Перемога «ні» на референдумі в Колумбії не означає, що мусить повернутися війна, це означає, що треба шукати нової згоди.
Ледь запаморочені хронікою вражаючої мобілізації, з якою відбулося підписання мирної угоди між колумбійським урядом і ФАРК, ми, прихильники «так», були надзвичайно здивовані, коли всупереч усім опитуванням результатом референдуму стало «ні». Найбільш приголомшливим у цьому референдумі були не ті кілька тисяч голосів, які завдали поразки тим, хто був за мирну угоду, а ті майже 63 % виборців, які утрималися від голосування.
Варто зробити зусилля й оцінити цей результат холоднокровно. Очевидно, що три чверті Колумбії не хоче і не може хотіти цієї війни, яка вже понад півстоліття плюндрує країну, з безліччю загиблих і поранених, викрадених і шантажованих, з тероризмом, перешкодою, якою є для економічного життя велетенські реґіони, паралізовані через воєнні дії, з тотальним браком безпеки та смертоносним об'єднанням ґерильї і наркотрафіку, який є джерелом сильної інституційної і соціальної корупції. Голос «проти» й утримання від голосування не означають відмову від миру; вони виражають глибокий скептицизм щодо природи підписаної угоди, в якій — справедливо чи ні — чимала частина колумбійців бачить ФАРК великим переможцем у переговорах, якому пішли на поступки, які є надмірними і несправедливими.
Немає сенсу дискутувати, справедлива чи ні ця думка про мирну угоду, тому що захисники тієї чи іншої альтернативи ніколи не дійдуть згоди щодо цього. В демократії більшість може вгадати або помилитися, і рішення референдуму (якщо він є законним) треба приймати, подобається воно нам чи ні; у цьому полягає сама суть демократичної культури.
Чи означає це, що війна неминуче повернеться в Колумбію? Аж ніяк. Реакція і уряду, і самого ФАРК показує, що ні ті, ні інші так не думають. Зі свого боку самі лідери партій, які виступали за «ні», — колишні президенти Урібе і Пастрана — наполягають на тому, що їхнє неприйняття мирної угоди не означає неприйняття миру; воно означає неприйняття несправедливого миру, яким вони вважають надмірні поступки ґерильї, зокрема в тому, що стосується звільнення від покарання авторів кривавих злочинів і «злочинів проти людства», а також привілеї, що їх діставав би ФАРК під час перетворення з підривного руху на законну політичну силу. Це означає, що завжди залишається можливість для миру; достатньо того, щоб з обох сторін переважали певний прагматичний дух і дещиця доброї волі.
Посеред тривоги, яку збудив у мене результат плебісциту, трохи я піднісся духом — навіть більше, ніж через підбадьорливі слова, що ними коменданте Тімоченко прокоментував результати голосування, — коли побачив ватажків ґерильї в Гавані, з їхніми бездоганними гуайяверами, сигарами і склянками з ромом в руках, які чекали повторного підрахунку голосів. Вони виглядали не як воїни, що тужать за важким і жертовним життям у горах і під відкритим небом, а радше як група постарілих і втомлених чоловіків, які, можливо, в глибині своїх сердець усвідомлюють (хоча ніколи цього не визнають), що те, що вони репрезентують, вже є поза часом і поза історією і приречене зникнути. Якби це було не так, то не було би мирної угоди. І вона знову може бути, за умови, що сторони зроблять адекватні висновки з демократичного референдуму, який щойно відбувся.
Перший з них той, що популярність ФАРК, яка в певні моменти в середині століття, що минуло, була високою, різко впала і що явна більшість колумбійського народу вже не вірить в те, що вони роблять і що кажуть. І що найбільше люди прагнуть, аби ФАРК забрався не лише з гір та сельви, але також із політичного життя. Це означає, що колишнім ґерильєрос треба буде докласти багато зусиль і реально посвятити себе мирній політичній діяльності, щоб повернути собі важливу політичну роль у майбутній Колумбії.
Прибічники «ні», які перемогли на референдумі, не мають дозволити, щоб перемога їх засліпила, вони мусять довести фактами, що справді хочуть миру. Кращого миру, ніж той, що його пропонувала мирна угода, але миру, а не війни. Це означає провадити переговори, робити поступки і здобувати їх від супротивника; це цілком реалістично, за умови, що вони не плутатимуть перемогу «ні» з розгромленим ФАРК, якого можна принижувати і висувати йому будь-які вимоги.
Досягти цієї нової згоди буде важко, але це не є чимось неможливим. Усе ще ні. Її досягли в Центральній Америці й Північній Ірландії, де ті, хто кілька років тому вбивали одне одного з нечуваною жорстокістю, нині співіснують і так-сяк обживаються в демократії. Важливо усвідомлювати, що стара ідея-сила, яка у шістдесяті й сімдесяті роки мобілізувала стільки молоді, про те, що суспільна справедливість завойовується ґвинтівками і пістолетами, нині є остаточно мертвою літерою. Ті, що загинули, зачаровані цією месіанською ілюзією, анітрохи не доклалися до того, щоб зменшити бідність і нерівність, і лише послужили претекстом для того, щоб встановилися жорстокі військові диктатури, загинули тисячі невинних людей і боротьба з економічною відсталістю ще більше затяглася. В Латинській Америці посеред цього шабашу революцій і контрреволюцій потроху відродилася ідея про те, що врешті-решт демократія — це єдина система, яка приносить справжній проґрес, кладе край насильству і створює умови для мирного співіснування, які дозволяють вирішувати проблеми. Це не так ефектно і вражаюче, як хотілося б нетерплячим поборникам справедливості. Але якщо оцінювати, міцно стоячи ногами на землі: які революційні моделі виявилися успішними? Трагічна і летаргійна Куба, з якої мільйони кубинців і далі намагаються утекти за будь-яку ціну? Розтерзана Венесуела, яка в буквальному сенсі цього слова вмирає з голоду, без ліків, без роботи, без світла, без надій, захоплена в полон невеличкою бандою демагогів і наркотрафікантів?
Прихильники «ні», які розмахували привидом Колумбії, яка може зробитися «кастрочавістською», якщо переможе «так», дуже добре знали, що це неправда. Якщо в певний момент «соціалізм ХХІ століття» і мав якийсь вплив у Латинській Америці, то це вже давно в минулому, а з огляду на ті злигодні, до яких він довів Венесуелу, чавізм перетворився радше на яскравий приклад того, чого не треба робити, якщо хочеться жити у мирі та свободі й розвиватися.
Колумбія залишалася демократією протягом того півстоліття з лишком, поки там діяла ґерилья, і це вже є надзвичайним досягненням. Усі мають зробити ще одне зусилля, щоб мир став можливим.
Mario Vargas Llosa
La paz posible
El País, 16.10.2016
Зреферувала Галина Грабовська
19.10.2016