Нужда і роспука по селах і місточках.

У Львови дня 21 н. ст. марця 1892.
З різних сторін краю наша редакція дістає вісти про дуже прикрий стан наших селян, про формальний голод.
В декотрих сторонах нинїшний стан має бути ще прикрійшій, анїж був в роцї 1889-ім.
На сей рік — як звістно — не тілько збіже дуже недородило, але й бараболя хибла, котрою від Різдва головно кормять ся маси нашого люду по селах. Одна біда — як то кажуть — сама не йде а десять за собою веде, — так і у наших нещастних селян. По загальнім недородї в осени мишва сплюндрувала озимі засїви... Яка ж надїя на будущі жнива?
Зарібку, як звістно, в нашім краю нема, особливо в зимі, отже бідний селянин не має можности заробити гроша потрібного на купно живности. Збіжа на відробок від богатшого не дістане, бо й тому не зародилось. Отже нї гроша нї збіжа! Що-ж в тім скрутнім положеню має чинити бідний селянин та ремісник по місточках? Нема иншої ради, як віддатись пявкам-жидам з міст і місточок, котрі ваґонами спроваджують збіже — головно кукурудзу — і дають селянам-хлїборобам та ремісникам з великим баришем, — добре ще, коли бариш виносить лиш одну третину (н. пр. за 6 зр. 9), а то буває й висшій!
Розуміє ся, серед такого прикрого положеня бідного люду по селах і місточках шруба податкова функціонує, як завсїгди. На новелю екзекуційну при стяганю податків нїхто не зважає — виводять з хлїва і тягнуть з хати, що тілько дасть ся вивести і потягнути. — В однім місточку — як оповідають — витягли хлїб з печи, що єго спекла бідна господиня для дїтей голодних.
Одним словом: нужда і роспука по селах і місточках! Та в нашім краю, у всхідній Галичинї, нїхто, до кого би се належало, не звертає уваги на сю нужду, — на нужду селян і дрібних ремісників. Не слїдно, щоби интересували ся тим власти політичні і автономічні. В західній Галичинї творять ся бодай комітети ратункові і ковтають до властей, — у нас же й того не видно! А з вістей, які доходять з рускої части краю, треба вносити, що голод і нужда тут не менші, як там.
Тепер радить сойм краєвий. Нехай би він заинтересував ся сею справою, тяжко дотикаючою селяньску і ремісничу верству нашого краю, зарівно, як справедливо заинтересував ся долею бідного ставу учителїв народних, та як рада державна заинтересувалась долею своїх урядників в теперішнім часї прикрої дорожнї.
Голодуючому людови конче треба прийти з помочію. Правда, голодні роки тепер повтаряють ся за часто, але-ж не люд тому винен, — а таєнє голодової нужди серед люду на нїчо не здасть ся, бо она нинї вже видна і загально знана, а наслїдки єї мусять за короткій час проявити ся в прикрий спосіб. Обовязком властей повинно бути — не допустити мас люду до крайної руїни. Они в часї нещастя повинні самі подати біднотї помічну руку, а не позволити, щоби пявки, користаючи з єї нещастя, висисали з неї остатні соки. Бо коли селянин і ремісник буде виссаний до остатка, — не поможе вже й секвестратор. Тож caveant соnsules!

21.03.1892

До теми