Протягом історії уявлення про культуру мало різні значення і відтінки. Впродовж багатьох століть воно була невід’ємним поняттям релігії і теологічного знання; в Греції воно було позначене філософією, а в Римі – правом, тоді як під час Відродження було пронизане передусім літературою і мистецтвами. Пізніше, як-от в епоху Просвітництва, до основного дрейфу в ідеї культури спричинилися наука і великі наукові відкриття. Однак, попри всі ці відмінності, і до наших часів культура завжди була сумою факторів і дисциплін, які утворювали її згідно з широким суспільним консенсусом і котрі вона в себе включала: потребу спадку ідей, цінностей і мистецьких творів, історичних, релігійних, філософських і наукових знань у постійному розвитку, підтримку вивчення нових мистецьких і літературних форм і дослідження у всіх сферах знання.
Культура завжди встановлювала суспільні ранги поміж тими, хто її по-різному розвивав і збагачував, рухав уперед, і тими, хто не брав її до уваги, зневажав чи іґнорував її або був виключений з неї через суспільні чи економічні причини. У всі історичні епохи, аж до нашої, в суспільстві були люди культурні і некультурні, а поміж цих двох меж – люди більш-менш культурні і більш-менш некультурні. І ця класифікація була достатньо ясною для всього світу, тому що для всіх діяла та сама система цінностей, культурних критеріїв і способів мислити, судити і поводитися.
У наш час усе це змінилося. Поняття культури настільки розширилося, що аж випарувалося (хоча ніхто б не наважився відверто це визнати). Воно стало невловимою, масовою і метафоричною химерою. Бо вже ніхто не є культурним, якщо всі думають, що є такими, або якщо суть того, що ми називаємо культурою, так перекручено, що всі можуть цілком справедливо думати, що є культурними.
Найбільш віддалений сигнал цього процесу все більшої плутанини і неясності того, що являє собою культура, дали антропологи, яких надихало бажання поважати і розуміти примітивні суспільства, котрі вони вивчали. Вони встановили, що культура є сумою вірувань, знань, говірок, звичаїв, убрань, узусів, систем споріднення і загалом усього того, що народ говорить, робить, чого боїться і що обожнює. Це означення не обмежувалося встановленням методу дослідження специфічних рис людського конгломерату в порівнянні з усіма решта. Воно також хотіло попервах клятвено зректися забобонного і расистського етноцентризму, в якому Захід невтомно себе звинувачував. Ціль не могла бути шляхетнішою, та ми вже знаємо з відомої приказки, що пекло забруковане благими намірами. Бо вірити, що всі культури варті поваги, оскільки всі вони привнесли щось позитивне в людську цивілізацію, – це одне; а вірити, що всі вони є рівнозначними попросту тому, що існують, – щось зовсім інше. І саме це останнє дивовижним чином й сталося, зважаючи на колосальний забобон, що його породило бажання раз і назавжди ліквідувати всі забобони в питанні культури. Політична коректність врешті-решт переконала нас у тому, що говорити про вищі та нижчі культури, а навіть сучасні і примітивні культури, є зверхністю, догматизмом, колоніалізмом і навіть расизмом. Згідно з цією архангельською концепцією, всі культури – на свій лад і в своїх обставинах – є однаковими, рівноцінними проявами чудесного людського розмаїття.
Якщо етнологи й антропологи встановили це горизонтальне прирівнювання культур, розріджуючи аж до невидимості класичне значення цього слова, то соціологи зі свого боку – чи радше соціологи, що заповзялися займатися літературною критикою, – здійснили схожу семантичну революцію, долучивши до ідеї культури, як складову її частину, безкультур’я, представлене під іменем народної культури, форми менш витонченої, мистецької і претензійної культури, ніж інша, однак вільнішої, більш справжньої, критичної, характерної і сміливої. Відразу скажу, що в цьому процесі розхитування традиційної ідеї культури з’явилися такі захоплюючі книжки, як та, що її Михайло Бахтін присвятив народній культурі середньовіччя і Відродження. Контекст Франсуа Рабле, в якому він зіставляє – з тонкими умовиводами і дотепними прикладами – те, що називає «народною культурою», яка, на думку російського критика, є таким собі контрапунктом, з офіційною й аристократичною культурою. Остання зберігається і проростає в салонах, палацах, монастирях і бібліотеках, натомість народна народжується і живе на вулиці, в корчмі, на святі, карнавалі. Народна культура висміює офіційну репліками, які, наприклад, розкривають і перебільшують те, що є прихованим і засуджується як «людський низ» – секс, випорожнення, неґречність, і протиставляє крикливий «поганий смак» буцімто «доброму смаку» пануючих класів.
Не треба плутати класифікацію, зроблену Бахтіним та іншими літературними критиками соціологічної традиції – офіційна культура і народна культура, з тим поділом, який віддавна існує в англосаксонському світі між highbrow culture і lowbrow culture: культурою високо піднятої брови і культурою опущеної брови. У цьому останньому випадку ми однаково залишаємося в межах класичного значення культури, і різнить одну від іншої ступінь легкості чи складності, що його пропонує читачеві, слухачеві, глядачеві і простому шанувальникові культурна подія. Такий поет, як Т. С. Еліот, і романіст, як Джеймс Джойс, належать до культури піднятої брови, а оповідання і романи Ернеста Гемінґвея чи вірші Волта Вітмена – до культури опущеної брови, позаяк вони є приступні пересічним читачам. В обох випадках ми однаково знаходимося у сфері просто літератури, без означень. Бахтін і його послідовники (свідомі чи несвідомі) зробили щось радикальніше: стерли кордони між культурою та безкультур’ям і наділили безкультурне релевантною гідністю, запевняючи: те, що може бути у цій дискримінованій царині недосвідченого, вульгарного і розпущеного, компенсується її життєвістю, гумором і невимушеною і непідробною манерою, в якій вона представляє найбільш поширені людські переживання.
Таким чином з нашого лексикону потроху зникали – через страх вчинити політично некоректно – межі, які відділяли культуру від безкультур’я, культурних людей від некультурних. Нині вже ніхто не є некультурним – чи радше всі ми є культурними. Досить розгорнути газету чи журнал, аби знайти в статтях коментаторів і хронікерів незліченні посилання на міріади проявів цієї всезагальної культури, що нею ми всі володіємо, як-от, наприклад, «культура педофілії», «культура марихуани», «культура панку», «культура нацистської естетики» і речі в такому ж дусі. Зараз ми всі є певним чином культурними, навіть якщо не прочитали жодної книжки, не відвідали жодної виставки картин, не прослухали жодного концерту, не набули бодай базових знань із гуманітарних, точних чи технічних наук світу, в якому живемо.
Ми хотіли покінчити з елітами, які викликали в нас моральну огиду їхнім привілейованим, зневажливим і дискримінуючим глумом, через який саме їх ім’я резонувало супроти наших егалітаристських ідеалів – і ми весь час, опиняючись у різних окопах, виступали проти і намагалися знищити цю ексклюзивну спілку педантів, які вважали себе вищими і вихвалялися тим, що монополізували знання, моральні цінності, душевну витонченість і гарний смак. Проте ми добилися піррової перемоги, ліку гіршого, ніж хвороба: жити у безладді світу, де парадоксальним чином – оскільки вже нема способу знати, що є культурою, – нею є все і ніщо.
Утім, мені можуть заперечити, що ще ніколи в історії не було такого великого нагромадження наукових винаходів, технологічних досягнень, не було видано стільки книжок, відкрито стільки музеїв, не платилося таких запаморочливих цін за старовинні й сучасні мистецькі твори. Як можна говорити про світ без культури в час, коли космічні кораблі, збудовані людиною, досягли зірок, а відсоток неписьменних є найнижчим за всю історію людства? Увесь цей прогрес безсумнівний, але він не є роботою освічених чоловіків і жінок – він є роботою спеціалістів. А між культурою і спеціалізацією така ж відмінність, як між кроманьйонцями і неврастенічними сибаритами Марселя Пруста. З іншого боку, попри те, що нині є набагато більше письменних, ніж у минулому, це кількісне питання, а культура має мало спільного з кількістю, а лише є з якістю. Ми говоримо про різні речі. Якраз надзвичайною спеціалізацією наук зумовлене те, що ми згромадили у нинішньому світі такий арсенал зброї масового знищення, що з його допомогою могли би кілька разів зникнути з планети, на якій живемо, і смертельно заразити прилеглі простори. Йдеться про наукові і технологічні діяння і водночас – про кричущий прояв варварства, тобто факт особливо антикультурний, якщо культура – це, як казав Т.С. Еліот, «все те, що робить з життя щось гідне, аби його прожити».
Культура є – чи була, коли існувала – спільним знаменником, чимось, що підтримувало живими контакти між дуже різними людьми, яких поступ знань змушував спеціалізуватися, тобто віддалятися і втрачати контакти між собою. Вона також була компасом, дороговказом, який допомагав людям орієнтуватися в густій плутанині знань, не втрачаючи напрямку і зберігаючи в свій безконечній траєкторії більш-менш чіткими пріоритети, розрізнення між тим, що є важливим, а що ні, між основним шляхом і непотрібними відгалуженнями. Ніхто не може знати все про все – ні колись, ні зараз це не було можливим, – але освічений людині культура допомагала принаймні встановити ієрархію і преференції у сфері знань і естетичних цінностей. В епоху спеціалізації і краху культури ієрархії зникли в аморфній мішанині, в якій – згідно з тією вигадкою, яка рівняє незліченні форми життя, охрещені культурами, – всі науки і техніки виправдовуються і є рівнозначними, і не існує жодного способу відрізнити бодай з мінімумом об’єктивності, що є гарним у мистецтві, а що ні. Навіть говорити таким чином вже є застарілим, бо саме поняття краси так само дискредитоване, як і класична ідея культури.
Спеціаліст бачить і йде далеко в своїй окремій області, але не знає, що діється обіч неї і не відволікається на те, аби з’ясувати, до якої веремії могли би призвести його здобутки в інших сферах існування, далеких від його. Ця одновимірна істота водночас може бути великим спеціалістом і некультурною людиною, тому що його знання замість того, аби зв’язувати його з рештою світу, ізолюють його в одній спеціальності, яка є лишень крихітною коміркою в просторій сфері знання. Спеціалізація, яка існувала ще від зорі цивілізації, поступово посилювалася із поступом знань, і суспільними зв’язками – отими спільними знаменниками, які є цементом суспільних підвалин – були еліти, культурні меншини, які, окрім того, що наводили мости і проводили обміни між різними областями знання (точними і гуманітарними науками, мистецтвами і техніками), чинили вплив, який був релігійним чи світським, але завжди мав моральний зміст, аби той інтелектуальний і мистецький поступ не віддалявся занадто від певного людського призначення, тобто, забезпечуючи кращі можливості і матеріальні умови життя, водночас означав моральне збагачення для суспільства, разом із зменшенням насильства, несправедливості, експлуатації, голоду, хвороб і неуцтва.
У своїх «Трьох значеннях слова "культура"» Т.С. Еліот стверджував, що остання не повинна ототожнюватися з обізнаністю – здавалося, він говорив радше для нашої епохи, ніж для своєї, бо тоді ця проблема не була такою серйозною, як тепер, – тому що культура передує знанню і підтримує, направляє його і надає йому конкретної функціональності, чогось на зразок морального призначення. Як людина віруюча, Еліот знаходив у цінностях християнської релігії той орієнтир знань і людської поведінки, який називав культурою. Однак я не думаю, що релігійна віра є єдиною можливою опорою для того, аби знання не ставало хаотичним і саморуйнівним, як-от те, що множить ядерні арсенали чи затруює повітря, землю і води, які дозволяють нам жити. Світські мораль і філософія виконували, починаючи з XVIII і XIX ст., цю функцію для широкого сектора західного світу. Хоча правда те, що для такої ж чи більшої кількості людей трансцендентність є потребою чи життєвою необхідністю, якої вони не можуть позбутися, не впавши в аномію чи відчай.
Ієрархії широкого спектру знань, які формують обізнаність, всеохоплююча мораль, що вимагає свободи і дозволяє виражатися розмаїттю людського, яке при цьому є стійким в своєму неприйнятті всього, що знецінює і принижує основоположне поняття про людську природу і загрожує виживанню виду, еліта, сформована не через походження, економічну чи політичну владу, а через зусилля, талант і зроблену справу, з моральним авторитетом, аби встановити гнучкий і обновлюваний порядок пріоритетів і важливості цінностей як у просторі, властивому мистецтвам, так і у просторі наук і технік: саме це було культурою в умовах найбільш освічених суспільств, відомих мені в історії. І так знову мало би бути, якщо ми не хочемо рухатися вперед без курсу, навпомацки, як автомати, до нашого власного занепаду. Лише таким чином життя було б щораз більш стерпним для більшості у пошуках завжди недосяжного жадання щасливого світу.
Було би помилково вбачати у цьому процесі функції, ідентичні точним і гуманітарним наукам та мистецтвам. Якраз те, що їх перестали розрізняти, посприяло плутанині, яка панує в наш час у царині культури. Науки рухаються вперед, як техніки, знищуючи давнє, архаїчне і застаріле, для них минуле є цвинтарем, світом мертвих речей, на зміну яким прийшли нові відкриття і винаходи. Гуманітарні науки і мистецтва оновлюються, але не йдуть вперед, вони не знищують своє минуле, вони споруджують на ньому, живляться ним і одночасно живлять його; тож попри те, що вони таки різні і далекі, Веласкес такий самий живий, як і Пікассо, а Сервантес залишається таким самим актуальним, як Борхес чи Фолкнер.
Ідеї спеціалізації і прогресу, невіддільні від точної науки, є недійсними для гуманітарних наук і мистецтв – та це, ясна річ, не означає, що література, живопис, музика не змінюються і не еволюціонують. Але про них не можна сказати як про хімію чи алхімію, що перша скасовує другу і перевершує її. Літературний і мистецький твір, який досягає певного рівня довершеності, не вмирає з плином часу: він продовжує жити і збагачувати нові покоління й еволюціонує разом із ними. Саме тому гуманітарні науки і мистецтва досі були спільним знаменником культури, простору, де був можливим контакт між людьми, незважаючи на відмінність у мовах, традиціях, віруваннях і епохах; бо той, хто розчулюється, читаючи Шекспіра, сміється, читаючи Мольєра, і вражається Рембрандтом і Моцартом, ведуть розмову з тими, хто в минулому їх читав, слухав і захоплювався ними.
Цей спільний простір, який ніколи не спеціалізувався, який завжди був приступний всім, пережив періоди надзвичайної складності, абстракції і герметизму, що обмежувало розуміння певних творів лише елітами. Але ці експериментальні чи авангардистські твори, якщо вони справді виражали незвідані сфери людської дійсності і створювали форми довговічної краси, завжди врешті-решт виховували своїх читачів, глядачів і слухачів, таким чином інтеґруючись у спільну спадщину. Культура може і мусить бути також експериментом – ясна річ, за умови, що нові техніки і форми, що їх вводить твір, розширюють горизонти життєвого досвіду, розкриваючи його найбільш сокровенні таємниці чи представляючи нам незвичні естетичні цінності, які вразять нашу чуттєвість і запропонують нам більш тонке і нове бачення цієї бездонної безодні, що нею є людська натура.
Культура може бути експериментом і рефлексією, мисленням і мрією, пристрастю і поезією, постійною та глибокою критичною ревізією всіх точних знань, переконань, теорій і суджень. Але вона не може віддалятися від реального життя, справжнього життя, життя, яким живуть, яке ніколи не є життям заяложених істин, фальші, софізмом і грою, бо інакше вона ризикує занепасти. Я можу здатися песимістом, але маю враження, що з такою великою безвідповідальністю, як наша нездоланна схильність до гри і розваг, ми зробили з культури один із тих мальовничих, однак неміцних замків, збудованих на піску, що їх руйнує перший порив вітру.
Mario Vargas Llosa
Breve discurso sobre la cultura
Переклала Галина Грабовська
05.05.2017