глибини людського життя, яких я раніше не осмислював.
Перша фраза – «Дайте людям вирости у свободі»… Ми хочемо, аби людина стала вільною одразу. Але від стану рабства до стану свободи – тривала й далека дорога, що має багато етапів і відрізків. Так само, як не можна морквинку раніше часу висмикнути з землі, так само неможливо й отримати одразу й дочасно сформовану людину. Це важливо зрозуміти нам, в Україні, тому що ми походимо із посттоталітарного суспільства, ми хочемо все і одразу, ми не звикли до того повільного темпу, в якому ми усі зростаємо… Це трапилось, коли миряни нашої церкви напустилися на нього, мовляв, «чому багато священиків не відповідають своїй посаді, треба їх карати» тощо. А він слухав-слухав і просто й щиро відказав: «Ви усі пройшли дуже складне життя – дайте людям вирости у свободі».
А друга фраза – «Якщо хочете відновити довіру – перестаньте торгувати правдою». Це фантастичної глибини вислів, що є ключем причин відсутності довіри до більшості інститутів в Україні! Сам же кир Любомир був також Людиною Правди, творячи озонний ефект: його слову довіряли, бо знали, що воно не лукаве і не облудне.
Велич Блаженнішого у любові до людей. Він насправді любив людей. А від цієї любові виходила ота його постава доброти. Він добре розумів природу людини, розумів, на якому камені вона спотикається, і все ж – просто любив... За всіма нашими агресіями стоїть нелюбов одне до одного. А у ньому цієї агресії не було, бо її повністю відтіснила оця Любов.
До слова, саме при Блаженнішому Любомирові Церква перенесла свій осідок до Києва, тим самим привносячи в нього ідею об’єднаної Київської Церкви.
З його відходом ми всі відчули втрату. І оце осиротіння, яке відчув увесь народ (я сміливо кажу «весь народ», тому що сум за Блаженнішим відчували усі, зокрема і люди, які його особисто ніколи не бачили, але бачили чи чули завдяки ЗМІ; його любили усі), яке відчула одразу вся Україна, воно стало настільки очевидним, що я був просто приголомшений: як гарно прощалася з ним уся країна.
І саме тепер людина почне читати Блаженнішого Любомира, почне вдумуватися в те, що він сказав, повною мірою. Раніше ж бо він завжди був при нас, і ми собі гадали: нічого – не прочитав сьогодні, прочитаю завтра. Тепер вже буде інакше. Бо хоча місія життя Блаженнішого Любомира й підійшла до свого кінця, проте місія життя його слова триватиме доти, доки воно резонуватиме в наших душах. А ще, як сказав один друг нашого університету, «досі ви мали поміж себе великого проповідника – тепер ви матимете перед Богом великого заступника».
Та все ж ми ще довго будемо відчувати пустку на його місці. Замінити його практично неможливо. Бо замінити його – означає стати таким самим, як він був. А це означає пройти таку саму школу життя, такий самий християнський вишкіл, який в нього був. Це – непросто, і тому цю втрату ми відчуватимемо дуже довго...
Ярослав ГРИЦАК:
"Я міг жити його мудрістю, не знаючи його особисто"
Любомира Гузара я майже не знав особисто. Мій єдиний більший досвід з ним було інтерв'ю, яке я записав у 1998 р. - його спогади про воєнний Львів. Я тоді готувався до конференції про память українців про Голокост, і це інтерв'ю було для мене водночас і цікавим, і корисним. Очевидно, я чув "на живо" його проповіді і виступи,а також читав його тексти. Однак цього було замало, щоб похвалитися, що я знав його особисто.
Але була ще одна причина, через яку його майже не знав: я його боявся. Боявся не так, як бояться якоїсь небезпеки чи неприємності. Мій страх перед ним мав інший характер: я німію у присутності таких людей, як він. Перед ним відчував себе як на Страшному Суді, перед Господом Богом, який знає і бачить усі мої гріхи і прогрішенння. Знаю, що був неправий - ті, хто знали його близько, говорили про його простоту і довірливість у спілкуванні. Я слухав ці їхні розповіді, але нічого зробити з собою не міг. Це як перше кохання: почуття таке глибоке і щире, що ти не можеш у ньому признатися - бо боїшся, що не достойний.
Поза тим, я дуже багато знав про нього, і думаю, склав собі в уяві досить точний образ. У моїй кваліфікації люди поділяются на не розумних, не дуже розумних, розумних і людей мудрих. Розумним може стати майже кожен чи кожна: досить цього хотіти і прикласти відповідні старання. Мудрим, однак, стати дуже тяжко, а майже неможливо. Це є стан, з яким народжуються, він є як дар Божий.
Я за своє життя знав тільки 2-3 людей, яких можу вважати мудрими. Серед них Любомир Гузар № 1. Я міг жити його мудрістю, не знаючи його особисто: відблиск його особистості доходив до мене посередньо через інших людей, які його знали - як проміння сонція можуть проходити через шибку вікна чи яку-іншу перешкоду.
Щоб не бути голослівним, наведу один епізод, про який знаю з надійних джерел. Під час візити Папи до Львова, блаженіший Любомир, готуючи причастя, зачепив рукою вино і пролив його на вівтар. З канонічної точки зору це була катастрофа: треба було би починати все занову, ледве чи не переосвячувати вівтар. Блаженіший навіть не подав вигляду, і поки служки зі страхом витирали рушниками вівтар, він продовжував правити Службу, якби нічого не сталося.
У цьому я бачу мудрість: не звертати увагу на формальності і деталі, особливо на ті, які виглядають поважними - спокійно і гідно робити головну справу. Сам я так не вмію, як, припускаю, не вміють 99,99% усіх моїх знайомих.
Анатолій БАБИНСЬКИЙ:
«Блаженніший показав, що «авторитет» – це не тоталітаризм»
Перспектива, з якої Блаженніший Любомир дивився на український соціум, була, мабуть, однією з найпотрібніших для сьогоднішніх нас.
З одного боку, він був представником галицького довоєнного українського суспільства. А саме тієї частини, яка, подавшись в еміграцію, уникнула того соціального експерименту, який полягав у зрощенні нової «радянської людини» зі всіма трагічними наслідками цього процесу.
З іншого боку, його формація і становлення як особи відбувались в західному світі. Він був свідком народження нової повоєнної об’єднаної Європи, а також багатьох інших процесів, які визначають сучасне обличчя «старого» континенту.
Тому «спектральний аналіз» від Блаженнішого Любомира досить точно виявляв у нашому суспільстві як радянський слід, так і вказував на ті прогалини, які ще й далі відділяють наш спосіб думання і влаштування суспільного буття від європейських чи західних стандартів.
Останні для нього не могли бути відокремлені від християнських коренів західної цивілізації. Однак найяскравіше сьогодні мені пригадується здатність Любомира Гузара об’єднувати, здавалось би, різних і навіть далеких між собою людей. Людський колектив без доброго лідера дуже легко перетворюється на банку з павуками. За відсутності в спільноті людини, яка здатна не своїм адміністративним, а моральним авторитетом вгамувати людські пристрасті та нездорові амбіції, з днища людських сердець може піднятись чимало темної маси.
Мабуть, не існувало в Україні середовищ, в яких Блаженніший Любомир не зміг би осадити цього намулу.
І саме завдяки таким людям, як він, спільнота може рухатись шляхом конструктивного зростання. Він був живою ілюстрацією того, що ми означуємо словом «авторитет». Це слово для багатьох моїх сучасників віддає мало не авторитаризмом чи, як мінімум, затхлим запахом шафи в старій сільській хаті.
Блаженніший зі свого боку показав, що «авторитет» – це не тоталітаризм, що є дуже важливим. Він нікому нічого не намагався довести, не полемізував і не нав’язувався, а лише спокійно ділився своїми думками, які моментально поширювались соціальними мережами та каналами ЗМІ.
Він також показав, що «авторитет» – це не феномен лише минулого. Гілберт Честертон вдало підмітив, що: «люди завжди збивались з дороги, але сьогодні вони не просто збились, вони ще й загубили карту».
У словах Блаженнішого відчувалось, що він має таку карту, тому його хотілось слухати.
Ігор МАРКОВ:
«Не знаю, чи скоро знайдеться людина, яка зможе отак підняти іншу, запевнивши, що вона – найважливіша»
Для мене зустріч із Блаженнішим – це входження у новий світ, що дає наснагу творити, жити, відкриває можливість для творчості й творення. Бо людина сотворена Творцем з даром творити. Це щастя – пізнати таку людину і працювати з нею. Це велика радість, коли людина розкриває в чомусь свої душу й серце і проростає раптом буйним цвітом, що росте і примножується. Це стосується як творчості, так і поглядів на життя, утвердження себе у своїх духовних і людських цінностях.
Блаженніший Любомир був насамперед Людиною. Визначення Блаженнішого, винесене Катериною Щоткіною у назву її книги – «Бути людиною», – це те, що я в ньому бачив: людина у всій повноті – з її прагненнями, з її маленькими і великими радощами, інтересами, з її слабостями і силою. Спілкування з ним – це спілкування з людиною, яка може тебе зрозуміти, підтримати, відкрити тобі світло і звернути увагу на те, чого ти не помічаєш.
Разом з тим, з ним було дуже легко спілкуватися. Блаженніший був людиною, якій не було чужим ніщо людське: з ним можна було і трапезувати гарно, і творити, в том числі і науку (я працював з ним у кількох наукових проектах, які він особисто патронував). Ми працювали у вимірах, що передбачали і творчість, і співторчість, і науковий діалог, і узгодження стратегічних напрямків діяльності. І цей вимір – щастя спілкування з ним як із людиною, яка наснажує тебе у людськості – у найглибшому християнському сенсі.
Блаженніший був людиною надзвичайно глибокою у своїй простоті. Бо всяка істина є проста. Бо людина проходить величезний шлях розуміння й праці, перемог насамперед над собою. І Блаженніший мав великий дар бути Людиною від Бога.
Коли ти стоїш перед горою зблизька, ти не бачиш її так, як здалеку – у всіх її вимірах і всій її величі… Так от, велич Блаженнішого насамперед у тому, що він зумів стати Людиною, що прийшла до людей, знявши всілякі формальності – інституційні, ритуальні, титулярні. Він знезброював тебе вмить!
Блаженніший був відкритим до всіх, абсолютно безпосереднім. Він міг роззброювати людину, з якою спілкувався, переступити через маєстат...
Розповім, як він одного разу знезброїв мого друга-інтелектуала. Той був налаштований войовничо до Церкви, наводив приклади корупції та відходу Церкви від потреб людей. Тож при зустрічі із Блаженнішим він одразу заявив, що є невіруючим й атеїстом. На що владика відповів: «Ви, напевно, позацерковна людина. Ви не можете бути невіруючим. Бо ж кожна людина у щось вірить». Інтелектуала заціпило, але він одразу зрозумів, яка Людина – перед ним.
Сам владика часто розповідав два трафунки.
Лихі 90-ті роки, він ще був єпископом-помічником, коли наша Церква засновувала у Києві перші свої осідки. Він якось приїхав – і треба було вийти з автомобіля і поміняти гроші. А тоді це означало, що авто могли запросто вкрасти... Стоїть гурт хлопців, насуплено дивляться.
Вже минаючи їх, Блаженніший несподівано обертається до них і каже: «Хлопці, попильнуйте авто». А повернувшись, подякував їм із величезним поклоном...
Інший приклад. Коли ти приходиш до Блаженнішого, він обов’яково казав: «Як добре, що ви прийшли!». А далі, якщо була невимушена розмова, перепитував: «Напевно, що ви голодні?». Він підкреслював, роблячи це невимушено і щиро, абсолютно природно, що людина, яка постала перед ним, ставала найважливішою...
Якщо наша Церква за століття зуміла подарувати світові трьох таких велетнів, як Митрополит Андрей Шептицький, Патріарх Йосип Сліпий та Блаженніший Любомир Гузар, – то це справді жива Церква! Бо це головне покликання християнської Церкви – йти до людини й бути з нею у всіх справах життя.
Блаженніший – людина світу: наша Церква промовляла до світу його вустами. Його велич і простота водночас, моральна та інтелектуальна глибина – то величезна криниця, в яку кожна людина, що зустрілась із ним, могла заглянути, аби побачити себе саму у своїй сутності та глибинах, без всіляких формальностей, покривал і одеж.
Він мав вміння підійти до людини і підтримати – після його слів розвиднювалося, хотілося працювати і жити!
Тож оцієї можливості – доторку до цієї Людини і її слова – тепер бракуватиме. Не знаю, чи скоро знайдеться людина, яка зможе отак підняти іншу, запевнивши, що вона – найважливіша. Дати розуміння, що християнська гідність – найглибше і найголовніше у людині. Так було за Андрея Шептицького, за Йосипа Сліпого, і за Любомира Гузара – його голос підносив гідність нашої Батьківщини, попри усе, що творилося у владі й державі. Він усе це бачив, бив у той дзвін, перебував на сторожі виховання справжньої української еліти, готової брати на себе відповідальність, діяти і відповідати. Це дві речі, які він виховував і плекав.
Про нього можна говорити, як колись сказали про Арістотеля, – «і через 2300 літ світ відчуватиме порожнечу». Отак і український світ ще дуже довго після втрати Блаженнішого відчуватиме порожнечу. Він – наш моральний скарб, з якого б’є джерело сили, правди, наснаги, справедливості.
Раніше було відчуття, що він є. І що він скаже своє слово у вирішальний момент. Його присутність відкривала внутрішню скарбничку, з якої можна було постійно черпати. Про те, що діється, як нам слід діяти. Тож тепер, коли його немає, доведеться знову сягати до його неминущого скарбу, який він нам залишив. До скрижалів його мудрості...
Андрій САДОВИЙ:
«Ми осиротіли і повинні брати на себе більше відповідальності»
У моєму житті дуже мало людей, до яких я можу звернутись із проханням про справжню батьківську пораду. Блаженніший Любомир Гузар, безумовно, був одним з таких людей…
Доля мені подарувала радість – співпрацювати з ним дуже багато років. Ще до роботи на посаді міського голови він запропонував мені очолити фундацію Митрополита Андрея Шептицького. Я тоді був директором цієї фундації, а Блаженніший Любомир, як Глава Церкви, був тоді головою цієї фундації. Це два з половиною роки цікавої співпраці, нарад, зустрічей. Фактично він тоді взяв мене на роботу, і я дуже це ціную та маю до нього дуже велику повагу.
Вже на посаді міського голови я завжди, у будь-яку секунду, міг йому зателефонувати, під’їхати і порадитись у дуже непростих питаннях. Особливо останнім часом я часто приїжджав до Блаженнішого порадитись про ту складну ситуацію, з якою зіткнувся Львів. Він завжди давав дуже мудрі батьківські поради, тому це втрата і для мене особисто, це втрата і для громади міста, і для України.
Владика Любомир – це свята людина. Я думаю, що не помилюся, якщо процитую слова колег, що він зразу йде на небо до Бога.
А те, що Блаженнішого поховали в Києві у Патріаршому соборі, – це також дуже сильний знак тому, що він Українську греко-католицьку церкву розширив на всю Україну. Це нині важко осягнути, але ми це зрозуміємо через сто років. Так само, як ми тільки сьогодні розуміємо мудрість Митрополита Андрея Шептицького, який на початку минулого століття відправляв священиків, щоб формувалися парафії, за нашими вірними, які від біди їхали на заробітки в Америку, Канаду, Європу…
З іншого боку, якби згодом не було оцієї підтримки греко-католиків зі Заходу, то було б дуже важко відновити УГКЦ у Львові. Власне, ця спільна праця і породила українську незалежну державу. Без Української греко-католицької церкви і того чіткого й твердого позиціонування, яке було у Львові, навряд чи Україна такою б була.
В спадок від Блаженнішого Любомира ми маємо мудрі слова, його мудрі послання. Треба вчитуватися в кожне слово, тому що там – велика Божа ласка. Ми осиротіли і повинні брати на себе більше відповідальності.
о. Богдан ПРАХ:
«Кардинал Любомир дарував усім нам великі надії і певність, що маємо власного Мойсея»
Блаженніший Любомир Гузар повністю змінив стежку мого життя, бо ми познайомилися ще 30 років тому. Саме він переконав мене – хоча у мене на той час не було ні думки, ні наміру про це – повернутися до України: численними й наполегливими розмовами, простими і водночас сильними аргументами. Тоді Блаженніший Любомир Гузар призначив мене віце-ректором Богословської академії, а через півроку – ректором Львівської духовної семінарії, і я займав цю посаду 9 років. Це був прекрасний час, нам вдалося створити чудову команду!
А згодом м’якими й водночас чіткими, наче батьківськими, порадами спрямовував мене цим шляхом, невимушено і водночас з величезним ентузіазмом допомагаючи у розбудові й розвитку майбутнього університету.
Як на мене, головною рисою Блаженнішого, що вабила до нього людей, зокрема й мене, була його надзвичайна відкритість. Він був не лише надзвичайно проникливим спостерігачем життя, умів завше вловити головну суть, найважливіше, а й вмів невимушено й водночас легко зацікавити людей, з якими спілкувався, тими цінностями, яким жив сам. Пояснити, чому щось є визначальним, а щось – скороминущим і не вартим уваги. Задля чого варто жити, чому служити, а що – другорядне і не вартує надмірних зусиль.
Саме тому усі, з ким йому доводилось спілкуватись, з нетерпінням чекали кожної нової зустрічі з кардиналом. Ба більше, він вмів не лише чудесним чином згуртувати людей, надихнути їх, але зорганізувати до різних викликів та праці.
Блаженніший говорив так, що практично кожен його вислів міг би стати афоризмом. І кожна його порада, так чи інак, згодом виявлялася правильною, а візія – пророчою.
Та особисто мені чомусь найяскравіше відклалася у пам’яті порада «бути нормальною людиною». Коли в 1998-му він покликав мене стати ректором семінарії у Львові, головним його проханням було таке: «Виховайте мені не святих, а нормальних священиків». І пояснив: всі ми – люди, а не ангели з крилами, тож не слід намагатися привити семінаристам те, що не властиво звичайним людям. Натомість маємо докласти всіх зусиль, аби майбутні священики стали вповні тими, якими нас потребують і решта людей, і Церква, й Україна загалом. Насамперед – нормальними людьми, себто простими і доступними настільки, аби достукатися до серця кожної людини, незалежно від того, чи є вона їхнім парафіянином, належить до іншої конфесії, а чи й взагалі є атеїстом. Бути доступними, аби об’єднувати, а не роз’єднувати довкола себе, сіяти добро й злагоду, незалежно від конфесійної приналежності.
Блаженніший бачив усе, чим жив і за що брався, набагато вперед. Бачив подальшу перспективу Церкви, її розвитку, в тому числі й у сенсі екуменічному, возз’єднавчому. Власне ця далекоглядність дозволяла йому не зважати на численні перешкоди й не зупинятись – як у поступі Церкви, так і кожної окремої людини зокрема. І не лише діяв так сам, а й допоміг дуже багатьом людям віднайти себе, своє місце у цьому світі й житті. Переконавши їх, що матеріальний добробут і гроші – вторинне, а духовне життя і цілі мають бути визначальними для кожного з нас.
А поза тим – він перебрав від Митрополита Йосипа Сліпого клич бажати великого, не розмінюючись на дрібне, другорядне та минуще. Блаженніший дуже цінував великі виклики та справи, те, що, як був певен, неодмінно змінить майбутнє на краще. І не лише для нашої Церкви. Кир Любомир щиро вірив, що християни України з часом таки досягнуть єдності, здолають міжконфесійні протиріччя, і що власне екуменічний шлях є оптимальним для розбудови сильної та заможної України.
Наприклад, коли доручив організувати мені візит св. п. Папи Римського Івана Павла ІІ, сказав: «Зробіть це так, щоб ціла Україна затримала подих!». Я не одразу збагнув, що особисто можу для цього зробити, адже приїде Глава усієї Католицької церкви, одна з найшанованіших осіб світу! І тоді Блаженніший, зауваживши мій подив, терпляче пояснив: «Зробіть так, щоби це відчули й збагнули усі. А коли нам з вами це вдасться, і самі будете подивовані, наскільки з часом це допоможе змінити ситуацію і в нашій Церкві, і Україні загалом!».
З відходом Блаженнішого Любомира Гузара ми, безумовно, втратили авторитет світового рівня, що об’єднував українців. Це велика втрата для усіх нас, що чекали на кожне його слово чи намагалися бодай через медіа торкнутись його мудрості. Насамперед тому, що кардинал Любомир дарував усім нам великі надії і певність, що маємо власного Мойсея...
Бо він вчив нас – як простими, але сповненими довіри словами, так і прикладом власного життя – не лише тому, що треба робити щось справді велике і гідне, але й, головне, що ми можемо, кожен із нас, багато зробити у своє короткому земному житті. Кардинал Гузар подарував нам кредо: не конче мати багато грошей чи освіту – ти сам можеш багато чого змінити, бути великим, якщо житимеш для великих справ. Вчив нас патріотизму, любові до свого, любові до Бога й створеного ним світу.
Із відходом Блаженнішого закінчилася певна епоха в історії Української греко-католицької церкви, яка почалася із Митрополитом Андреєм Шептицьким. Але сподіваймося і молімось за те, щоби вже незабаром прийшов новий поводир для Церкви і нації.
