Львів, 14. жовтня 1916.
Нїчого природнїйшого, як те, що питанє таке безупинно стоїть у свідомости кождого українського громадянина. Нїчого природнїйшого, що він сим питанєм журить ся, що в гляданє відповіди на се питанє він вкладає стільки умової й чутєвої енерґії.
Одначе — хоч як природне й самозрозуміле се питанє, то чи може нинї хтонебудь у світї дати на нього відповідь? Очевидно відповідь — якби навіть не вдоволяючу, то бодай певну й дефінїтивну. Нема найменшого сумнїву, що такої відповіди не може нинї нїхто дати, навіть ті, котрі кермують полїтикою і стратеґією осередних держав. Живемо в самім розгарі війни, a belli eventus semper incertus — учили нас давні читанки в латинській мові. Місце певної й оконечної відповіди мусить нам заступити далеко менше певне і нї трохи не дефінїтивне виводженє висновків з кождочасного воєнного положеня. І то — воєнного положеня нетільки на волинськім, галицькім і буковинськім фронтї, а й на всїх инших теперішних і ще можливих фронтах, на суші і на морях. Так дуже складний образ сеї війни, і так тїсно помотались житєві нитки також нашого народу з нитками житя і побіди ріжноплемінних армій, що борють ся в далеких сторонах світа!
Щось в родї посередної відповіди на наше дїймаюче питанє, а властиво тільки натяк чи вказівку на таку відповідь, могла би нам дати відомість про рішенє польської справи, яка — будучого правно-полїтичного становища Поляків серед союзних держав і в союзних державах — сплїтаєть ся по части також з українською справою. Одначе нинї, і мабуть ще довго, навіть сей промінь світла нам заслонений. Бо, як учора ще раз стверджено в півурядовім віденськім орґанї, польська справа доси не рішена і над нею ведуть ся переговори між Австро-Угорщиною і Нїмеччиною. Переговори сї ведуть ся одначе не від учора, і не маємо нїякої підстави думати, що вони завтра раптом покінчать ся. Полїтичне й воєнне положенє ще неясне, а інтереси кождого з контрагентів занадто численні і занадто важні, щоби можна числити на нагле вирівнанє всїх взаїмних питань.
Значить, і з сього боку не треба сподїватись швидкого прояснена також нашої справи. По волї чи неволї треба ждати, пильно і безоглядно здержуючись від робленя передчасних і тим самим безосновних висновків — оптимістичних як песимістичних. Жиємо в провізорії, і серед провізоричних відносин, які не знати, як довго потягнуть ся, мусимо уладжувати наше національне істнованє — все під дороговказом обережности й розваги: ne quid detrimenti res publica capiat. Дороговказу сього не вільно нам нї на хвилю забувати, особливо тодї, коли силкуємось оцїнити наше положенє — in plus, чи in minus. Бо також ті "оцїнки" — про се дехто залюбки забуває — можуть стати тягарцем на вазї наших відносин.
