18 березня 2013 року на камерній сцені краківського Національного Cтарого театру імені Гелени Моджієвської відбулася прем’єра вистави Кшиштофа Гарбачевського «Галерея портретів польських королів» («Poczet królów polskich»). Вистава стала першою для нового керівництва Старого театру – артистичного тандему у складі директора Яна Кляти і заступника директора з творчих питань Себастьяна Маєвського.
Всі три постаті – Клята, Маєвський і Гарбачевський – добре відомі у польських і європейських театральних колах. Перший, разом з Кшиштофом Варліковським, Гжегожем Яжиною та іншими, представляє нову генерацію режисерів, яка після Крістіана Люпи почала активно впроваджувати у сучасному польському театрі нову естетику. Маєвський відомий своєю активною діяльністю в Драматичному театрі Єжи Шанявського у Вальбжиху, де йому вдалося перетворити провінційний театральний майданчик на одну з провідних сцен Польщі. 30-річний Гарбачевський, наймолодший з усіх згаданих, заявив про себе постановками «Нірвана» (2009), «Одісея» (2009) та «Демони» (2010). Серед останніх його вистав – деконструкція «Зоряних війн» у виставі «Смерть зірки» (2010) та «театральна інсталяція» сексуальності на основі досліджень антрополога Броніслава Маліновського у «Сексуальному житті диких» (2011). Гарбачевський відомий нелінійною, колажною структурою своїх вистав та активним використанням нових медій.
Прем’єрна вистава «Галерея портретів польських королів» є другою з трилогії-реінтерпретації польської історії «Народ собі». До неї, окрім «Галереї», увійшли вже поставлена «Балладина» (2013, Польський театр в Познані) і майбутня вистава про Варшавське повстання. Назва вистави «Poczet królów polskich» нав’язує до відомої серії портретів польських королів пензля Яна Матейка (1890–1892). Тож сюжет кількома паралельними лініями виводить на сцену вінценосців чи то у якості гостей балу, з’ініційованого генерал-губернатором окупованої Польщі нацистом Гансом Франком; чи під виглядом прикриття для групи конспіраторів, які прагнуть врятувати гобелени польських королів із зайнятого нацистами Вавелю.
Постать Ганса Франка є тут невипадковою. Ідею ввести його Гарбачевський почерпнув від відомого польського режисера Конрада Свинарського. Франк називав себе німецьким королем Польщі й розмістив свою резиденцію у знаковому для поляків місці – краківському Вавелі. На балу «останнього польського короля», постаті, перевдягнені у польських правителів, висміюють характерні риси можновладців, з якими ті потім потрапили до шкільних підручників та національної мітології. На сцені постає вся, відома пересічному поляку, когорта історичних імен: Мєшко І, Болеслав Забутий, Казимир І Відновитель, Ядвіга Анжуйська, Владислав ІІ Ягайло, Владислав ІІІ Варненчик, Ян І Ольбрахт, Зиґмунт І Старий, Зиґмунт ІІ Август, Анна Яґеллонка, Генрик ІІІ Валуа, Зиґмунт ІІІ Ваза і Станіслав Август Понятовський. Ексгумуючи легендарних героїв польської історії, режисер у своїй виставі намагається вийти за межі штампів, і намагається спробувати відповісти на питання, як має їх сприймати сучасний поляк: як привиди минулого чи зразки для наслідування, як «трупи з Вавелю» чи основу «польськості»?
Режисер промальовує королів невиразними мазками, перескакуючи від однієї історичної епохи в іншу. Такий слайдовий підхід Гарбачевського породжує хаос смислів, а відсутність стрункої оповіді остаточно заплутує глядача, не залишаючи жодних точок опори для сприйняття сюжету. З іншого боку, при бажанні, у виставі можна знайти простір для власної трактування заданої авторами вистави тематики.
Візуально виставу вирішено через відеопроекцію. Практично вся дія «Галереї» розгортається на великому екрані, що повністю закриває дзеркало сцени. Акторів, які працюють одночасно на сцені, за кулісами, під сценою і у внутрішніх приміщеннях театру, глядачі можуть побачити тільки через посередництво камери. Екран створює додаткову рамку для сприйняття сценічної дії. Відео підсилює нелінійність сюжету, перемонтовуючи плани і сцени вистави. Відмежовуючи глядачів від усього, що відбувається на сцені, режисер мов би підкреслює дистанцію між історичним минулим і його репрезентаціями, умовність історії як такої, суб’єктивність історичних джерел, а також право на їхню інтерпретацію.
Якщо ж дивитися на виставу з української перспективи, то сучасні численні нешаблонні спроби польських митців зрозуміти історію Польщі виглядають привабливо як з мистецької, так і з суспільної точки зору. Вдаючись до аналізу і критики власних національних комплексів й стереотипів, звертаючись до маргінальних і знакових тем власної історії, описуючи болісні сюжети, полякам вдається вийти на межі містечковості і створити універсальні вистави, цікаві широкому колу глядачів. Гарбачевському можна сміливо закидати, що він далеко не перший і не єдиний, кого цікавить як польська історія, так і нова візуальна мова. Однак він належить до групи молодих польських режисерів, які невпинно, часто з різним успіхом, шукають свій театр у власному національному середовищі.
Нажаль, сьогодні уявити українську постановку молодого режисера на одній з головний драматичних сцен країни, у якій сміливо зміксовано Володимира Великого, Івана Мазепу і Степана Бандеру, неможливо. В сучасній Україні історична тема, як, зрештою, і тема шевченкіани (і загалом класиків національної літератури), залишається в зоні сиропно-сусально-патетично офіціозу. І будь які спроби альтернативного, чи навіть просто «тверезого», «без котурнів», прочитання розглядаються, як мінімум, як блюзнірство «над святим».
Ілюстрації надані прес-службою Старого театру.
Рисунки М. Таркавіана
23.04.2013