Лінгвістичні наслідки війни

Вперше це сталось на Шетландах — загублені острови, що належать Шотландії, з яких навіть видно північне сяйво. Я ночувала у хостелі в кімнаті на вісімнадцять ліжок.

— Ви вже приходили зранку? — запитав мене на рецепції говіркий острів’янин.

— Ні.

— Не жартуйте зі мною, леді, — засміявся він. — Я вже вас реєстрував.

З’ясувалось, що зранку на ці забуті королівством острови вже прибула Євгенія. І прізвище її також закінчувалось на «-ова».

Ми зустрілися вночі серед вісімнадцяти ліжок темної кімнати, на кожному з яких вже спала якась жінка.

— Мне о тебе рассказали! — зашепотіла вона. — Привет!

А в мене всередині все стислось. Хотілось сховатись, не говорити, не чути.

Був кінець березня 2014 року. Дуже болів лютий.

Женя була з Москви. Привітна. Вчилась писати в Единбурзі. Юристка. «Мы помогали Майдану, мы отправляли лекарства», — почала вона, почувши, що я з України. Звично завалилася на третьому реченні. Референдум, Крим. Я шаленим зусиллями витискала з себе російські фрази і перед тим, як заснути, думала, як так сталось, що мова, якою я сказала перші свої слова, стала для мене мовою ворожнечі.

— Мови не є непроблематичною, за замовчуванням нейтральною «доброю річчю», яку немає особливої потреби обговорювати й аналізувати, — говорила Гіларі Футіт, професорка Рідінґського університету під час своєї промови на конференції у 2006 році. — Вони (мови — авт.), безперечно, на мою думку, є частиною політики міжнародних відносин — чи йдеться про війну та конфлікт, міжнародну допомогу чи про міжнародний розвиток.

Вдруге це сталось в аеропорту Мюнхена у серпні 2015-го. Ще досі болів лютий. Ще більше болів серпень 2014-го. І щоденні повідомлення — загинув, поранений, зник.

— Здравствуйтє, — казав прикордонник з німецьким акцентом, взявши до рук мій паспорт.

Я відповідала англійською.

— Так ви нє говорітє по-русскі? Ілі нє хотітє?

Я сказала, що не хочу. «Ми з вами обоє чудово говоримо англійською».

It’s just a language — сказав він. І потім двадцять хвилин питав мене про кожен штамп у моєму паспорті.

— Що ви робили у Боснії?

— Обідала на старій площі.

Боснія, Чорногорія, Хорватія, Угорщина — кожен перетин, в деталях.

— It’s just a language, — повторив він, повертаючи мені паспорт.

Я не знала, що відповісти. Я не знала, що відповісти навіть собі — як так сталось, що мова, котрою я почула свої перші казки, прочитала свої перші книжки, стала для мене мовою ворожнечі?

«У кожній міжнародній події є різний та специфічний мовний вимір. Інтегрувати мови у ці дискусії — складне завдання. Справа не в тому, щоб сказати "мови — це мир" чи "мови допомагають бути чемнішими до іноземців". Мови — це частина міжнародної політики», — казала Гіларі Футіт. Крім того, професорка Футіт вжила термін «лінгвістичні наслідки війни». Вони були майже у кожній війні. Мільйони людей до, під час та після воєн почувались, як я тоді на Шетландах чи у Мюнхені — не говорити, забути, щезнути.

Втретє це сталось у спортзалі. Після довгої перерви я звично стала на степер і увімкнула аудіокнижку.

— Леонид Федорович Звездинцев, отставной поручик конной гвардии...– почався текст.

Попередні два роки я крутила педалі, крокувала і бігала під російську класику. Мене почало нудити. Я зупинилась.

—… владетель 24 тысяч десятин в разных губерниях... — глибоко вдихнула. Перейшла на повільніший темп. Потім сіла під стінку.

— ...середка на половину. Что ж это у вас шубы-то понавешаны?... — чулось в навушниках.

Відчуття роздратування мутило мене ще кілька хвилин, поки я не вимкнула текст. З того часу я ні разу більше не ввімкнула російську аудіокнижку. Я думала про те, хто ті люди, котрі начитують тексти, на які марші вони ходять, на кого працюють їхні діти, де служать їхні брати, у кого ціляться їхні друзі дитинства.

Здається, у психології це називають травматичними флешбеками. Пацієнт може страждати від спалахів гніву, безпорадності і болю, чуючи мову, вимову чи конкретні слова, притаманні кривдникам. Тут згадується за парєбрік...

Йдеться не про зважені дискусії — чи варто екстраполювати на мову збройний конфлікт, чи варто за мовою ділити людей на своїх і чужих, чи варто у будь-кому, хто говорить мовою агресора, бачити ворогів? Відповіді на ці питання очевидні — не варто, звичайно, it’s just a language.

Але чи маю право я, а також мільйони інших людей по всьому світу відчувати linguistic implications of war? Якщо я вже відчуваю ці лінгвістичні наслідки війни, відчуваю фізично, ментально, емоційно, то я маю право на ці травматичні флешбеки.

При цьому мені би хотілось, щоб офіціантка, повторюючи моє замовлення, не перекладала його російською. Хотілось би почути «дякую»  та «будь ласка» у сфері обслуговування. Врешті, я маю право не вчити свого сина російської. Принаймні, не зараз. Не тепер.

Крім того, мені би хотілось, щоби мені при цьому не розповідали, що, захищаючи своє право на ці відчуття травми, я пропагую ненависть, нетерпимість, навішування ярликів. Ярлики вже всі навішані. Із смертями, котрі почались із так званих утисків російськомовного населення, із самої ідеї русского міра, природньо за замовчуванням з пересторогою (чи навіть страхом) ставитись до потенційних носіїв цієї ідеї за первинною ознакою — тобто за мовою.

Я, звісно, говоритиму російською за необхідності (але при цьому милуватимусь її українським акцентом), я буду знічено посміхатись на спроби іноземців зробити мені приємно і сказати кілька слів російською. Врешті, мої дитячі спогади, озвучені російською, залишаться зі мною. Але лінгвістичні наслідки війни вже у нас вдома. І я житиму із цим, часом параноїдальним, відчуттям, що кожне оздоблене напівколо невідворотно перетвориться на кокошнік.