Коли люди голодують...

Зближаєть ся велике сьвято весни, сьвято радости, пісень, любови, єднання !... Кільки ясних образів з сим словом воскресає у нашій душі ! Кілько звуків гагілок, пісень, дзвонів веселого сьміху — заграє при тім слові в нашій уяві !...
Чи є де сїмя на нашій землї, яка заздале­гідь не ладилась би сей празник достойно стрі­чати ? Чи є де матїр, яка не рада-б найбільшою радостию озарити сей воскресний день своїй дитинї ?
І будуть по наших хатах угинати ся столи від всякого добра. Будуть горами зниматись со­ лодощі, будуть струєю литись напитки.
І найбіднїйша сїмя, почорнїла від посту та працї, в тім дни засяде до святочно заставленого стола.
І всїм стане, радісно, легко, весело.
Чи справдї всїм? Не вже нам, за сими повними столами і не привидить ся примара г о­ лоду, що снується тепер нашими чудними, зеленими верхами ?...
Не вже за веселим співом, за радісним гомоном, за бренькотом повних склянок — ми не почуємо жалібного голосїння гірських трембіт, що далекими верхами кличе нас голосом розпуки?
Невже в радіснім гомонї наших здорових чистих дїтий не причуєть ся нам тихе хлипаннє голодної дїтвори нашої верховини ?
Невже сьвідомість, що тодї в тім дни, ко­ли ми тїшимось всякими достатками — там, се­ред зелених гір, гине з голоду краса, гордість, пишний цьвіт нашого народу, не перемінить нам солодощів на полин ? ...
Чарки вина — на гірку чашу цикути ?...
Нї, се неможливе, що б ми байдужно пи­рували не причинившись нічим до сього щоби бодай в сей один день не дати сим найбіднїй­шим — кусника давно небаченого здорового хлїба.
Коли не сила наша одним замахом усунути страшні обставини, які сей стан річий спричинили, — то однак в нашій є силї бодай сей один день, на який простий народ жде з тугою весь рік, зробити голодуючим справдї днем спокою.
Коли схочемо сього, то ми можемо се зробити.
Нехай се не буде один гріш кинений з не­охотою в часї так великих сьвяточних видатків. Нї! нехай кожда хазяйка відійме зі сьвяточного пиру одну улюблену страву, чи улюблений напи­ток, до якого ми традицийно привикли, та нехай гріш, на се призначений, вложить на паску для Гуцулів!
І коли гріш, кинений тільки головою роди­ни, забуваєть ся скоро і всїх инших членів ро­ини лишає на боцї від участи в добрім ділї, — то таке виреченє малої приємности всїми чле­нами родини, дасть нам се почутє, що ми частин­кою нашого власного добра справдї подїлились з иншими членами нашої великої родини.
Розтолкуймо по читальнях міщанам та се­лянам, розповіджмо нашим дітям дома і в школї, де ся Гуцульщина, як виглядає, як живуть її меш­канцї й яке страшне нещастє їх навістило — а певно не знайдеть ся нїхто, щоб щирим серцем не пристав на сей спосіб принесеня помочи сим, котрі найбільше її потребують.
Нехай жіночі наші товариства займуть ся чим скорше зібранєм датків на сю цїль, не­хай закупить ся в найблизших гірських містах відповідну скількість муки і мяса, і нехай на ру­ки місцевого комітету роздасть ся все те у ве­ликім тижни між найбіднїйші гуцульські ро­дини.
Отже до дїла!
Серед своїх сьвяточних турбот — не забу­ваймо на наш обовязок — постаратись о паску і для забутих сьвітом вмираючих з голоду Гу­цулів.