Останніми роками множаться народні мобілізації, спонукувані люттю громадян. Деякі з них позитивні, але не завжди вони розвиваються в належному напрямі
Німецький журналіст Дірк Курб'ювайт з журналу «Шпіґель» кілька років тому придумав слово Wutbürger, що означає «розлючений громадянин», а у «Нью-Йорк Таймс» за 25 жовтня опубліковано цікавий есей Йохена Біттнера, в якому той стверджує, що лють, яка за певних обставин мобілізує широкі прошарки суспільства, є явищем, що має два боки — позитивний і неґативний. Без цих розлючених громадян, каже він, не було б ані проґресу, ані соціальної захищеності, ані справедливо оплачуваних робочих місць, а ми й досі перебували б в епосі середньовічних сатрапій і рабства. І водночас саме епідемія суспільної люті всіяла обезголовленими Францію за часів терору, а в наші дні призвела до жахливого реґресу, що ним є брекзит для Великої Британії, та до існування в Німеччині ксенофобської, ультранаціоналістичної і антиєвропейської партії «Альтернатива для Німеччини», яка, згідно з опитуваннями, може розраховувати на підтримку аж 18 % виборців. Йохен Біттнер додає, що в Сполучених Штатах найкраще Wutbürger репрезентує непривабливий Дональд Трамп і та вражаюча підтримка, яку він має.
Я хотів би навести кілька інших прикладів «позитивної люті», що трапилися останнім часом, почавши з випадку Бразилії, де, на мою думку, була цікава і неправильна інтерпретація усунення Ділми Русеф з поста президента. Цей факт подавали як змову ультраправих з метою покінчити з урядом проґресистів і передусім завадити поверненню Лула да Сільва до влади. Нічого подібного. Мільйони людей мобілізувала і вивела на вулиці з протестом корупція, явище, яке підірвало авторитет усього політичного класу і вигоду з якого мали й керівники лівиці, й лідери правиці. Усі ці місяці було видно, як коса боротьби з корупцією закидала у тюрми і парламентарів, і підприємців, профспілкових і корпоративних керівників усіх політичних секторів, — а тільки після цього може відбутися глибоке переродження демократії, яку нечесність і дух наживи заразили аж такою мірою, що це призвело до національного банкрутства.
Можливо, трохи зарано робити висновки про те, що сталося, але я маю враження, що — якщо оцінити всі плюси і мінуси — велика народна мобілізація в Бразилії була радше етичним, ніж політичним рухом, який напрочуд позитивно вплине на майбутнє демократії в латиноамериканському велетні. Таке сталося вперше, досі вибухи народного невдоволення мали політичну мету: протестувати проти свавілля влади і підтримувати певну партію чи лідера; або ідеологічну: замінити капіталістичну систему соціалізмом. Та в цьому випадку народна мобілізація відбулася не задля руйнування чинної законної системи, а задля її очищення, знищення інфекції, яка її отруювала і могла доконати. Попри те, що цей рух мав трохи інший напрям, він не надто відрізняється від того, що було в Іспанії: рух молоді, спонукуваної скандалами всередині владущого класу, які змусили багатьох розчаруватися в демократії і вибрати ліки, які є гірші за хворобу, тобто воскресити старі й невдалі рецепти етатизму і колективізму.
Іншим захопливим прикладом «розлючених громадян» є те, що переживає Венесуела. П'ять нагод було у венесуельського народу вільними виборами позбутися коменданте Чавеса, колоритного демагога, який пропонував «соціалізм ХХІ століття» як лік від усіх болячок країни. Більшість венесуельців, розчарувавшись у владі закону і свободі через неефективність і корупцію демократичних урядів, йому повірили. Вони дуже дорого поплатилися за цю помилку. На щастя, вони її зрозуміли, виправили, і нині є переважна більшість громадян, — як засвідчують останні вибори до конґресу, — яка прагне виправити цей прорахунок. На жаль, це вже не так просто. Владуща камарилья, об'єднавшись з військовою номенклатурою, дуже скомпрометованою наркотрафіком і кубинськими консультантами в питаннях безпеки, закріпилася при владі й готова будь-що її захищати. В той час, коли країна поринає в розруху, голод і насильство, усі мирні зусилля опозиції — послуговуючись якраз запровадженою режимом конституцією — позбутися Мадуро і компанії провалює уряд, який порушує закони і вдається до найгірших свавільних дій, навіть злочинів, аби завадити цьому. З часом ця більшість венесуельців, звісно, переможе, як це сталося з усіма диктатурами, але цей шлях буде всіяний жертвами і буде він дуже довгий.
Чи треба оцінювати, що є не лише неґативні розлючені громадяни, але також позитивні, як стверджує Йохен Біттнер? Мені здається, що краще викорінити лють з життя націй і старатися, щоб воно протікало в раціональних і мирних межах, а рішення приймалися консенсусом, через переконання чи голосування. Тому що лють швидко змінює напрям і з благородної та креативної може зробитися зловмисною і деструктивною, якщо ті, хто бере на себе керівництво народним рухом, є безвідповідальними демагогами і фракціонерами. Латиноамериканська історія просякнута люттю і попри те, що в багатьох випадках вона була виправданою, майже завжди відхилялася від своєї початкової мети і врешті-решт призводила до ще гірших бід, ніж ті, яких хотіла позбутися.
Яскравим доказом цього була військова диктатура генерала Веласко в Перу у шістдесяті і сімдесяті роки. На відміну від інших, вона була не правою, а лівою і запровадила соціалістичні рішення для великих національних проблем, як-от аграрний феодалізм, суспільна експлуатація і бідність. Від націоналізації землі вигоду дістали аж ніяк не селяни, а зграї бюрократів, які взялися грабувати колективні господарства, і майже всі виробництва, що їх конфіскував і націоналізував режим, збанкрутували, посиливши бідність і безробіття. Врешті-решт самі селяни почали приватизовувати землі, а робітники фабрик з виготовлення рибного борошна першими попросили, щоб підприємства, зруйновані соціалізмом Веласко, повернути в приватні руки. Увесь цей крах дав позитивний ефект: відтоді жодна політична партія в Перу не наважується пропонувати як суспільну панацею колективізацію і одержавлення.
Йохен Біттнер стверджує, що ґлобалізація посприяла насамперед великим банкірам та підприємцям і це пояснює, хоча й не виправдовує, рецидиви знавіснілого націоналізму, як той, що перетворив «Національний фронт» у партію, яка може перемогти на виборах у Франції. Це дуже несправедливо. Ґлобалізація принесла велетенську користь найбіднішим країнам, які тепер, якщо зуміють нею скористатися, зможуть здолати відсталість швидше і краще, ніж в минулому, як це показують країни Азії і Латинської Америки — наприклад, Чилі, — котрі, відкривши свої економіки світові, за останні роки пережили неймовірне економічне зростання.
Гадаю, дуже серйозною помилкою є думати, що проґрес полягає в тому, щоби боротися з багатством. Ні, ворогом, з яким треба покінчити, є бідність і нечесно нажите багатство. Об'єднання світу завдяки повільній ліквідації кордонів є добрим для всіх, а надто для бідних. Якщо воно триватиме далі й не зійде з доброго шляху, можливо, ми житимемо в світі, де для того, щоб справи поліпшились, вже не потрібні будуть розлючені громадяни.
Mario Vargas Llosa
El ciudadano rabioso
El Pais, 29.30.2016
Зреферувала Галина Грабовська