Після відмирання комунізму ми наївно думали, що світ рішуче попрямує до свободи і процвітання замість того, аби перетворитися всього-на-всього на reality show.
Телебачення нарешті знайшло оригінальний і захопливий продукт, з якого дістає чудову вигоду: це серіали. Колись давно вони існували в кіно, бо я пригадую, як в моєму далекому дитинстві, яке я провів у Кочабамбі (Болівія), кожної неділі ми з моїм другом Маріо Сапатою, сином міського фотографа, після відправи у Ля Сальє, йшли в кінотеатр «Ача», щоб подивитися три серії чергового серіалу (зазвичай їх було дванадцять), пригодницького і заспокійливого, тому що в ньому хороші завжди перемагали поганих. Та згодом кіно про них забуло, а телебачення тепер успішно воскресило.
Загалом вони дуже добре зроблені, мають великий розголос в медіа і зберігають сталість, попри те, що сценаристи і режисери змінюються від серії до серії, а історії розтягуються або скорочуються в залежності від інтересу, який вони пробуджують у телеглядачів. Зазвичай вони є суто розважальними, без великих претензій, за деякими винятками, як-от The Wire («Підслух»), захопливе дослідження ґетто і марґінальних кварталів Балтімора, в якому – повірите ви чи ні – майже всі чорношкірі актори, які так добре цідять крізь зуби місцевий сленг, є англійцями! А також Borgen – про політичні інтриги і перипетії такої цивілізованої країни, як Данія. Та може, найважливішою відмінністю серіалів, які розважають мільйони телеглядачів, від тих, які я дивився в кінотеатрі «Ача», є те, що в нинішніх погані незмінно перемагають хороших. У них – якщо хтось через надмірну педантичність порівняє їх з реальним світом – відбуваються божевільні, абсурдні, безглузді речі. Та це нічого не значить, тому що вимисел – чи то в книжках, на сцені чи на екрані, – якщо він добре розказаний, є правдоподібним, збігається чи розходиться він з життям, яке ми знаємо з досвіду.
Чим вражають американські серіали – окрім технічної якості і потрясаючої демонстрації сцен і статистів, яких вони зазичай мають в своєму розпорядженні, – так це свободою, з якою вони використовують – загалом перекручуючи їх – факти та діячів нещодавньої історії, і свавіллям, з яким вони часто поводяться з інституціями та органами влади, аби досягнути найбільших ефектів в розповіді, здивувати і ще більше загачити свою публіку. Наприклад, House of Cards, один з найкращих серіалів, розповідає про невпинне кар’єрне просування у лабіринті американської влади пари безпринципних, цинічних і злочинних політиків, результатом перипетій яких є різного роду невинні жертви, включно з убивством, які цілком законно дістаються до самого Білого дому. Серіал є дуже цікавим, актори чудовими, і мораль, яка закарбовується в пам’яті телеглядача, полягає в тому, що політика є мерзенною і злочинною діяльністю, де перемагають лише негідники, а порядних людей та ідеалістів завжди знищують.
Не менш негативним є бачення американської політичної реальності в чудовому серіалі Homeland (щойно розпочався його шостий сезон), який я переглядаю так само жадібно, як стежив замолоду за сагами Александра Дюма. Тут споганена вже не адміністрація президента США, а всі розвідувальні служби, починаючи зі знаменитого ЦРУ, в керівництво якого легко просочилися агенти росіян чи джихадистів або ж ідіоти, яких будь-який ворог може легко обвести довкола пальця чи підкупити, а героїчні Керрі Метісон – психопатологічний персонаж, схоже, створений для канапи доктора Фройда, – Пітер Квінн і Сол Беренсон не можуть нічого зробити, аби врятувати країну і вільний світ від їх неминучої поразки перед силами зла.
Серіали є прямим продовженням мильних опер, поставлених на радіо і телебаченні, і особливо романів з продовженням ХІХ ст. – знаменитих бульварних романів, – які спочатку у Франції та Англії, а потім у всій Європі, щотижня публікувалися в часописах і якими грішили деякі великі письменники, як-от Діккенс, Бальзак і Дюма. Їхнім спільним знаменником є легкодумність, анекдотичне шумування, неприкрите бажання змусити читачів і глядачів гарно провести час і не більше, відсутність інтелектуальних та естетичних претензій і очевидна простота їхньої будови. А також неправдоподібність. У них може трапитися все, тому що їхні автори і їхня публіка від самого початку уклали чітку угоду: вірити, що йдеться про вимисел, кумедні вигадки, які не мають нічого спільного з дійсністю.
Та чи є це таким безсумнівним? Якщо ми уважно подивимося на рік, який щойно закінчився, то у фундаментально політичному аспекті ця правда дуже схожа на брехню. Тому що лише в телевізійному серіалі можна вимислити, що перемогу на президентських виборах здобув такий чоловік, як Дональд Трамп, який твердим голосом каже, що мексиканці, які емігрують в Сполучені Штати, є «злодіями, ґвалтівниками і вбивцями», що Брекзит є прикладом, який повинні наслідувати решта європейських країн, який зневажає як НАТО, так і Європейську Унію, і який захоплюється Владіміром Путіним через його енергію та лідерство. Чи нема в подвигах колишнього агента КҐБ у Східній Німеччині і зараз на чолі Росії чогось від жахливих і нечуваних діянь тих лиходіїв із серіалів? Після приходу до влади він проковтнув частину України, утримує колоніальні анклави Абхазії та Південної Осетії в Грузії, погрожує захопити балтійські країни, а завдяки своєму збройному вторгненню в Сирію має зараз найбільший вплив і відіграє головну роль на Близькому Сході. На відміну від того, що відбувалося в епоху СРСР, докучливих журналістів та опозиціонерів не відправляють в Гулаг, їх труять, забивають до смерті або розстрілюють на вулицях таємничі злочинці, які потім як за помахом чарівної палички зникають. В Туреччині здогадна спроба державного перевороту стала приводом для найдикіших репресій і повернення релігійного обскурантизму та деспотизму, які, здавалося, залишились в минулому. А Венесуела, потенційно одна з найбагатших країн на землі, у 2016 р. дійшла в безумній гонитві до розпаду, до якого її веде банда демаґогів та нездар, які нею керують, до такого собі апофеозу смертельної кризи, в яку її вверг «соціалізм ХХІ ст.» Чи такою ж буде доля Франції, якщо – як натякають опитування – пані Марін Ле Пен, яка неприкрито захоплюється Трампом і Путіним, переможе на наступних президентських виборах?
Чи все-таки можна сказати, що найкращим дзеркалом тих жахливих речей, які кояться довкола нас на світанку 2017 року, є ані велика література, ані насправді креативні фільми, а якраз ці серіали, які – як називав Флобер «прохідних персонажів» – є попросту мостами, по яких проходиш і які відразу забуваєш під час прогулянок, на які ми виходимо, аби освіжити голову після багатьох годин роботи.
Що ж, позаяк все відбувається так зле, розважаймося, дивлячись серіали на маленькому екрані у цьому дивовижному світі, який, як думали деякі наївні, після відмирання комунізму рішуче попрямує до свободи і процвітання замість того, аби перетворитися всього-на-всього на reality show.
Mario Vargas Llosa
Las seriales
El País, 22.01.2017
Зреферувала Галина Грабовська
30.01.2017