Исторія переказана.
Рибник — маленьке гірске сельце о 500 душ христіяньских, положене при впадї ріки Рибника до Стрия. Напротив того впаду на горбочку видніє з по-між галузя лЇщини кусник приходства місцевого, а дальше одно угло деревяної церкви, заслоненої в прочім короною вічистої липи, що заслонює і цїлу половину цвинтаря. Она то єдиний свідок забутої минувшини, могла би розповісти про неодно цїкаве, коби спорохнавіле єї нутро одушевила яка чудотворна сила, — а так мовчить небога, здаючи тую задачу на живучих і лиш ночами підслухує від вартівників, що в нїй скривають ся, новинки рідної осади. Але й живучі мовчали до нинї враз из нею, а я лише припадком довідавшись де-що, хочу се переказати будущині.
Згадану церков в Рибнику застав я в 1890 роцї в сумнім станї, хоч по селї було розпозичених питомих церковних грошей на звиж 700 зр. Крім нового образка "Св. Кирилл і Мефодій" ударяли в очи на першій вид три старі образи на дереві, а то: найстаршій, представляючій трех черцїв сивобородих, і два новійші, представляючі св. Августина і священомученика Іосафата. Самі они як давниною так і змістом натякають на слїд чернечій, але той губить ся вже на старих царских дверех дивної конструкції і фopми. Они не різьблені, але одностайні, подїлені на шість обрамованих тафель о червоно-цеглястім тлї, на котрім вириті досить удачно сріблисті стати чотирох пророків і Благовіщенє Пресв. Богородицї. Посеред церкви висить на шнурі храмовий образ Вознесенія і Успенія, робота доброї контури а викінченя з підписом:
"Сей образ, да змалєвати Василї Гавак кнѧзь оурѣцкїй со женою Февронїєю Року [1757] аѱиз октобрїѧ кд". От і все, що замітне було в серединї.
Коли-ж в тім роцї відновило ся і перемальовано цїлий иконостас, поставлено новий олтарь і упорядковано все аж до о бруса і лїхтаря, тогдї то після посвященя учув я від місцевого старика: "Ой, тепер би певно вже й Базиліян не хотїв з відти втїкати!" Зацїкавлений, розпитав я подрібно старого, потім і других, а злучивши разом, що-м чув і видїв, подаю ось-якій того вислїдок:
В глухім закутку межи лїсами, миля дороги за селом, єсть до нинї полонинка звана Глинне або Монастирок. Там десь від давна був монастир оо. Василіян, про котрий нинї нїхто нїчо більше розказати не вміє, хиба що був і згорів, а се з тої причини, що близько него полював дїдич з Кропивника Нагаєвскій, запалив тріски з ґонтя, робленого Василіянами, і через то став ся причиною пожару монастиря і церкви. Сокрушений тим випадком дїдич спровадив позіставших всего двох черцїв до Рибника, тут виставив им монастирець [фундаменти єго до нинї видно на цвинтари] і перевіз з Кропивника стареньку церков а на єї місци нову камінну виставив. Таким чином повстав монастир в Рибнику, а Василіяне розжили ся під опікою богатого а тепер для них ласкавого пана і почали заходитись коло викорчованя подарованих им корчів. Доки-ж були оба черцї молодші і дужші, — робота йшла; коли-ж пан Нагаєвскій помер а з села, що тогдї доперва заселяло ся, не було для них підмоги, почали нарікати а далї й грозити, що все полишать і геть пійдуть. Та тимчасом умер один з них а другій сирота-одинокій вже й зовсїм не гадав оставатись. Зібрав книги церковні в міх і нічію вибрав ся по тихоньки в напрямі до Дрогобича. Рано дізнали ся люде, що их пан-отець утїк, побігли на здогін, переймили і припровадили назад до монастиря. Тут єго й поховали.
Від того часу не було довго священика і опущений монастирок розвалив ся а з єго звалищ поставили люде побіч камінну курну хатку, в котрій мешкав межи иншими і о. Григорій Кретович, уже мирскій священик. По нїм лишила ся памятка, головний олтарь Вознесенія з підписом:
"За старанїєм глѧшетне оуродзьоного Всл. Оца Григорїѧ Кратовича: Презбитє храм Вознєсенїѧ Гда Бга і Спса нашого Іса Хрт из за под’ Єго Анни і чад Эго двци Эвроки і модца Иоана оукраси сѧ олтар сей року (1753) аѱиг мца Юнїѧ ві."
Пo єго смерти доживала в курній резиденції вдова "Кратовичка", бо знов не було священика, і она то мала попалити всї папери, які остались з часів Василіяньских в церкві і монастири, а Рибником завідував від тепер парох з Довгого. Той знов не мав що лїпшого зробити, як заміняти в зарядї камеральнім прекрасний фронтовий огород з садом за кавалок млаковини положений в Довгім, аби, — як казав,— "попадя не їла Василіяньских яблок".
Тепер настали прикрі часи для церкви рибницкої. Нїхто про неї не дбав, священик хоч якій прийшов, до року або й скорше за слїдом небіщика Василіянина утїкав до поправи якої-такої не було кому та й за що взятись, — і дійшло до того, що завідатель о. Стецула розібрав проваливші ся копули, а не могучи допроситись помочи — пошив церков соломою. Я знайшов макулатуру єго поданя до ц. к. Домініюм, де каже ся:
"Selbst der Hochaltar und die darauf sick eingefundenen Bücher und Messgewänder werden vom regnerischen Wetter beschädigt" — а знов дальше: "Ungeachtet dessen aber hat gefertigter bisnun in der genannten Kirche, dass ihm bеі dem Altare über den Nacken regnete, den Grottesdienst verrichtet."
То дїяло ся вже в роках 1851—55.
В роках слїдуючих завідував парохією парох з Довгого, а ту церков так підупала, що й запечатали єї, а вкінци запечатана провалила ся. Тогдї приїхали парохіяне з Довгого, щоби забрати образи і другі річи до своєї церкви, та знайшов ся Нїмець, що приповів Рибничанам: "Як віддасте образи, то й Бог вас скарає і вже нїколи своєї церкви не будете мати!". Ті дві річи подразнили амбіцію Рибничан до тої степени, що они зараз прогнали чужі вози і взяли ся будувати провізоричну каплицю. Вікнами влїзли до запечатаної церкви і тою дорогою попереносили все в безпечний сховок, а що тогдїшний епископ не хотїв каплицї посвятити, они змогли ся і поставили нову церков — як на Рибник красну і досить простору. Та що-ж? коли середини не було чим прикрасити! Повісили тих три образи, поклеїли иконостас і поставили бічний вівтарик для Поляків з Майдану, що сюда все належали.
Так застав я єй в роцї 1890, а нинї красуєсь она далеко по-над церков в Довгім, а навіть можна зачислити єї до найкрасших в околици. Незадовго стане коло неї молода посестра — школа, а обі разом чей виведуть помалу темний нарід з тьми душевної і духової на красшій світ моральности і просвіти.
***
Oтce був би образок церковно-историчний, на котрого тлї бачимо місцями характеристику нашого народу руского в відношеню до єго церкви. Але то лиш один з тих немногих, які появляють ся в нашій літературі, — хотяй многі з єго побратимів, може красші й цїкавійші, загибли під поволокою непамяти, а ще більше их жде на ласкаве відгребанє та представленє. Авторів у нас не брак, бо кождий священик знайде на тілько часу і посїдає на тілько спосібности, аби подати их світови, але брак заохоти, принуки. Я стикаю ся тут з родовитими Чехами і Моравцями, то они оповідали менї, що в их краях єсть строге розпорядженє консисторске, обовязуюче кождого священика — провадити побіч метрик докладну лїтопись церкви і парохії, котру при візитаціях канонічних предкладаєсь до перегляду. Якій великаньскій матеріял літературний повстає через то, можна собі представити. О. Василь Чернецкій і другі трудять ся вже на тім поли, але відповідне розпорядженє спонукало би може неодного, що написав би дещо цїкавого і цїнного из старини нашої бувальщини. Місце — чи в фейлєтонах часописей, чи в осібних збірних альманахах — знайшлось би, а література скористала би богато.
Г. Мороз, священик в Рибнику.
[Дѣло]
16.06.1892