Маргарет Тетчер пустила в хід план радикальних реформ, які потрясли країну, приспану летаргійним та архаїчним соціалізмом. Її найкращим послідовником був не консерватор, а лейборист Тоні Блер
Я разом зі своїм сином Альваро знаходився на біржі Кордови (Аргентина), провадячи бесіду з групою підприємців та викладачів про проблеми Латинської Америки, коли нам повідомили, що померла Маргарет Тетчер. З обдаруванням самогубця, яке час від часу в ньому проявляється, Альваро сказав, не бажаючи цим образити аудиторію, що обов’язково мусить віддати данину поваги Залізній леді, яка сильно вплинула на його юність. Почувся несхвальний гомін, та загалом присутні відреагували з британською гордовитою стриманістю, якщо можна так сказати. Лише після завершення цього акту одна пані нагадала нам про жорстоке і непотрібне потоплення крейсера «Бельграно» Британським королівським флотом у ході війни на Мальвінських островах у 1982 р.
Я також майже усі роки правління Маргарет Тетчер провів в Об’єднаному королівстві, і в мені також залишило глибокий відбиток те, що вона зробила. Воно й досі присутнє в тому, у що я вірю і що обстоюю і через що називаю себе лібералом. Коли леді стала до керма влади, Велика Британія тонула в сірості та занепаді, природному дрейфі етатизму, інтервенціонізмі та усуспільненні економічного та політичного життя, хоча й з дотриманням форм та повагою до інституцій та свободи, яка є другою натурою британського суспільства.
Вона привела в рух програму радикальних реформ, що з ніг до голови потрясла цю країну, приспану летаргійним та архаїчним соціалізмом, який демобілізував і майже вихолостив колиску демократії та промислової революції, найплодючіше джерело новизни. Приватизувавши підприємства, звільнивши полонених наймачів муніципального житла і перетворивши їх на нових власників, повністю відкривши ринки та кордони країни для торгівлі та інвестицій, змусивши підприємства конкурувати, позбавивши їх одурманливих субсидій, рішуче взявшись за рентизм і невтомно сприяючи поширенню акціонування та народного капіталізму, її уряд повернув сплячому велетню динамізм, яким він відзначався в свої найкращі часи, а своїй країні повністю втрачений вплив на міжнародній арені. У вісімдесятих роках дохід на душу населення у Великій Британії був вищий, аніж у Франції.
Звісно, довелось піти на велетенські жертви, але без тих змін, заради яких вони були зроблені, Об’єднане королівство було б значно гіршим, аніж є зараз. Жити в обмані завжди – в політичному та економічному плані – гірше, аніж глянути у вічі гіркій правді. Розмотуючи бюрократичний клубок, демонтуючи паразитарний етатизм та заміняючи його сучасною ринкової економікою, прем’єр-міністр водночас розпочала активний наступ у сфері ідей та цінностей, нагадавши своїм співвітчизникам – та європейцям, – що ліберальна та демократична культура не має чого тремтіти перед комунізмом, як це відбувалося, найбільше через малодушність та опортунізм інтелектуальних еліт, оскільки вірчими грамотами тоталітарних держав є явний економічний крах, знищення всіх свобод та найжорстокіші порушення людських прав.
Мало політиків викликали в мені таку повагу, яку я відчував до Великої леді, тому що я знав мало таких, які б – як вона – завжди говорили те, що думали, і завжди робили те, що говорили. Вона вірила в свободу, в суверенного індивіда, в кальвіністську етику праці, економію, в моральні цінності як підтримку інституцій та в скрупульозне дотримання законів. Була донькою скромного корчмаря з Ґрентему і змогла отримати освіту високого рівня винятково завдяки своєму розумові, своїй спартанській дисципліні та напруженій праці.
Одним з найбільш болючих для неї ударів долі – вона була занадто гордою, аби це показати – мусила була відмова її університету, Оксфорду, присудити їй почесний докторський ступінь Honoris causa, яким він зазвичай вшановував усіх керівників держави, які закінчили цей навчальний заклад. Та це не мало її здивувати, тому що інтелектуали завжди її ненавиділи. І зараз вони це продемонстрували, прийшовши плюнути на її труп, радіючи, що «відьма» померла, і вивергаючи лайки та брехні щодо її урядування.
Коли я вперше побачив її зблизька, вона якраз перебувала в оточенні десятка інтелектуалів у домі історика Х’ю Томаса. Філософи, письменники, драматурги, під час вечері вони піддали її строгому та хитромудрому іспитові, хоча робили це виховано. Найвойовничішим був Том Стоппард; найпроникливішим Ісайя Берлін; найбільш прозорливим А. Еєр. Леді з честю пройшла це випробування. Розмовляли про Орвелла та Кестлера, про Берлінський мур, що його Маргарет Тетчер вперше мала побачити наживо наступного дня, під час її офіційного візиту до Німеччини. Коли вона пішла, Ісайя Берлін переконливо підсумував загальне враження: “Nothing to be ashamed of” (За цю пані не соромно).
Вдруге я зустрівся з нею на Даунінг-стріт, 10, в її кабінеті прем’єр-міністра. Я був кандидатом на пост президента Перу і запитав її, що буде найважливішим, якщо мене оберуть. Я дуже добре пам’ятаю її відповідь: «Оточіть себе відданими та рішучими людьми; тому що коли ці реформи вже діятимуть і почнеться жорстока реакція, найгірші зради будуть з боку ваших прибічників, а не ваших супротивників». Її слова виявилися пророчими: у відставку вона пішла не через опозицію, а через інтриганів, як от Джеффрі Хау, з її власної Консервативної партії, яку леді привела до перемоги – вперше в історії – на трьох виборах поспіль.
Я бачив її ще двічі, коли вона вже не працювала в уряді. Перший раз у Вашингтоні, після її повернення з Чилі, де під час публічного виступу вона втратила свідомість. Виглядала вона тихою та пригніченою; натомість її чоловік, на якого Новий світ під час цієї подорожі справив жахливе враження, без упину молов казна що про «мексиканців», до яких, як мені здалося, він зараховував усіх без винятку латиноамериканців.
Та коли я бачив її востаннє, вона була енергійною, товариською та усміхненою. Я привів у її дім групу кубинських вигнанців, які хотіли запросити її виступити в Маямі. Вона випила три віскі і висловила дуже цікаві спостереження стосовно того, що відбувалося в Латинській Америці. А ще вона жартувала. Провела нас до дверей і, прощаючись, раптом підняла кулак, наче дівчина-революціонерка, і вигукнула гасло: «We must undermine Castro!» (Ми повинні підірвати режим Кастро!)
Через те, що в останні роки її недовіра до Європейської Унії необґрунтовано зросла, а її націоналізм, схоже, посилився, і через те, що вона крім цього захищала Піночета за допомогу, яку чилійська диктатура надала Великій Британії під час війни на Мальвінах, її образ потьмянів. Звісно, це були не єдині помилки, яких вона припустилася. Її лібералізму подекуди перешкоджав консерватизм, який змушував її суперечити самій собі і вдаватися до заходів, які ставили під сумнів відкритість та інтернаціоналізацію комерції, політики та життя, що їх її уряд просував, як ніхто в ті роки в Європі.
Утім, якщо підсумувати її керівництво, позитивне є незмірно важливішим негативного. Завдяки їй Консервативна партія перестала бути елітарною і перетворилася на багатокласову та меритократичну. Її найкращим послідовником став не консерватор, а Тоні Блер, лейбористська партія якого, значною мірою завдяки їй, також модернізувалася, обрала третій шлях і перейняла здорові ліберальні ідеї. Якби не вона, то аргентинська військова диктатура, можливо, залишалася при владі, збільшуючи список своїх злочинів. Перелік її досягнень та здобутків заповнив би не одну сторінку.
Коли вона відійшла від влади, ставши жертвою внутрішньої змови, я послав їй букет червоних троянд та візитку. Зараз, коли я тут, напівзагублений серед засніжених вершин Анд та виноградників Мендоси, я не можу відіслати їй квіти, а лише ці квапливі рядки захоплення та вдячності.
Маріо Варґас Льйоса (Mario Vargas Llosa), перуанський прозаїк, один із провідних письменників-новаторів сучасної латиноамериканської літератури, член Іспанської королівської академії, нобелівський лауреат.
La partida de la Dama
El País, 21.04.2013
Зреферувала Галина Грабовська
23.04.2013