Поппер на острові Мойо

Маріо Варґас Льйоса

«Відкрите суспільство та його вороги» демонструє нам лібералізм, просякнутий гуманізмом і духом справедливості, які є далекими для тих, хто бачать у ринку панацею

На острові Мойо ватаги мавп без жодної сором'язливості лазять по деревах, бавляться, чубляться, обстрілюють крамниці тамариндами, кохаються чи мастурбують. Є також обачні дикі кабани, які у стаді пересуваються узліссям, безмовні кажани і море зірок щоночі, серед яких зарозуміло плине Чумацький Шлях.

Ймовірно, не існує кращого місця на світі, ніж цей віддалений острів, де нема ні телебачення, ні преси, — аби перечитати книгу «Відкрите суспільство та його вороги» від початку й до кінця, з її майже 200 сторінками з мікроскопічними примітками. Новозеландський острів, де К.Р. Поппер написав її під час Другої світової війни, недалеко звідси, і, можливо, тоді околицями Крайстчерча також бігали безсоромні макаки.

Поппер сказав, що написання цієї книжки є його особистим внеском у боротьбу проти нацизму, який змусив його покинути рідний Відень, а 16 родичів заслав у табори смерті за те, що вони були євреями. Треба було дуже сильно вірити в силу ідей, щоб сказати щось подібне, та він не помилився, бо Гітлер та інші тодішні й майбутні вороги, на яких він нападається у своїй книжці, не називаючи їхніх імен, — Сталін, Мао і велика кількість тиранів усього ідеологічного спектру, — вже мертві, а його твір ще живіший, ніж був тоді, коли з'явився з-під його пера у 1945 р.

Це зворушлива і яскрава книжка: найважливіша з тих, які з'явилися в ХХ ст. на захист культури свободи, і найбільш переконливе неприйняття її головного ворога — тоталітарної традиції. Її написання зайняло в нього п'ять років, і він ніколи не завершив би її без допомоги своєї дружини Анни, яка допомагала йому в дослідженні, переписувала рукопис на друкарській машинці й піддавала його гострій критиці. Попперу доводилося красти час у часу. Скромна посада лектора в місцевому університеті, яку йому знайшли Ґомбріх та Гаєк, заледве давала їм засоби для існування, а керівник його кафедри, який відчував до нього антипатію, виснажував його лекціями й адміністративними обов'язками.

Великою новацією книжки є те, що Поппер запропонував відійти від тоталітарної традиції Платона, якого підтримував Арістотель, найблискучіші інтелектуали культури, яка завдяки Периклові, Сократові та багатьом іншим заклала основи відкритого, тобто вільного і демократичного, суспільства. Я вже й забув — прочитав цю книжку вперше понад двадцять років тому — про те, як люто Поппер провадить бій з колективізмом, расизмом, авторитаризмом та ірраціоналізмом Платона, і про зневагу, з якою він ставиться до Геґеля, якого називає «базікою», «мракобісом», «опортуністом» і «лицеміром» (як це ще до нього зробив Шопенгауер); і про повагу, яка межує із захопленням, якою він удостоює свого супротивника Карла Маркса. Попри те, що він каменя на камені не лишив від його теорій зловісної історії, в якій боротьба класів і виробничі відносини визначають еволюцію суспільств, Поппер визнає його інтелектуальну чесність і моральну гідність через його неприйняття експлуатації та несправедливості й навіть каже, що Маркс, можливо, сам не знаючи того, був щирим прихильником відкритого суспільства.

Не менш суворим є його ставлення до його співвітчизника Людвіга Вітґенштайна та історика А. Дж. Тойнбі, чий багатотомовий твір «Дослідження історії» також здається йому взірцем «історицизму», штучною і детерміністською конструкцією запрограмованої історії, в якій люди не є протагоністами, а лиш маріонетками.

Поряд із пристрасним обстоюванням свободи на кожній сторінці у «Відкритому суспільстві і його ворогах» також є незмінний протест проти людського страждання, яке є результатом економічної та соціальної несправедливості, який рве душу, коли він згадує про жахіття експлуатації робітників і праці дітей в ХІХ ст. — восьми- чи десятирічних дітей, які працювали щоденно по п'ятнадцять годин на фабриках в епоху промислової революції, тобто в період «капіталізму без гальм», з якого виходив Карл Маркс, пишучи «Капітал».

Поппер визнає, що капіталізм на Заході став гуманнішим великою мірою завдяки заснуванню профспілок та акціям робітників, які прямо чи непрямо були інспіровані соціалістичними ідеями. Водночас він наводить неспростовні докази того, що зникнення приватної власності вільного ринку неминуче призводить до страхітливого розростання держави і поширення бюрократії, які руйнують громадянські свободи, запроваджують інквізиторський контроль інформації і наділяють вождя чи лідера тими найвищими правами, й серед них правом обдурювати маси і обманним способом ними маніпулювати, — що їх Платон вимагав для «хранителів» його досконалої республіки.

Лібералізм Поппера просякнутий гуманізмом і духом справедливості, які є далекими для тих живих логарифмів, які бачать у ринку панацею від усіх бід суспільства. Економічне зростання аж ніяк не є метою, це лише засіб, щоб подолати бідність і забезпечити пристойний рівень життя усім громадянам. Поппер цілком відверто обстоює ту рівність можливостей (equality of opportunity), яка лякає деяких печерних представників ліберальної правиці. Тому він думає, що поряд з приватною освітою мусить бути безкоштовна державна освіта високого рівня, яка конкуруватиме з першою, і держава, яка б згладжувала і виправляла майнову нерівність, оперуючи такими інструментами, як допомога по безробіттю, страхування від нещасливого випадку на виробництві, ґарантувала б виплату пенсії і стимулювала дифузію власності. «Рівність перед законом, — стверджує Поппер, — не є фактом, а лиш політичною вимогою, яка базується на моральному рішенні і є незалежною від теорії (ймовірно, хибної), що всі люди народжуються рівними».

Сила-силенна приміток, від яких часом паморочиться в голові, також зачаровує: Поппер відповідає своїм супротивникам, полемізує з ними, а подеколи сам із собою, частенько виправляючи себе, тобто невтомно піддаючи розділи і підрозділи своєї книжки славнозвісному випробуванню «проб і помилок», яке він — починаючи зі своєї першої книжки «Логіка наукового дослідження» (1934) — визнав за необхідну умову, що її повинна задовольняти будь-яка теорія чи гіпотеза, яка претендує на те, що збагатить знання природи чи суспільства.

Немає ані найменшого сумніву, що його теорії надали велику допомогу демократичній культурі й посприяли тому, що стало правдою те, що він обстоював з такою переконаністю, а найбільше в останні роки свого життя, протистоячи апокаліптичним інтелектуалам, які радо провіщали катастрофи, — що попри те, що йде у ньому зле (а цього є багато), життя ще ніколи за всю довгу історію людства не було кращим, ніколи ми не мали стільки можливостей здолати старих демонів голоду, несправедливості та хвороб, як тепер.