Здорові були, мов любі четцї! Давно я не балакав з вами, ба й не надїяв ся вже так скоро привитатись до вас. Та мушу! Язик свербить, як у старої сидулї, голова трохи що не трісне від нагромадженої мудрости, а пальчики мої, таки самі складають ся в кулак, неначе-б их кортїло когось гаразд попобити.
И не диво! Настали грізні часи, надходить чорна година на нашу Русь бідну — явили ся "знаменія і чудеса"... Со страхом і трепетом шепчуть собі добрі люде на ухо, що у Львові появила ся якась велика, північна боготворителька чарівниця, котра поперемінювала ярчата "Галицкої Руси" в котів і псів. Де-хто из святих чув навіть і бачив, як они мявкали та гавкали серед ночи перед вікнами одного ученого волхва, котрий не хотїв піддатись чарам тої нїби-то "благотворительной" волхвилї. Богомільний Селецкій соблазнив cя богомільним "Павлом Хлїборобом", що в календари "Просвіти" босо ходить по водї, і завдав собі тяженьку покуту: не міряти вже більше пера — з професорами всеучилища. Ходить чутка по людях, що анахвемській Павлик лобизав ся з правовірним Павликовим, признавши ся тихцем до того, що і він грішник, однак "errare humanum est", і присягаючись, що він покинув свою задубілу безбожність, признав чорта за свого пана і бога словом — єже єсть писано — "diaboliсum est perseverare in errore".
Але всї ті чуда і дива блїднуть перед тим "білеамским" знаком, "которий мнї бисть, братіє".
Ось я молю ся, та й молю ся учора з вечера тихенько за себе грішного та й за всю шкребтану і нешкребтану, клапоуху і довгоуху худібку нашу, молю cя за упокой руского сердечного "ума-разума", котрого в Турцї поховали... коли нараз зашуміло в воздусї і загудїв дзвін "Русскої Ради", а загудїв до мене словами: "Продав, продав! продав, продав!'' Хто? що продав? — запитав я в страху, а менші дзвони відзивають ся з плачем: "Романчук, Романчук!... в білий день! Русинів!"
Серце моє скаменїло, волосє моє встало дуба, а ноги підо мною задрожали. Не вже-ж — кажу — Романчук... В тім злопотїв і запіяв когут на плотї мов несамовитий: "Куку в руку!" а песик залаяв: "Взяв, взяв, взяв!... взяв, взяв, взяв!" Головонько моя бідна! Пропала Русь, на віки пропала! Їду до Львова, їду на віче!... поїду Русь ратувати!
На те як-раз уходили гуси в ворота а "гусь" походить, як доказують наші етімольоґи, від нїмецкого Gans, і заговорили они до мене чистою нїмеччиною: "Geh, geh, geh!" Рускі качки, що стояли на боцї, заголосили: "Так, так, так, так!" покивуючи сумно-поважно головами та й повертїли енерґічно хвостиками. Иду! — кажу — иду!... Втім україньскій дзвінок, що на нашій дзвінници, задзвенїв менї в ухо: "Ти дурень! ти дурень!"
Як не кинусь, як не крикну:
— Сам дурень, добродїю! Мало ти бачиш світа з своєї вязницї, тож і не чини ся мудрійшим від мене! Я справедливий Русин і длятого я не признаю над собою нїкого за розумнїйшого, не признаю нїякого авторітету. А що я на те маю право, докажу тобі на львівскім вічу, а властиво на "собранії" Русскої Ради. Я здемаскую Романчука, я подопчу єго політику, я подам Русинам єдино-спасительную раду, вибрести з того болота, в кoтре нас завезли наші не потрібні і зрадливі посли.
Господинове! — скажу на вічу — промавляю до вас і молю вас: прийміте мою раду, она бо єсть від Бога. До мене — як колись до Білеана ослиця — заговорили кури та гуси, говорили качки і пси, і дзвін святий обявив менї всю правду... Я ваш пророк — менї послушайтесь!
Романчукові заявленя були нерозумні, непатріотичні, a навіть брехливі... их мусимо торжественно заперечити. І так:
Романчук сказав, що ми єсьмо Русини, і сказав, що нас є більше, нїж кому до вподоби. Таке нерозважне заявленє перелякало Поляків і Москалїв і оно може викликати війну між Австрією a Россією. Що більше: Поляки постарають ся о те, що Галичина дістане зa намістника — злопамятного вифлеємского різуна дїтей, Ирода, а царь россійскій заименує губернатором Малої Руси Фараона і — Русь наша пропала.
Щоби отже до такого нещастя не допустити, мусимо прилюдно заявити, що посол Романчук виявив своє заявленє в злій вірі... що він навіть розминув ся з правдою. Бо й які-ж ми Русини, господинове? До урядів по руски не пишем, руских ґімназій не хочем, руского театру не потребуєм, рускої словесности не знаєм і знати не хочем, — одні з нас кажуть, що они Москалї, а другі хотять бути Поляками, — отже прошу менї сказати: Які-ж ми Русини? Нї, сто раз нї! Ми не Русини, ми ще самі не знаємо: що ми? — як сказав один наш Турок. І длятого протестуємо "всенародно" против безличного заявленя Романчука і зрікаєм ся всїх тих прав і користей, які по онтому заявленю для нас могли би наступити. А щоби наш той протест і дїлом підперти, воскликнїм: Товариство "Просвіта" — анафема! Товариство педаґоґічне — анафема! Товариство "Боян" — анафема! Товариство "Днїстер" — анафема! Театр рускій — анафема! Часопись "Дѣло" — анафема! Часопись "Батьківщина" — анафема! Часопись "Зоря" — анафема! Часопись "Дзвінок" — анафема! Анафема на всї часописи й книжки і на всего духа руского, толєрованого доси Австрією, — амінь!
Дальше сказав Романчук, що ми єсьмо вірні австрійскій коронї... Бляґа, чиста бляґa! 3 тої бляґи сміють cя всї наші вербецирки та штаєрамти. Бо й чим же ми вірні цїсареви, коли наші рекрути плачуть, а за ними плачуть их батьки та матери? Ба, і як же ми вірні цїсареви, коли у нас нема й одного села, де би податки стягались без екзекуції і без секвестрації?... Отже зрозумієте, що те заявленє Романчука було і єсть бляґою і нїчо більше!
Ми льояльні уніяти, — заявив він від нас усїх. З яким чолом? з яким правом? Таж світови знані і Гнилички і Наумович! Таж ми бунтуємо ся против Єзуїтів і не приймаємо межи наших святих нї Льойолї, нї Арбуеса, нї Торквемади, ба ми навіть календаря не хочем римского і протестуємо против заведеня целiбату. Но, і хиба-ж ми льояльні уніяти? Компромітація, чиста компромітація!
Дальше виляпав Романчук, що ми хочемо народного та й економічного розвою. Господинове, то клегота! Розвій народности рускої в Галичинї — то занепокоєнє народности польскої, то öffentliche Ruhestörung, а економічний розвій — то замаскований соціялізм, то випиранє жидів з их, сотками лїт, гірко здобутого становища, то Gеwerbestörung... Ми того — яко льояльні сини Австрії, яко христіяне і добрі католики — нїколи не підпишем! Господинове, господинове! вірте менї, в utimam sim falsus vates, народовцї небезпечнїйші, нїж радикали, бо сі кричать, а тамті роблять. Ви-ж розумні, ви бачите ясно, що я говорю правду, — але україньскій дзвінок голосить, що я дурень... Га, нехай! нехай буде, що ми всї дурнї, а Романчуківцї розумні, то все-таки нехай они не забувають, що "на дурнях світ стоїть" — нас є більше і для того: вон з куркульских крісел! вон з сойму і рейхсрату! Забирайте ся панове! Романчукови і Сїчиньскому — велике pereat! Телишевскій — на село людей дурити! А Антоневичеви, господинове, Антоневичеви належить ся від нас великій памятник "от рода в род". Нехай єго слава гримить там, де кури не допівають, заяцї не доскакують і вовки з лисами "на добраніч" собі повідають. Він бо першій відкрив безличну злобу Романчука, він неустрашенно запротестував против єго заявлень, котрі нас на всї сторони скомпромітували. За такі страшні компромітації повинні були для нас виторгувати — бодай Русина намістника, коли не подїл Галичини, — а ми нїчого не дістали.
Длятого уложім пропамятне письмо до цїсаря з просьбою о нові вибори і зажадаймо: щоби нам до них не мішав ся нї Лях, нї жид, нї "сякій такій" народовець, а побачите: що з того буде. Вийдуть з урни виборчої самі тверді патріоти. Не будуть они жадати нї льгот для народу, нї прав для него, а зажадають власти. Не буде-ж і им того, — ухвалять загальну абстіненцію, почавши від рад громадских і рад повітових аж до сойму а державної ради. Нехай собі Ляхи ухвалюють закони, нехай нас витискають з уряду і зі школи, нехай нас жиди обдирають, — все нам одно, — наша політика буде політикою тої жінки, котра на удари пяного свого мужа відповідала дразнючими словами: "А ще-сь мя ту не бив, а ще-сь мя там не вдарив!" — і далї в ревіт! і ми так заревем колись, і наш той рев ударить в стїни "бурґу", а всемилостивійшій наш тато розгнїваєсь тою польскою господаркою та й накаже всїх Ляхів вивести "цюпасом" з рускої землї і "квіта"!
Однак до ради державної послів вислати мусимо. Правда, що там маленьке число наших не богато могло нам, доси, виторгувати. Але виберіть мене, а я й на те пораджу. Виберіть мене, а я Ляхам [як той микулинецкій Гарматїй в роцї 1848] так скажу, що им аж з матери застогне! І прийду я до Відня з готовою проґрамою, a не з голими руками. Штукою треба все робити, господинове! Против такої сили і против такого розуму та против такої працї, яку там виказують посли инших народів, — наш брат нїчого не вдїє. Треба отже: 1) Замовити собі телєґрами з Гусятина, з Підволочиск і з Бродів такого змісту: "Козаки в силї великій перейшли границю і бьють, палять та розбивають двори панів!" 2) Замовити телєґрами з Швехата і Лізінґа змісту: "Das Bräuhaus brennt!" 3) Дати собі зробити і взяти з собою до парляменту єрихоньскі труби. І так: Коли при дебатї над квестією рускою влетять телєґрами з Галичини, — всї Ляхи повтїкають з салї, а на голос "Schwechater Bräuhaus steht in Flammen!" повиносять ся всї Нїмцї! Тогдї затрубимо тричи в наші труби. За першій раз удадуть міністри на колїна, — за другій раз ударять чолом о землю, — а за третим разом закричать: Pardon! — і підпишуть нам, що самі схочемо. Ми з письмом чим скорше до цїсаря, цїсар очевидно підпише, а ми єму заспіваємо "многая лїта", що нам дай Боже, амінь!
Микуличин 22 сїчня 1892.
[Дѣло]
30.01.1892