Оскільки конфлікт знову розгорівся, Україна мусить зрозуміти, що перемога у війні буде більшою проблемою, ніж вона того варта
Не багато ж знадобилось часу на те, аби з приходом Трампа в Україні все пішло шкереберть.
Перед минулими осінніми виборами в США ситуація в Україні по кількох неспокійних роках, здавалося, нарешті стабілізувалася. Країна отримувала загалом добрі оцінки і допомогу від Міжнародного валютного фонду; мала політичну, дипломатичну, фінансову – і навіть деякою мірою військову – підтримку від Заходу; здійснювала успішні внутрішні реформи в правовій, економічній, соціальній, освітній медичній та енергетичній сферах. На довершення її збройні сили успішно перетворилися з шеститисячного боєздатного війська, наявного в середині 2014 р., на потужну, загартовану в боях армію, якій вдалося змусити Росію та її маріонеток припинити бойові дії на Сході.
Тепер, після багатьох місяців відносного затишшя, бої на Сході знову розгорілися. Ці бої супроводжуються новою, хоч і невиразною, обіцянкою врегулювання: у формі наміру адміністрації Трампа домогтися великої угоди з Росією, яка би змогла вирішити конфлікт в Україні раз і назавжди, можливо, навіть шляхом відновлення її територіальної цілісності.
Проблема в тому, що врегулювання конфлікту на заявлених Україною умовах може бути не в її інтересах, і Росія може розраховувати саме на це.
Перверсійно поточний стан справ на Донбасі – напівзаморожений конфлікт – став найкращим варіантом для Києва. Це правда, що військові і цивільне населення по обидва боки фронту продовжують далі гинути, і в цьому нема нічого доброго. Але Україні вдалося уникнути величезних витрат: вона більше не була змушена утримувати промисловий пояс, який колись спустошував її державну скарбницю, терпіти корумпованих олігархів, політичну еліту і кримінальні банди регіону чи задобрювати його прорадянське і проросійське населення. Якби Росія не окупувала Донбас після революції Євромайдану в 2014 р., Київ був би нездатний прийняти системні реформи і будувати все більш стабільну і демократичну державу, яка має підтримку її патріотично налаштованих громадян. Російська окупація Донбасу – і такого ж антиукраїнського Криму – змусила Москву взяти на себе економічні видатки обох депресивних регіонів, тож не дивно, що Україна не поспішала виконувати Мінські домовленості і брати Донбас назад під своє крило.
Натомість ентузіазм Росії щодо Донбасу з того часу, коли на початку 2014 р. «зелені чоловічки» захопили Крим, підбурювали до заворушень на східній Україні і планували перетворити декілька південно-східних областей України на «Новоросію», різко пішов на спад. Новоросійський проект невдовзі провалився через брак в більшості українців реґіону ентузіазму щодо відділення від України і через спроможність українських збройних сил відтіснити сепаратистів в той анклав, який вони на даний момент окупують. Збитий літак "Малайзійських авіаліній" показав політичні небезпеки провадити маріонетками процес дестабілізації. Водночас Москва була несхильна цілком вийти з гри, бо бачила в конфлікті спосіб гарантувати собі важіль контролювати майбутнє України. Тож Москва продовжує економічно та мілітарно підтримувати триваючий конфлікт, який втратив свою перспективу і став тягарем.
Обрання Дональда Трампа порушують цю стабільну, хоча й неідеальну, рівновагу. Його прихильність до російського президента Владіміра Путіна провіщає фундаментальний розворот зовнішньої політики США в напрямку до розуміння з перспективи Росії – і від розуміння України. Не менш тривожним є те, що Трампова опозиція ЄУ та НАТО, схвалення ним "Брекзиту", демонізація ним Німеччини і підтримка правих популістів загрожують підточити Європу та її інституції, розірвати трансатлантичні зв’язки і зруйнувати ідею когерентного Заходу. Такі кроки заохотять Путіна перехопити ініціативу і шукати нове рішення для існуючої донбаської дилеми.
Військова ескалація, в якій Путін використає нову адміністрацію як нагоду для повномасштабного вторгнення з претензією захопити східну Україну, виглядає маловірогідною, хоч і не є неможливою. Путін може потрактувати Трампову беззастережну підтримку його особи як «зелене світло» для вирішення надокучливої української проблеми одним махом. Як стало відомо, під час телефонної розмови між Путіним а Трампом 28 січня два лідери обговорювали «партнерство» з цілого ряду питань, включно з Україною. Багато хто з тривогою відзначив, що наступного дня після телефонної розмови спостерігався артобстріл містечка Авдіївка і міста Маріуполь.
Немає, однак, сумніву, що Путін свідомий того, що прямий наступ не лише призведе до велетенських втрат серед українців і росіян, але й зруйнує значну частину України. Він також би виснажив людський та економічний капітал Росії, породив би масовий український рух опору, призвів би до появи мільйонів біженців і змусив би Росію встановити тривалий окупаційний режим, який міг би підірвати економіку і зруйнувати російську державу. Мало хто з раціонально мислячих лідерів міг би обрати такий самогубний курс – хіба лиш тут замішані ідеологічні чи особисті амбіції.
Більш вірогідним видається, що ескалація є прелюдією до обговорення великої угоди між Трампом а Путіним, яка певним чином включає і східну Україну. В тому варіанті, що його часто описують як найкращий сценарій для України, Путін може використати окупований Донбас, аби добитися поступок щодо інших питань: чи то зняття економічних санкцій, чи то співпраці в питанні збереження режиму Башара-аль-Асада в Сирії. Тоді б Путін відвів свої війська з України, припинив надавати допомогу сепаратистам і повідомив Київ, що той може отримати свою територію назад.
Таким кроком Путін виграв би бали в Сполучених Штатів і Європи, дозволивши йому створити образ Росії як миролюбної і великодушної країни, яка прагне стабільності і миру із Заходом. Всередині країни Путіну довелось би представляти відвід військ як перемогу Росії, але, беручи до уваги ефективність його пропагандистського апарату, він зміг би переконати більшість своєї громадськості в мудрості такого кроку, особливо зважаючи на все більшу втому росіян від Донбасу і збережені внаслідок припинення окупації гроші та життя росіян.
Київ не міг би відмовитись від такої пропозиції, бо він увесь час наполягає на тому, що Донбас мусить бути – і буде – повернутий в лоно України. Та цей подарунок мав би кепські наслідки. Київ скоріш за все зіштовхнувся би з тотальною війною з кинутими сепаратистами – в якій ймовірно переміг би, але потім би зіткнувся з необхідністю велетенських капіталовкладень, щоб налагодити життя в спустошеному реґіоні і спробувати завоювати серця й уми його антикиївського населення. За оцінками економіста Андерса Ослунда на те, аби відшкодувати збитки, нанесені Росією, потрібні як мінімум 20 млрд. дол.; увесь бюджет України складає приблизно 26 млрд. дол.
Не менш виснажливими для України були би і політичні наслідки реінтеґрації окупованого Донбасу. Кілька мільйонів антизахідних виборців, повернутих в її лоно, голосували би проти прозахідних реформ в Україні. Проросійські політичні сили, які керували і досі керують реґіоном, дістали би друге життя. А олігархи і злодії, які десятиліттями так зле господарювали на Донбасі, повернулися б у владу. Тоді Донбас відігравав би таку саму ретроградну роль, яку він відігравав в українській політиці з моменту здобуття нею незалежності в 1991 р. Політична напруга зросла би, повернулабися поляризація Схід-Захід, Київ став би політично та економічно неспроможним, а Путін би добився того, чого він прагнув з самого початку – цілком нестабільної України, мінус затрати на фінансування конфлікту низького рівня на економічно приреченій території.
Звісно, неможливо сказати, який з цих сценаріїв – повномасштабна війна, спроба здихатися Донбасу чи якийсь перехідний крок – буде реалізовано.
Річ у тім, що через непередбачуваність Трампа, його радикалізм і проросійські симпатії всі з них є тепер можливими чи значно можливішими, ніж вони були до обрання Трампа. Оскільки статус-кво, який зберігався протягом останніх двох років, навряд чи зберігатиметься ще довго, Україні потрібно розробити реалістичну стратегію щодо окупованого Донбасу – пристосовану до нових геополітичних обставин – і підготуватися до всіх можливих faits accomplis — доконаних фактів — Трампа і Путіна.
Доброю новиною є те, що Україна готова до повномасштабної війни з Росією; вона також готова і може собі дати раду з урізанням допомоги від Вашингтону і припиненням санкцій. Поганою новиною є те, що Київ абсолютно не готовий до того розвитку подій, який може зруйнувати Україну при мінімальних витратах для Путіна: коли Росія поверне Донбас.
На що би Київ не надумався, українці мусять спочатку вирішити, що для них є найголовнішим: незалежність чи територіальна цілісність. Мінські угоди давали Україні можливість насолоджуватися першим і домагатися другого. Такий стан справ не міг тривати завжди, але Трамп і Путін прискорили його кінець.
До Трампа українці могли уникати прийняття надто багатьох складних рішень щодо своїх стратегічних пріоритетів. З появою Трампа вже не можуть.
Alexander J. Motyl
Kiev Should Give Up on the Donbass
Foreign Policy, 2. 02.2017
Авторизований переклад Галини Грабовської
04.02.2017