Чисто польське походженнє сього войовника зраджує саме його прізвище ("Brückner" відповідає українському "Мостович"). Походить він з сього чисто польського роду, що, як Навман і цїла плеяда таких самих вшехполяків, усе був у перших рядах ворогів українства, скоро тільки перекинув ся з нїмецького в польський. Через спольщеннє таких нїмецьких родів і цїлих нїмецьких осель в Галичинї понесла велику втрату нїмецька нація, а українська одержала більше число ворогів, що разом з Поляками жидівського походження у своїй ворожнечі до українською народу, серед якого та з якого живуть, перейшли навіть своїх учителів — родовитих Поляків. Се загально. А зокрема про особу пана Брікнера треба зазначити, що се того роду професор унїверситету, що був співробітником двох братнїх орґанів, львівського "Slowa Роlsk-ого" й петербурзького "Нового Вpемени".
Збірку воєнних статей Брікнера видала сього року тюбінґенська фірма Моря п. з. "Dіe Slawen und der Weltkrieg" (Славяне та всесвітня війна, стор. 173, цїна 3 марки —4.50 К.). По передмові йде кілька ґруп статей, що обговорюють становище Славян до всесвітньої війни, польську справу, українське питаннє (Die kleinrussische Frage, стор. 94—117), литовське питаннє. Далї йдуть дві статейки: "Російський сфінкс" і "Болгари й Серби" та закінченнє. Одна часть статей являєть ся тут передруком з часописей і журналів у зміненій формі, друга навмисно написана для отсеї збірки.
Проф. Брікнер славіст того роду, що Флорінский, Будилович і под.; його становище до українського народу пробиваєть ся ясно вже в першій статї збірки з отсього речення: "З майже 150 мілїонів Славян стоять усї в полї, а то й часто в братовбійчім бою Поляки проти Поляків, Русини проти Малоросів (Ruthenen gegen Kleinrussen), Серби й Сербохорвати проти Сербів" (стор. 2). Отже коли Поляки бють ся проти Поляків, а Серби й Хорвати (а ми додамо: й Болгари) проти Сербів, то боротьбу Українцїв против Українцїв він означує боротьбою "Русинів проти Малоросів".
І неоднакове відношенє Брікнера до австрійських і російських Українцїв, бо-ж "про російських Малоросів — думає Бріккер — не можна нїчого сказати. Як вони постелили собі, так сплять своїм мертвим сном. Малоруський народ, злучений з московським православною вірою, яка давнїйше навіть покривала ся з національністю, все хилив ся, навіть проти своїх власних провідників, до союза з Росією, вкінцї вступив у сей союз і тепер викоштовує вщерть його солодощі. Він просто не істнує в очах Москалїв, хиба що яко "мазепинська" інтриґа" (стор. 6).
Инакше стоїть справа з Малоросами або Русинами в Галичинї. Cї Русини, від віків позбавлені всякого звязку з дальшими Малоросами, жили яко бідний селянський народ самі про себе, аж національний рух XIX стол. огорнув і їх і сотворив проти Поляків народність, яка щораз більше стала розвивати ся. Ся руська народність була для Москалїв віддавна тернем в оцї, бо вони мусїли побоювати ся, щоб від сих самостійних, автономних Русинів у Галичинї не перескочила елєктрична искра національної свідомости на їх власних Малоросів" (стор. 6—7). Аби усунути раз на все українську небезпеку, Росія зайняла Галичину, замкнула українські школи, пресу, ограбила українські музеї, позамикала всї українські товариства, економічні, наукові й инші, взяла в полон митрополита Андрія гр. Шептицького, вивезла українських дїячів у глибину Росії і т. д. Статя, в якій отсе говорить ся, має заголовок "Видумка й правда", не хотячи зазначуючи, що злобною видумкою є те, що Брікнер верзе про російських Українцїв, а дїйсною правдою те, що говорить він про австрійських Українцїв.
Похоронну пісню співає автор Українцям у другій статї. "Їх провідники у Віднї вказують усе тріюмфуючо на "тридцять мілїонів Українцїв" і вміли зробити тим розголос у нїмецькій пресї, відкрити зовсїм мильні виглади. Одначе сих тридцять або більше мілїонів рекрутують ся виключно з анальфабетів також у полїтично-національнім змислї, себто таких, що зовсїм несвідомі своєї національности, а тим більше якогось противенства супроти одновірних Москалїв. Тому не можна їх розбурхати нїяким національним, й вже найменше протимосковським гаслом. Для їх власної народности вибила година смерти в разї побіди Москалїв" (стор. 22). "О бідний батьку Тарасе" (Шевченко), містралю України, для кого зазвенїли твої піснї? Тільки розторощеннє Росії могло-б зовсїм відродити Україну; те саме треба сказати про мілїони Білорусинів" (стор. 23).
Близше розводить ся Брікнер над своїми тезами в роздїлї книжки, присвяченім українському питанню, а зложенім з трьох статей: "Малороси й Москалї", "Українська держава се утопія", "До "української" дискусії". В першій з них закидає російським Українцям, що "їм недостає, зовсїм абстрагуючи від репресалїй царського правительства, всїх основ національного почування. А саме лучить їх з Москалями нерозривно раз на все віра, що чейже на Сходї відограє істотно вищу ролю нїж на Заходї" (стор. 97). "Правда, в мові нема сеї абсолютної одности, — вирокує славіст типу Флорінского; все-таки стоїть українська й великоруська мова нерівно близше нїж долїшньо-нїмецький діялєкт до нїмецької мови" (стор. 98). Підсилаючи польського славіста на науку хочби до академика Шахматова, приходимо до дальшої брікнерівської "правди": "Також не мають Малороси самостійних історичних традицій" (стор. 99). Се народ від XIV стол. без історії.
А який же стан сьогоднї? "Сьогоднї Малорос зараз готовий до всякого погрому Жидів, до всякого палення панських домів, але для національно-полїтичних аспірацій не має він нїякого зрозуміння. Правда, в Київі та на Українї є навіть деякі, серед інтелїґенції, серед студентів, як і серед міського робітництва, що не вдоволяють ся ношеннєм вишиваних сорочок і співаннєм українських пісень; є навіть публїцисти, що з безпечної заграницї звертали свої очі на Австрію та при помочи Габсбурґів хотїли мріти про українську державу. Одначе коли в Галичинї та на Буковинї народнї маси йдуть дїйсно за своїми провідниками, в Малоросів є тільки копа офіцерів без нїяких вояків і нїяка світова війна не зможе збудити сеї гнилої маси з її національного лєтарґу, а вже найменше против одновірної та мовою спорідненої Росії. Ще якби се було проти католицької Австрії або проти Туреччини!" (стор. 100).
"Так супроти національно-полїтично пробуджених і добре здисціплїнованих австрійських Русинів представляють російські Малороси тільки етноґрафічну масу без нїяких полїтичних аспірацій. Тут не вспіла довершити нїякої зміни навіть заборона малоруського письменства, що тривала десятки лїт (і яка сьогоднї знов увійшла в повну силу). Правда, ся етноґрафічна маса сильно ріжнить ся назверх і в серединї від Москалїв, як виглядом, так темпераментом і характером, як ношею, так звичаями й життєм, ось так, як стоїть справа менше більше між полудневими й північними Французами, між долїшнїми й горішнїми Нїмцями. Ще далеко близше насуваєть ся инший приклад. Правда, Білорусини числять тільки третину того, що Малороси. Їх інтелїґенція ще багато, багато рідше посїяна нїж київська; їх лїтература ще багато молодша, незначнїйша; цїлий їх виступ ще безмежно несміливим (одна з їх часописей мала знаменне гасло: Також в наше віконце засвітить колись сонце), але кінець кінцїв стоїть волинський Малорос на рівнім ступнї з могилівським або вітебським Білорусином. Обидва не знають нїчого про національно-полїтичне життє, почувають ся Москалями й не хочуть про нїщо инше знати: полонені Білорусини просто заперечували свою національність, подавали виразно, що вони Москалї й нїщо инше. Білорусинів рахують майже на десять мілїонів, але щоб справедливо оцїнити національно-полїтичну вартість сього числа, колиб про се розходило ся, треба-б відвернути його, з нулями попереду, а небагато инакше стоїть справа з Малоросами. Коли в серпнї 1914 р. поодинокі австрійські віддїли перейшли границю, втїкли перед ними Малороси, як перед дикунами, деинде напали на сплячих і перерізали їм шию. Така була "полїтична орієнтація'' Малоросів" (стор. 100—101).
"Розумієть ся, нїчто не перечить, що могли б бути дані завдатки будучої полїтично-національної самостійности Малоросів, уже завдяки питомому етноґрафічному характерови й діялєктичній відмінї їх мови, але сї завдатки, як що мали-б вони дїйсно дати плоди, треба-б було щойно довший час старанно плекати; але тут треба-б наперед не побити, але розбити Росію, бо вона нїколи не позволить на се. Та чи се можливе або правдоподібне?" (стор. 101—102).
Почувши такий спів Брікнера, не здивуймо ся його виводами про утопійність української (в Брікнера се слово в знаках наведення) держави. Українські традиції про боротьби за самостійність порівнює Брікнер з байками про жабячого короля або лебідку-панну, бо "управи держави не знають Українцї вже тому, що вони не творили нїколи держави, бо їм була абсолютно чужою всяка ідея національної держави'' (стор. 103). І знову та сама пісенька: Українцї одної віри з Москалями, а етноґрафічні та язикові ріжницї не можуть тут нїчого змінити. Інтелїґенція слаба й найвище ставила смирні домагання деякої автономії, деяких прав для української мови в школї й урядї. До того українська iнтeлїґенція "думає по російськи". А зрештою, "колиб розбито Росію (що швидше зрезиґнує з Петербурга нїж з Київа) й насильно штучно утворено українську державу" (стор. 107), вона наново получила ся-б з Москвою. "Ясне й без пояснювання, що Русини Галичини (наскільки вони не є зрадниками своєї народности, як тамошнї Старорусини) і кількох еміґрантів з "України" порушують небо й пекло, аби відвернути від своєї народности загибіль, яка безпосередньо тепер їй грозить (як етноґрафічна маса може ще столїттями коротати свій вік) і в сїй цїли домагають ся утворення самостійної української держави та проповідують її; вони виходять притім з заложення, що хоч досї не було нїякої української держави й нїякої української державної думки, на спільній етноґрафічній підставі з сього й з того боку Збруча (граничної ріки Австрії й Росії) розвинеть ся з бігом часу така ідея, не зважаючи на всї прикмети, що розлучують (напр. віра). Але так само ясне те, що всї їх гарячі бажання та зaпeвнювaння не можуть нас одурити щодо того, що самим Малоросам всяка сепаратистична думка зовсїм чужа, як і щодо того, що штучно утвореннє держави, якої ніїде не можна добре відмежити й населеннє якої не знає иншої як чисто східну (московську) культурну орієнтацію, а своєю вірою звязане нерозривно з Росією, не дає нїякої запоруки своєї тривкости та свого розвитку. Коли Ірійцям сказано: перше поможіть собі самі, щоб вам инші помогли, то саме відносить ся й до Малоросів. Одначе щоб Малороси схотїли собі самі помогти, нема найменшого вигляду; тому й вилучаєть ся се як чисту утопію з кождого розважного роздумування, яке рахуєть ся з дїйсністю" (стор. 107—108).
В такім самім дусї написана третя статя "До "української" дискусії" з приводу поклику Союза визволення України до поодиноких народів у серпнї 1914 р. Тут ворожить пан Брікнер просто національну смерть: "Хоч якою невдячною є роля пророка, одно можна заповісти. Як що не наступлять на полї бою непередбачені звороти (в яких Малороси не візьмуть, розумієть ся, нїякої участи), то кінцевий вислїд сеї війни може бути такий, що "український" рух в Росії не оживе вже більше, що "мазепинство", як його називають глумливо Москалї, можна уважати раз на все побореним: за дуже лежить се в інтересї Москалїв, аби вони при своїй боротьбі та своїх союзників "за визволеннє поневолених народів" позволили, щоб проминула невикористаною ся нагода остаточного згнетення Малоросів без решти'' (стор. 117).
Друкованих і лїтоґрафованих писань a lа Брікнера є більше. Тому ми поки-що здержуємо ся з збиваннєм його виводів, аби не повторяти ся. Істотні питання будуть порушені в рядї окремих статей у формі праґматичного викладу, а не полєміки (притім пропустимо питання, про які можна поінформувати ся з осібних робіт, виданих Союзом). З цензурних причин не можемо повести анальоґії між українським і польським народом, хоч при такій анальоґії відпали-б відразу три четверті закидів Брікнера.
Німецька безстороння критика сказала вже своє слово про книжку Брікнера. В 30 ч. "Literarisches Zentralblatt fur Deutschland" стрічаємо ось такі замітні уваги про його книжку:
"Славіст берлїнського унїверситету є Поляком з роду та своїм способом думання. А хто не знає би ще сього, тому стало-б се певним з лєктури сеї збірки статей: бо спільне їм усїм чисто польське розуміння східно-европейських полїтичних відносин і проблєм, які розвинули ся з війни. В части висловленою, в части з опортунїзму відложеною підставою сього польського розуміння є так звана ягайлонська ідея, думка відновити польську державу не тільки менше більше в сьогочасних етноґрафічних межах, але в розмірі, в якім істнувала Польща до XVIII в., до речі яко типова держава національностей. Але що ми всеж живемо в добі національностей, то треба саме з становища сеї головної ідеї по можности відмовити всякого значіння тим народностям, істнуванє яких противить ся ягайлонській ідеї. І дїйсно се маємо тут і довідуємо ся напр., що Українцї є "мертвими" (стор. 22). Вони не мають нїякої власної будуччини (тор. 94 й дальші), вони нїчого иншого не бажають, тільки такого російського панування, яким воно є (стор. 101). І таке твердженнє висловлено, не зважаючи на боротьбу Українцїв за свою мову, не зважаючи на те, що російське правительство переслїдує всї вияви їх національности, напр. заборонило святкування памяти поета Шевченка, хоч воно позволене в Австро-Угорщинї (докладнїйше — Австрії, Ред.). Білорусинам відмовляєть ся всякого національного значіння (стор. 101). Чому-ж в такім разї заборонило російське правительство уживаннє сеї мови в школї, чому воно страшенно шиканувало "Нашу Нїву", виленський орґан білоруського руху? Навіть в Росії не ведеть ся боротьби з вітряками, тільки саме їй було відомо, що тут дїло з досить сильною ґрупою (вісїм мілїонів), яка покаже цїлу свою силу щойно тодї, коли виховає власну інтелїґенцію, самостійних провідників. Відомо було також в Росії, що се тільки питaнє часу, бо білоруські студенцькі й учительські товариства істнують віддавна, досить розвинули ся й виявили широку дїяльність. Вистарчить порівняти з сим розвитком розвиток Чехів, де бачить ся будуччину перед собою. Зрештою дивно, якими симпатіями тїшать ся в Брікнера саме Чехи. Він твердить, що вони не допустили ся жадної зради. Чи напутить його процес проти товаришів Масарика?
Дивним дивом і Жиди не знаходять жадної ласки в очах Брікнера, бо тут стоїть, що вони мусять покинути свою народність в користь Поляків. Жарґон не є нїякою лїтературною мовою, видає вирок Брікнер, хоч на сїм жарґонї poзвинула ся дуже велика лїтература, що в останнїм часї стала і в нас відомою (папр. Моріц Poзeнфельд) та показує, що жарґон має всї потрібні вислови в повнім обємі. А коли Брікнер твердить, що нема нїякого окремого жидівського народу в Польщі, бо Жиди не мають нїякої збитої, замкненої території населення, він переплутує два поняття, які розріжнятиме кождий, хто ясно дивить ся на річ. Бо висновку: нема жадних Поляків в етноґрафічній Литві — не допустив би сам Брікнер. Противно, Литва є для нього чей-же також в основі польська країна. Литовцї се недолугий народ, їх полїтичні змагання зберігти свою національність порівнює Брікнер дуже несмачно з "надуттєм жаби" (стор. 145). Тому, що Литовцї були такі дурні й недолугі, мусїли польські священики перейняти душпастирство (від 1387 р.): вони, на думку Брікнера, нїколи не хотїли зденаціоналїзувати Литовцїв, хиба тільки дуже рідко (стор. 127) ставили опір їх жаданням! Кождий свідомий знaє, що історія виленської епархії переповнена боротьбами за литовську мову, що єзуїти в своїй розумній роботї, яка служила чисто церковним інтересам, признавали й поширювали сю мову зовсїм так само, як протестанти в Прусії, одні й другі при кінцї XVI й на початку XVII в. Боротьби за мову у Вильнї тривають до нинїшнього дня й, коли низше духовенство, що переважно рекрутуєть ся з литовського селянського стану, поволї стає зовсїм по боцї нації, вище духовенство ставить заїлий опір так само Литовцям, як і католицьким Білорусинам, щодо яких так само було систематичне змаганнє, щоб вони розплили ся в польськости.
Але що дуже дивне для "нїмецького" вченого, се те, що він кільки разів перестерігає Литовцїв перед Нїмцями, ставлячи їм перед очі, що мають вибирати між ґерманїзацією і русифікацією (стор. 128). Треба сподївати ся, що рішаючою буде "стара традиція", себто прилученнє до Поляків, а не "чужі" (себто нїмецькі) інтереси. Отже, щоб прилучити ся до Поляків, до сього зовсїм добре надають ся Литовцї! І таке прилученнє поручаєть ся їм тим більше, що протестанцькі Литовцї в східній Прусії мають "зовсїм не розуміти й не спочувати" (стор. 147) своїм католицьким землякам, хоч духовий підєм Литовцїв саме в східній Прусії знайшов живу поміч і підпору. "Ausra" виходила в Тільжітї в рр. 1888—1889, безмежно багато литовської лїтератури перепачковано з Тільжіту в часї найгіршого переслїдування. — Знаменним для автора є й те, що він підіймає Лотишів у Курляндії проти Нїмцїв (стор. 108), що він у нїмецькій книжцї уживає послїдовно польських назв міст. Wilno зам. Wilna, Piotrkow зам. Petrikau, хоч сього нема по більшій части навіть у писаннях, які видають польські провідники в нїмецькій мові.
Ми зайняли ся тому так докладно цїлою книжкою, бо нам видаєть ся, що годить ся саме в теперішнім часї цїпко пригвоздити, що член найбільшого нїмецького унїверситету не боїть ся ставати зовсїм на службу ненїмецьких інтересів і не повздержуєть ся навіть від того, щоб кинути підозріннє на Нїмцїв і їх полїтичні наміри. Цїла книжка се тенденційний полїтичний твір, який був би для нас зрозумілим у польській видавничій фірмі, якого ми навіть не взяли-б за зле польському вченому, але який вважаємо бодай не зовсїм на місцї в професора берлїнського унїверситету, а позірно наукова форма книжки се-ж чисте баламученнє."
[Вістник Союза визволення України]
22.10.1916