Під недїлю.

А бодай же вас та з вашою конституцією і артикулом 19-им!

Та бо-ж то вже й на улицю показатись небезпечно, від коли ґазети овістили urbi et orbi, що правительство наше урівноправнило — на торзї віденьським — галицкі свинї з угорськими. Від радощів наші куцї просто пошалїли. Давно, бувало, ходять собі поважно з улицї на улицю, в заїзду під заїзд, та й чинять свою службу, уступаючи чемненько кождому з дороги... A нинї друть рияки д горі, підскакують як конї та й лїзуть на очи, удостоюючи тебе своєї приязни і братерства. Що за самодурство! Я, вправдї, не перечу, що їм те рівноуправненє в Австрії уже давно й належалось: гучки у них рожевії, ніженьки дрібнесенькі, щетина білесенька, черевце круглесеньке і т. д., і т. д. — але-ж, скажіте добрі люде, якій же їм хосен з рівноуправненя?... Зженуть на торг, продадуть, заріжуть... пороблять кишки та ковбаси, людоньки — дай їм Боже здорово видихати — зїдять смачно, а за те навіть і не заспівають: "вічная память!" Ей худібко ти моя, худібко пещена! Чого ти так брикаєш на радощах? Не буде тобі хісна нї з конституції, нї з 19-го артикулу, а покористують ся всїм тим лише згінники твої лукаві, що на тя свищуть, що тебе довгим бичем обєдиняють, а щоби тя загнати там, де їм треба, і щоби продати на зарік, на смерть люту. Слухайте ж славного і високоумного політика з віча "Русской Ради", посла Антоневича, та й плюньте на всяку конституцію, — все пусте!

Не гірше Антоневича говорив на вічу "Русской Ради" у Львові і Впр. о. Павликів, і менї дуже дивно, що достохвальна Редакція "Дѣла" на него і на єго товаришів так дуже озлобила ся, що ще й нинї, по двох недїлях, не може успокоїтись.

"Господинове! — сказав наш чубатий пророк з Волоської церкви. — Були времена, де ми були всї одної масти. Вєнц ми слухали наказов с више і благоволеніє міністеріяльноє озаряло нас. Ми не знали: хто ми? — і стереглись того вопроса, як Адам заказаного овоща. Єднаково-ж діявол польський, ворог Бога і людей, влїз в серця историків і письменників наших — ті почали цїкаво глядати і розпитувати, та й найшли, що ми народ українсько-руський, — і ми утратили рай: почалась распря, закипіла партійна вражда... І амінь, амінь глаголю ви, що не лишить ся тут камінь на камени, дондеже не повернемо з погубної дороги. Ми то кажем, ми, исторична стара партія руська, — партія, що 500 лїт з Польщею боролась о календар і азбуку, і нинї так само о ті єдині святощі боре ся з нею. Ми партія правдиво исторична, а историчні ми тим, що отрицаєм ся всїх наших историчних прав, бо ми маємо старий розум, котрий уже давно перестав шуміти... він уже висох... по нему лиш хиба ще паутиня осталось, — і я переконаний, що навіть Дунаєвський не знайшов би в наших чашках нїчого більше, як блаженне, нїякому податкови не підпадаюче, vacuum. При тім всїм ми любимо наші старі обряди, звичаї і обичаї, яко то: Іорданську параду з войськом, хрестини, весїлє, празники, пироги, ковбаси з капустою і порося з хріном. Вкінци ми вірні нашим стародавним традиціям о опирах та русалках, і длятого ми вірні также в австрійському пристолови. Не маємо нїчо против того: грати в віста з міністрами, танцювати польонеса з Ляшками, і бажаєм на підставі: "менї обварянок, тобі дїрка" — як найсердечнїйшої згоди з Русинами всїх партій."

Бігме! не второпаю: чим завадила ся мудра, учена і високо-політична бесїда моїм конпатріотам? Таж Павликів не признав ся нї до православія, нї до Москви, так caмо, як і не признав ся до вірности Римови. Він показав тілько свою особливу пасію до псалтири, до ладканя та до гагілок, і — з огляду на австрійську коруну і на "московський караул" — зрік ся в имени своєї историчної партії всїх историчних прав руського народу — в користь Австрії, а евентуально Россії, Польщі, Ґерманії, а навіть Жидів.

Світлі тi заявленя Аґамемнона наших галицких твердюків доповнив ґеніяльний безглузденко Антоневич, заявляючи, що:

"Ми не повинні нїкого просити, бо нам все належить ся ex titulo дїяній нашої историчної партії. Ми служили вірно Оварам, гнули шию під бичем Хазарів, лизали стопи руських князїв і стелили дїти наші, в вірности, під кровавий тріюмфальний поїзд Польщі по руській земли лїт 500, — ми будемо й кождому иншому вірно воду носити і в грубі палити, а за те належить ся нам і без просьби заплата. "Раб мзди своєї достоїн." Не потреба нам нї соймів, нї парляментів, для нас вистане поліцай і жандарм, а в найгіршім разї тюрма й Сибір. От вам програма на програму Романчука et consortes!"

Господи! як він знає своїх людей — той Антоневич! Та дай же-ж єму, Боже, щоб він, лижучи руки царів своїх, згорбивсь, истер ся і змолов ся весь на mączkę kartoflaną... а за єго добре серце і за єго добрі ради для нас, смиренних рабів Русинів, дай єму Боже, щоби єго идея повисла на тій самій шибеници, що то ми на нїй в Галичи повісили трех князїв наших Игоревичів за зраду, нечестивість, за здирство і захланність.

Непотрібно гнїваєсь "Дѣло" і на осторожного Добрянського, закидуючи єму безличні брехнї й клеготи на народовцїв. Цитьте братя! Та ж він адвокат, а не піп! єму брехати то не гріх! І нарід же не каже: "я пійшов до адвоката", а тілько: "наймив єм собі брехунця". Длятого не можна від чорта жадати, щоби говорив "отченаш". За те, бачите, научив Добрянський вас і всїх професорів: хто є властиво Шевченко? Він заткнув за пояс всїх учених интерпретаторів Тараса. Він доказав нам, що всюди, де Шевченко плаче огняною слезою на могилах лицарів і мучеників за нарід і віру, то плаче він там не за славною минулостію України, не за вольною волею гордого козацкого війська, не за молодим житєм борцїв за свободу і віру, а плаче за утопіями Бабефа, за доктринами Прудона, Блянкого і Сен-Сімона, плаче за Лясалем і Бакуниним. От що! І дармо пронесло ся по-над капустяними головами наших твердюків болїсне слово Тарасового посланія: "Добре брате! Що-ж ти таке?"— дармо пронесла ся відповідь, котра-б навіть скрізь шкіру гіпопотама добилась до найхолоднїйшого серця і скрізь кости мастодонта просвітила-б і найтемнїйшій мозок, відповідь: "Нехай Нїмець скаже — ми не знаєм" — лукавого серця oнa не тронула, a лицемірний розум не приняв єї. Хитрий чорнобай віча назвав поета соціяльником і, не переводячи духа, задекретував, що ми не знаєм і знати не будем: хто ми? — аж Нїмець покаже тай нам ще й исторію нашу розкаже...

Ти сердиш ся "Дѣло"? а ти "Зоре" плачеш? Цитьте, вспокійте ся, та послухайте моєї байочки, що вам казати йму. Она — Бігме до ладу, хоть і не до каденції.

Найшли два мазурські пастушки у рові їжака. Штовхають єго, та й не можуть спізнати: що се за диво, бо їжак в клубок звив ся. Отже і радять они: "А су to psypadkiem nie diobeł?... Dzis! jokie mo rogi!" — "E nie! diobeł ma kuńskie kopyta; to jakaś insa bestyja. A nu, zawołajwa Bartka. Bartek! a chudźcie no tu pryndzej! Widzicie tego izoka? Wyście 20 lat świni pośli u ks. probosca, to może i wiecie: co to za bestyja?" Бартек оглянув їжака та й каже з повагою професора Ягіча: "Wiecie со?" — "А со?" — "То abo nidźwiedź, abo dzika kacka!"

Не пас же адвокат обєдиненя череди у нїкого, але за те виховував через лїт двацять худібку "Народного Дому" і, видко, набрав ся тої самої практики, що Мазур у ks. proboszcza, — а череда вічева, paдісно блеючи, пристала на декрет диких і темних "невігласів", на котрий теж справедливо й заслугує, голосячи во все услишаніє: "А чорт там знає: хто ми? Ми не знаєм!" Ну, ну, не кричіть так дуже, господинове, а лучше лїзьте в шлиї, — коли не знаєте: хто ви? — бо я кажу, що ви: мули!

Тому-то радить адвокат обєдиненія лишити народність на боцї і не годити ся з народниками, бо они кладуть народність на першім плянї. Per consequens радить также не годити ся і з радикалами — хоть они радикально на народників брешуть, бо кладуть народність так само на другім плянї, як і він — а се именно нарушає виключний привілей задубілих твердюків.

І чого-ж ви хочете від так світлого розумy і від такої льоґіки? Дайте поки! Романчук поставив програму, a Добрянський антіпрограму. Романчук поставив нас на ноги в Австрії a скомпромітував твердюків в Pocciї, — a Добрянський зрегабілітував своїх в Россії a скомпромітував нас в Австрії, голошучи, що ми безименна нуля і що ми тим будем, чим нас кождоразовий пан наш мати схоче. Таж то розум, таж то політика! — а ви збираєтесь уже піднятись на адвоката обєдиненія, як колись Галичани на боярина узурпатора, на Володислава, і як ті єго, так хочете і ви Добрянського прогнати камінєм і словами: "Изійди из града, мятежниче землї!"

Дайте поки! Добрянський не винуватий! Єму перевернуло ся в голові, бо за ним стояв Богдан Дїдицкій і перебивав єго бесїду словами: "Не так, не так! Читайте мою програму "Слова", що обовязувала в роцї 1865-ім: "Тілько при Австрії і в тїсній з нею звязи наша будучність. Всяке зирканє по за межу Австрії, потягнене чи то на поли літературнім, чи на поли політичнім та й церковнім, буде нехибно погубне для нас. Які би там і не були слабі наші сили — дїлаймо ними та не оглядаймо ся на поміч з чужини..." Добрянський остовпів на ті слова, бо тямив тілько програму "Слова" з року 1866-го, а не знав о програмі на 1865-ий.

Закрутило ся в голові і Давидякови — тому смерековому політикови з Тухлї. Як той — в дяківський науцї пінія — старшій брат Гаврило, що "несе в руках кадило, рученьками вимахує, ноженьками підскакує, а ми єго величаєм: Господи слава Тобі!" — так і він сердечний хотїв нам приподобитись на будучого польского кандидата з округа хрещених медведїв... Дай поки, сину! Як би то на соймах лиш язичка треба, ми би вже давно, без клопоту, заступали ся нашими цокотухами... Однак, коли язик сам на посла трохи за мало, то стараєм ся о людей з чимсь більше. От, пильнуй радше, щоби ті вівцї, що їх Бойки презентують при катехизації, добре за них "отченаш" говорили, та й буде з Тебе — політики!

Зашуміло ще, чую, в голові і честивому Крушинському з Селиськ. Єму привидїлось, що він папа римський, і з тої оказії запізнав він усїх владик наших на суд в Чорну раду, щоби оправдали ся з того: як сміли похвалити програму Романчука і як поважив ся митрополит сказати до Aнтоневича: Excede ex urbe! patent portae — pro ficiscere!

Один тілько из угодників Бідоносця задержав свою апостольську повагу — а то був Красицький, великій дернівський чудотворець. Коли йшов він на трибуну, поміст стелив ся єму перед носом, стїни наставили "ушеса своя", і вчинилось так тихонько, що можна було від входу салї добре чути, як на другім єї кінци якась прочунявша в теплї мушка чесала ся лабочкою по лебедій шийцї. Красицкій вилїз, Красицький стaнув, Красицький глянув гордо з-коло себе, оком євангельського орла і з повагою не перецїняючою себе і своє становище, як смиренного служителя престола в дернівській церкви, піднїс руки над збором і рік:

"Благословлю Тя, Русь! благословлю вас, господа, що прийшли єсте сюда послухати гласу моєго. Но де ти, молодежи моя?

Пійшла єси за Просвітою, а нас лишила єси во тьмі кромешній, де плач і скрежет зубом?... Просвіто, Просвіто! Redde mihi legiones meas! legiones obscurantiae! Пропала наша Рycь! Посягають уже на наше святоє Ъ. Господа! Як же би виглядав Русин без того тисячелїтного хвостика? Досягають на наше черевате Ы — бременне нашою будучностію і долею нашою! Посягають на наше любоє Ѣ, що мов всадник на конику веселенько виграває! І як же-ж ми можем жити, як зможем Бога хвалити і псалтиру розуміти — без Ъ і Ы? Господа! фонетика — то комуна, а касованє — то цареубійство, против котрого я именем святої Руси як найторжественнїйше протестую!"

На ті слова возопи вся саля гласом велієм, і изпусти дух. Вчинило ся темно, в глубокій скорби розійшлись участники віча.

Не плачте! Не вмре ваше Ъ, не поляже, і про вашу тверду віру, про ваш розум і славу світови розкаже! От бачите, міністер війни розіслав циркуляр до всїх абріхтерів рекрутів, щоби дали свою опінію на те: чи манліхери будуть пригожі рекрутам до екзецирки і чи не кажуть собі прислати кілька штук тої брони на пробу... Що? не вірите? смієте ся? Не смійтесь! Такого циркуляря не висилав вправдї міністер війни, а вислала краєва рада шкільна, запитуюча учителїв: чи они уважають за хосенне заводити в школах фонетику, чи нї?

Не плач же, чудотворний дернівський благословившій нас владико, Красицький! Твоє не згине, поки не витопчуть ся соломонські ходаки в краєвій радї шкільній, поки старости надвірнянські і золочівські у Баденього хлїб їсти будуть, та поки грішна душа Грохольського по соймі товчи ся буде. Жити йме ваше святе — і хто знає, хто знає! — може нас зженуть Ляхи до копиць і бучком може Москва поєднає так, що не розібє нас нї огонь, нї води, нї адвокатів лесть лукава...

Микуличин 16 лютого 1892.

[Дѣло]